Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії та економіки підприємства

Контрольна робота

з дисципліни « Міжнародна економіка»

Варіант № 3

Виконала:

студентка групи ЗОАТ-112 Заєць О.В.

залікова книжка № 117287

Перевірила: Хоменко І.О.

Чернігів ЧДТУ 2013

ЗМІСТ

Вступ

1.Економічна характеристика країни Азейбарджан - суб’єкта світового ринку та міжнародної економіки.

2.Визначення впливу інструментів регулювання зовнішньої торгівлі на добробут суспільства.

3. Відображення результатів функціонування економіки країни в платіжному балансі.

Перелік використаної літератури

Вступ

Міжнародні економічні відносини є складовою системи існуючих міжнародних відносин. Поняття «міжнародні відносини» досить широке. Воно включає в себе насамперед міждержавні відносини, в яких суб’єктами виступають держави та їх об’єднання як носії публічної влади. Суб’єктами цих відносин можуть бути також і міжнародні організації, зокрема економічні, та ін.

Як і будь-які суспільні відносини, міжнародні відносини є відносинами надбудовного характеру. Аналіз наукової літератури з цього питання дає можливість зробити висновок про те, що під міжнародними (міждержавними) відносинами слід розуміти відносини, які виходять за межі держав і виникають між ними. Ці відносини, як відомо, регламентуються нормами міжнародного права.

Міждержавні економічні відносини виникають і встановлюються передусім між державами як політичними формами організації суспільства, що виражають обумовлену економічним ладом певну політичну владу економічно пануючого класу або всього народу. Вони можуть виникати також, як уже зазначалося, і між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.

Отже, міжнародні економічні відносини — це особлива форма суспільно-виробничих зв’язків між окремими державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.

За своїм змістом міжнародні економічні відносини є складними. Це обумовлено, по-перше, значною кількістю країн, їх угруповань і міжнародних організацій, які є суб’єктами міжнародних економічних відносин. По-друге, на складність і характер цих відносин істотно впливає і суспільно-політичний устрій країн або їх угруповань. Цілком зрозуміло, що певні особливості в економічних відносинах існували (й існують ще й сьогодні) між країнами з різним соціально-економічним устроєм.

На земній кулі налічується нині понад 220 суверенних та незалежних держав, як великих, так і малих. Рівень їх економічного розвитку різний. Країни світу можна поділити на економічно розвинуті та ті, що розвиваються. Як відомо, до найбільш економічно розвинутих країн належать США, Японія, ФРН, Італія, Франція, Велика Британія та деякі інші, які протягом 90-х років ХХ ст. виробляли та експортували майже 2/3 світового обсягу промислової продукції. Серед країн, що розвиваються, виділяються такі «ключові», як Бразилія, Мексика, Китай та Індія, обсяг промислової продукції яких дорівнює обсягу всіх інших держав цієї групи, разом узятих. Важливо зазначити, що на території країн, що розвиваються, мешкає приблизно 75 % населення землі, яке постійно перебуває у вкрай скрутному економічному становищі. Тому Організація Об’єднаних Націй (ООН), інші міжнародні структури спрямовують свої зусилля на розвиток саме цих країн.

Але, незважаючи на рівень розвитку держав, кожна з них, вирішуючи свої внутрішні, а тим більше зовнішні проблеми, вступає в економічні відносини з іншими державами та міжнародними економічними організаціями. Це зумовлюється значною кількістю чинників, серед яких, окрім рівня розвитку економіки, можна виділити міжнародний поділ праці, природні та кліматичні умови, географічне положення, доступ до морських шляхів, наявність трудових ресурсів тощо. Наприклад, якщо взяти до уваги такий чинник, як міжнародний поділ праці, то можна виділити країни, