1. З 1919 р.2 під польською окупаці 125,7 тис. Км земель Східної Галичини

   Українські землі в складі Польщі

єю опинилися та Західної Во­лині, що становило майже третину усієї площі тодішньої П ольської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн осіб, в тому числі

6. млн українців та 2,2 млн поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої ро­бочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і за­гострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919 —1923). Суть невиз­наченості полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Укра­їною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася від­стояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом пос­тупок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед держава­ми Антанти гарантувати українському населенню авто­номію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гаран­тувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галиць­

ким воєводствам: Львівському, Станіславському і Терно­пільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргу­ментами під час остаточного вирішення долі західноук­раїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шляхом рішучих дій, демонстрацією активності. Так, во­ни відмовлялися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р., застосовували тактику терору і сабота­жу. Проте в більшості випадків відчай і приреченість ле­жали в основі цієї активності українців Східної Галичини.

На межі 1922 —1923 рр. політичний рейтинг східно- галицької української буржуазії дуже впав. Ще в середи­ні 1922 р. польське посольство у Ватикані обґрунтувало безперспективність проникнення католицизму на слов'ян­ський Схід за допомогою греко-католицької церкви. Це призвело до зміни політики Папи Пія XI щодо східнога- лицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.

Шептицький Андрєй (1865—1944) — громадсько-політичний ді­яч, просвітник, митрополит Української греко-католицької церк­ви (з 31 жовтня 1901), архієпископ, доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті та Краківській єзуїтській семінари. Зас­новник Українського національного музею у Львові (1905), Богос­ловського наукового товариства (1923), теологічних журналів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послі­довно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті полі­тичні сили на західних землях, які відстоювали їхній автономний статус у 1900—1920 рр. Під час нацистської окупації — почесний голова Української Національно) Ради, відкрито виступав проти масового винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН—УПА за незалежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

У цей період змінює акценти у своїй політиці й Англія. Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зробила Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анек­сію Східної Галичини Польщею — союзницею Франції.

14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Гали­чиною.

II етап — «тиску» (1923 —1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському гитанні відстоювали «інкорпораційну» прог­раму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупува­ти західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шля­хом примусове!' асиміляції поневолених народів створи­ти однонаціонільну польську державу.

ЕКОНОМІЧНІ політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвину­тіших власне польських земель.

Уряд офіційно поділив країну на дві господарські те­риторії: Польщу «А», до якої входили корінні польські землі, і Польщу «Б», що складалася переважно із захоп­лених українсіких та білоруських земель. Дешевими кре­дитами та державними замовленнями промисловий роз­виток Польщі *А» підтримувався і стимулювався, в укра­їнських же землях кредитування промислових підпри­ємств різко обяежувалося. Так, 1924 р. три галицькі бан­ки, що перебрали в підпорядкуванні місцевих органів управління, розпорядженням президента Польщі було об'єднано в о/ин «Банк крайового господарства», який під контролем Варшави фактично став інструментом еко­номічного зашбалення західноукраїнських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, на­ростаюча тендшція економічного занепаду Західної Укра­їни дедалі біліше набуває рис катастрофічності: на чоти­ри воєводства— Львівське, Станіславське, Тернопільсь­ке і Волинсьш — припадало 25% території та 28% насе­лення Польщі, але тільки 16,6% промислових підпри­ємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Захід­ної України не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю шачноі кількості працездатного населення для роботи на рабриках та заводах і таким чином пом'як­шити проблеми села, що задихалося від аграрного пере­населення і безземелля. У 1921 р. питома вага малозе­мельних, напішролетарських селянських господарств пло­щею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі — 53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель ускладнювало;я ще й тим, що польський уряд у цьому регіоні надав іращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєтків, у розпорядження так званих осад­ників. Осадники мали сприяти асиміляції українського населення і, і разі потреби, виконувати каральні функ­ції. Протягом 1919—1929 рр. 77 тис. осадників отрима­ли в Західній Україні понад 600 тис. га землі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі по­няття «Україна», «українець». Українське населення «східних кресів» вони називали «русинами», а всю тери­торію іменували — Східна Малопольщина. «Немає нія­кого українського народу, — цинічно заявляв міністр польського уряду С. Грабський, — український народ — вигадка комуністів з пропагандистською метою». Ще да­лі пішла урядова газета «Слово польське». Вона стверд­жувала, ніби в українців «відсутня всяка організащйність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і вза­галі розумова культура, необхідна для того, щоб управ­ляти власною державою».

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української шко­ли: якщо в 1911/12 навчальному році в Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922/23 рр. — вже 1859, а в 1926/27 рр. — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський здійснює державний переворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відомий під назвою «санації».

III етап — «пошуку компромісу» (1926 —1937). Прий­шовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани віднов­лення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широ­комасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внут­рішнього становища в країні, зокрема, на території на­ціональних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну по­літиці тиску приходить гнучкіша політика певних посту­пок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і комп­ромісів) з метою створення у поневоленого населення ілю­зії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» по­літика ендеків витісняється «федералістичною» програ­мою пілсудчиків, відомою в 20 — 30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національ­ний комітет і Бюро національної політики.

Значні позики «санаційного» уряду Українському бан­кові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарсь­ким об'єднанням української буржуазії, здійснені протя­гом 1928 —1930 рр., значною мірою сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських від­носин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО В. Мудрий був обраний одним з п'яти вще-маршалків сейму. Вийшли на волю більшість в'язнів-украінців з концтабору в Березі-Картузькій. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції, використовувалася «са­наційною» владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, а особливо, побою­ючись позиції Німеччини в українському питанні, поль­ський уряд 1937 р. змінює акценти у своїй національній політиці, повертаючись до ендецької доктрини однонаці- ональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коли­вання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українського населення. Це зумовлювало певну опозиційність українців польському режимові. Опозицій­ність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на консти­туційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах дер­жавної влади. Певне, саме тому вже 1925 р. українці ма­ли 12 своїх політичних партій, що представляли широ­кий політичний спектр. Це — Українське народно-демок­ратичне об'єднання (УНДО), яке утворилося 1925 р.,— по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький,

В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький. Програма — конститу­ційна демократія та незалежність України. Українська сощал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 р., — соціалістична партія. Лідери — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приватної власності, незалежність України. Комуністична партія Західної України (КПЗУ) утворилася 1919 р., а з 1923 р. почала називатися КПЗУ. Лідери — Й. Крілик, Р. Кузьма. Програма — проти соці­альних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчис- леннішими і найвпливовішими. На протилежному полю­сі перебували політичні об'єднання типу Української ка­толицької партії, які були слабкими і схилялися до спів­праці з польським урядом.

Українські партії небезуспішно боролися за місця в польському парламенті: якщо у листопаді 1927 р. предс­тавництво українців у сеймі складалося з 25 послів і б сенаторів, то в липні 1930 р. воно зросло до 50 послів і 14 сенаторів. І хоча єдності серед українських парламента­рів не було, вони, як правило, дотримувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадянської та самос­тійницької), все ж українське парламентське представ­ництво було важливим і впливовим фактором політично­го життя, незважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через коопе­ративний рух. У цей час, як відзначає О. Субтельний, відбулося розширення функцій кооперативів, «коопера­тивний рух став розглядати себе як знаряддя самовряду­вання та економічного самозахисту». Очевидно, саме то­му в умовах жорсткого економічного тиску інтенсивно розвивається українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — майже 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український уні­верситет (1921 — 1925). Масштаби діяльності цього підпіль­ного (сучасники назвали його «катакомбним»), навчаль­ного закладу вражають. У період свого піднесення він мав три факультети (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедр. Майже 1500 студентів навчалися під керівниц­твом 54 професорів. Основним центром національної куль­тури в західноукраїнських землях було в 20—30-х роках Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких бу­ли історики І. Крип'якевич, С. Томашівський, літерату­рознавці М. Возняк, К. Студинський, археолог Я. Пастер­нак, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса. Таємний Український університет і НТШ були не тільки осередка­ми збереження і розвитку української культури, а й цент­рами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноук­раїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 р. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн ві­руючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Тут чітко визначилося про­тистояння митрополита А. Шептицького, який намагав­ся підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що вис­тупали за злиття греко-католицької церкви з католиць­кою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шеп- тицький рішуче засудив колонізаційну політику щодо гре- ко-католицької церкви на Волині, де поляки хотіли зап­ровадити «нови обжондик» (новий обряд) — суміш укра­їнського і польського обрядів, а зазнавши поразки, поча­ли конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (зни­щено майже 200 церков). Протести митрополита у Римі, звернення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дотримуючись центристських позицій, Шептиць- кий енергійно виступає проти кампанії пацифікації, під­тримує політику нормалізації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли тиск польського уряду ставав нестерпним, від­повідна реакція українського населення дедалі більше по­чинала виходити за межі легальних, мирних форм обсто­ювання власних інтересів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського.

З року в рік міцнів робітничий рух: якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934— 1939 рр. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на те­риторії Волинського, Львівського, Тернопільського і Ста- ніславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидер­жавних політичних виступів, з яких 160 селянських за­ворушень супроводжувалися сутичками з місцевими влас­тями і поліцією. Відповіддю польського уряду була кам­панія пацифікації («умиротворення») — придушення вис­тупів за допомогою поліції та військ. Під час екзекуцій селян примушували вигукувати: «Хай живе маршал

Пілсудський!» або співати: «Єще Польська не згінела».

Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.

Послідовна асиміляторська політика польських влас­тей, фактична відсутність єдності українських політич­них сил штовхали частину української молоді до застосу­вання більш радикальних форм боротьби. У січні 1929 р. у Відні було створено Організацію Українських Націона­лістів (ОУН). її лідером став Є. Коновалець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював укра­їнський інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в «Акаде­мічній громаді», Студентському союзі, був секретарем львівської філії «Просвіти» Представляв студентську молодь у ЦК Української національно-демократичної парти. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У1917 р. таємно при­був з Царицина до Києва. Співорганізатор Галицько-Буковинсь­кого куреня Січових стрільців, з січня 1918 р. — беззмінний ко­мандир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського пов­стання 20 листопада 1918 р. — начальник Осадного корпусу, що наступав на Київ. ВАрмі) УНР — командир дивізії, корпусу, армій­ської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску Січових стрільців 6 грудня 1919 р. Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. 31922 р. — на еміграції. Ініціа­тор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова н Про­воду. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор праці «Причини до історії української революції».

Напередодні Другої світової війни ця організація на­лічувала у своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та терору щодо влади, ОУН намагалася стиму­лювати в українському суспільстві стан «постійного ре­волюційного бродіння», «підтримати і розвинути постій­ний дух протесту проти властей». На це і були спрямова­ні на початку 30-х років сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша ак­ція— вбивство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала від­повідальність за пацифікацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обста­вин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише так­тична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і ме­тоди досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна проти­дія, що виявилася в різних формах та широкому спектрі засобів боротьби за свої права. Найвпливовішими чинни­ками, які забезпечили українському народові збережен­ня національних ознак, були легальні партії, українське

представництво в польському сеймі — легітимні (закон­ні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формуван­ня нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українсь­ким народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілі- зовував внутрішню ситуацію в Польській державі та під­тримував у народі революційні настрої, готовність до бо­ротьби за національну незалежність.

2. Українські землі в складі Румунії

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Ру­мунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усьо­го населення). Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти де­монтували і вивезли в Румунію обладнання Аккермансь- ких трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізма­їльського та Ренійського портів. Вже в перші роки оку­пації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйну­ючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському повітах — більш, ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація в сільському господарстві. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селян­ських володінь в українських повітах Бессарабії зменши­лись майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених зем­лею селян понад 48% дуже швидко її позбулися.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Бу­ковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до ка­тастрофи. У квітні 1932 р., виступаючи на засіданні ру­мунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті».

Не випадково серед селян ходило прислів'я: «Були лі­берали — подушки забрали, прийшли цараністи — нема чого їсти». 22 роки, проведені українцями під владою Ру­мунії, історики поділяють на три періоди: 1918—1928 рр. і 1937—1940 рр. — періоди реакції, 1928—1937 рр. — період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роздаються офіцерам румунської армії (як у Поль­щі осадникам). За даними депутата румунського парла­менту Якубеску, на травень 1925 р. особливо багато офіце­рів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жорстоко приду­шується, як це було з Татарбунарським повстанням 1924 р., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито всі українські школи, переслідується укра­їнська церква, до 1927 р. Буковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

Період 1928—1937 рр. позначений відносною лібера­лізацією. Однак хронологічні межі цього періоду слід де­що звузити. Справді, період 1929 —1933 рр. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів мі­ністрів), що призвело до певного послаблення колоніаль­ного ярма на українських землях. Проте під впливом ре­волюційних подій у цей час прем'єр-міністр Румунії Вай- да-Воєвод 1933 р. заявив: «Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати».

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а протягом 1933—1935 рр. румунський парламент прийняв кілька реакційних зако­нів, у тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації («Залізна гвардія», що діяла з 1935 р. під демагогічним гаслом «Все для бать­ківщини!», націонал-християнська партія та ін.). Вста­новлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, під­владних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 р.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Ліде­ри — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» робо­ту і компроміс з існуючим режимом. За час свого існу­вання (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сфор­мувався в середині 30-х років. В основному він охоплю­вав молодь і студентство (спортивне товариство «Мазе­па», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Гри­горович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в укра­їнському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного роз­витку, блокування політичної активності української спільноти.

3. Українські землі в складі Чехословаччини

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро поста­ло питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із За­карпаття, було утворено Американську Народну Раду кар­патських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтерна­тивні варіанти вирішення карпатського питання: 1) на­

дання повної незалежності карпатським русинам; 2) об'єд­нання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одер­жання автономії.

23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою пре­зидента США В. Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла 10 млн емігрантів з колишньої Австро-Угор­щини. За русинами було визнано право на самовизначен­ня. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигід­ні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (СІЛА, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословаць­кої республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Трі- анонським мирним договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати най- ширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і зали­шилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпат­тя, фактично перетворивши цей край у аграрно-сировин­ний придаток економічно високорозвинутих чеських зе­мель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Мора­вії. Край був своєрідним зразком катастрофічного відста­вання і застою: питома вага промисловості в економіці становила лише 2%, тобто за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочинався промисловий переворот.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить той факт, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й чис­ленні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріч­чя (1919—1929) збільшилися в 13 разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово вик­ликав опір з боку народних мас, і за неповні два десяти­річчя свого панування чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти в робітників і селян.

Позиція властей Чехословаччини на українських зем­лях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Руму­нії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже ЗО політичних партій, що репрезентували широ­кий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільши­лося з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11). Велике значен­ня мав дозвіл користуватися в цих школах мовою на влас­ний вибір. Вільно діяли українські громадські організа­ції: «Просвіта», «Асоціація українських учителів»,

«Пласт» тощо.

Чехізація йшла й у Закарпатті. Так, за 20 років пану­вання в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостій­них чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м'якою.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) роз­витку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом'якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жор­сткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

14.

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни. Проголошення автономії Карпатської України

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Дру­гої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілі­зуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» — серйозним козирем у великій дип­ломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні — це пи­тання про місце і роль українського чинника у внутріш­ньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехо- словаччина — країни, до складу яких входили українсь­кі землі. їхня основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Ва- шингтонської системи), які своїм втручанням у вирішен­ня українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мир­ного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпат­ської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балан­су інтересів різних, насамперед великих держав і від спів­відношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського пи­тання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до вла­ди — у березні—травні 1933 р. — Розенберг здійснює на­півофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таєм­них нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує «план поділу Росії шляхом відриву від Рад України». Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на ра­дянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особис­то Гугенбергу і не погоджені з урядом, — це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають де­далі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітич­ної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Укра­їну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Українське питання активно застосовувалося для зас­покоєння західних держав. Так, у розмові з одним висо­копоставленим представником правлячих кіл Англії в Бер­ліні в травні 1936 р. Герінг підкреслив: «Ми вам гаранту­ємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Украї­ну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною». Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому ета­пі була зумовлена не стільки конкретними стратегічни­ми планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина намагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика «умиротворення» — логічний результат чітко проголошеної орієнтації німець­кої експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спря­мувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29— ЗО вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехосло­вацької держави. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання по­дальшої долі Закарпатської України — однією з головних складових цієї проблеми. Підтвердження цього знаходимо у звіті співробітника американського посольства у Варша­ві Д. Біддла «Погляди на можливі німецькі плани щодо «Великої України», направленому 15 грудня 1938 р. пре­зиденту і держсекретарю СІНА. У ньому зазначається, що «напередодні Мюнхенської конференції і на ранньому ета­пі постмюнхенського періоду питання незалежності Укра­їнської держави було одним із центральних».

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій до­лі Закарпатської України енергійно демонстрували Угор­щина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, засе­леної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів ма­ло на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угор­ські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керів­ництвом «інтермаріум» — блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політики.

Домагаючись свого, польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спря­мованості майбутнього утворення, підкреслюючи, що «дов­жина польсько-румунського кордону відносно невелика і що за допомогою спільного польсько-угорського кордону через Закарпатську Русь ми створили б міцніший бар'єр проти Росії». Маючи власні інтереси у цьому регіоні, а також боячись посилення держав, так би мовити, своєї вагової категорії, проти польських та угорських планів щодо Закарпаття виступили Румунія та Югославія.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки після приголомшуючого мюнхенського удару, чехосло­вацький уряд при демонстративно вичікувальній позиції німецької дипломатії пішов на поступки в питанні сло­вацької та української автономії. Увечері 10 жовтня ра­діо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стала феде­рацією трьох народів: чехів, словаків та українців. Нас­тупного дня уряд Праги офіційно надав автономію і виз­нав автономний уряд Карпатської України (яка назавж­ди позбулася назви «Підкарпатська Рутенія»). Прем'єр- міністром став голова Автономно-землеробського союзу А. Бродій, а до складу уряду увійшли Е. Бачинський,

С. Фенцик, А. Волошин, Ю. Ревай та І. П'єщак.

З проголошенням автономії Карпатської України Гіт- лер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Ні­меччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 р., надісланому до міністерства закордон­них справ Франції, зазначалося: «Що стосується Украї­ни, то ось вже майже протягом десяти днів весь націо- нал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідниць­кий центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретель­но вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Ру­мунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Укра­їні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Однак про нацистські плани щодо України більше й охочіше говорили на Заході, ніж у самій Німеччині, ніби вказуючи напрямок основного удару. Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журна­лах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські теми. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Ли­ше у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. Характерно, що західна преса подавала «українські» плани Німеччини як вирі­шену справу. За цих обставин позиція Гітлера була надз­вичайно обережною: зваживши всі «за» і «проти», він обрав роль арбітра у вирішенні долі українських земель, що належали Чехословаччині. 2 листопада 1938 р. за рі­шенням німецько-італійського арбітражу у Відні К₂ арпат- ська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів. Це рі­шення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччи­на намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала всього, чого бажала, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена «Велика Україна». Оцінюючи такий перебіг подій, аме­риканський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну — це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спря­мований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прик­риття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м'яча в гру» і підживлення інтересу до наміченого Берліном укра­їнського проекту. Така політика вимагала зміцнення по­зицій Німеччини в Закарпатті. Ще до віденського арбіт­ражу 26 жовтня 1938 р. за рекомендацією Берліна уряд Чехословаччини усунув із посади прем'єр-міністра Бро- дія, який виступав за приєднання Закарпаття до Угор­щини. Новим прем'єр міністром став доктор теологи А. Во­лошин, прибічник німецької орієнтації.

Волошин Августин (1874—1945) — політичний, культурний, релі пинии діяч Закарпаття Освіту здобув у семінари та у Вищій педа гопчній школі в Будапешті, після чого брав активну участь у куль­турному русі краю Активною політичною ДІЯЛЬНІСТЮ почав займа тася з 1919 р Заснував і очолював Народно християнську партію (1923—1939), від якої обирався послом до чехословацького пар ламенту (1925—1929) 26 жовтня 1938 р Волошин був призна чений прем єр міністром автономного уряду Підкарпатської Русі, а 15 березня 1939 р став президентом цієї держави Під час оку пацч краю Угорщиною емігрував разом з урядом і поселився в Пра зі У травні 1945 р заарештований радянськими спецслужбами Помер у московській Бутирській тюрмі

Активізуються дипломатичні відносини — у Хусті, куди було перенесено столицю, засновується німецьке кон­

сульство. На Закарпатті було розгорнуто діяльність «Ні­мецької парти», організовано «Німецько-украшське куль­турне товариство».

Посилюються економічні зв'язки: 7 грудня 1938 р. підписано німецько-карпатоукрашську угоду, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині де­рево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода і з німецьким «Товариством з експлуатації корисних копалин», відповідно до якої кар патоукраінський уряд фактично передавав Німеччині пра­ва на розвідування й експлуатацію надр Закарпаття.

В останні місяці 1938 р. Гітлер від тактики «зацікав­леного нейтралітету» активно переходить до певного збли­ження і демонстративної підтримки Карпатської Украї­ни. Ці кроки не лишилися не поміченими не тільки на Заході, а й на Сході. Очевидно, з огляду на перспектив­ність українських планів у Закарпатті активізує свою ді­яльність навіть японська дипломатія Після візиту до Хус- ту свого представника Катоко, уряд Японії вирішує зас­нувати в Закарпатті консульство, що свідчить про досить серйозне сприйняття світовим співтовариством намірів Гіт­лера створити «Велику Україну» як антирадянську силу.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпат­ської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об'єд­нання (УНО), яке очолював А. Волошин. Ще у вересні 1938 р. в Ужгороді було створено Українську національ­ну оборону, яка після Віденського арбітражу вже у Хусті була реорганізована в Карпатську Січ, очолювану Д. Клим- пушем. Січові гарнізони було створено в Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечиш. Проте, незважаючи на існу вання таких атрибутів влади, як сейм і армія, держав­ність Карпатської України була, як казав Гітлер, «нежит­тєздатною», бо вона спиралася не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

Отже, через низку обставин «українське питання» на­передодні Другої світової війни посідало одне з централь­них місць у міжнародній політиці. У його вирішенні бу­ли зацікавлені три групи країн: ті, які володіли україн­ськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «ук­раїнській карті». На жаль, український народ не міг са мостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

2. Роль «українського питання» в німецькорадянському зближенні.

Пакт Молотова—Ріббентропа

Зміна на рубежі 1938 —1939 рр. акцентів у зовніш­ньополітичному курсі Німеччини призвела до падіння вла­ди в Хусті. Гітлер, пам'ятаючи уроки Першої світової війни, вирішив не ризикувати і не вести війни на два фронти. Було зроблено ставку на встановлення «нового порядку у відносинах на Заході», яке відсувало здійснен­ня планів на Сході і проектів, що стосувалися України, зокрема, на більш пізній час.

Відхід від ідеї створення «Великої України» і взагалі від східної орієнтації демонструвався Німеччиною досить чітко. 5 вересня 1939 р. Гітлер у бесіді з міністром закор­донних справ Польщі Ю. Беком зазначав, «що у світовій пресі Німеччині намагаються приписати якісь наміри щодо України, і заявив, що з цього приводу Польща ні найменшою мірою не повинна побоюватися Німеччини. Німеччина не має ніяких інтересів по той бік Карпат, і їй байдуже, що роблять там країни, зацікавлені в цих облас­тях». А ЗО січня 1939 р., виступаючи в рейхстазі, Гітлер дав зрозуміти західним державам, що їхні зовнішньопо­літичні розрахунки, м'яко кажучи, не зовсім відповіда­ють прагненням рейху. Він заявив, що Німеччина потре­бує «життєвого простору» в Африці і т. ін. Як зауважили тоді міжнародні оглядачі, ця промова була холодним ду­шем для західних держав.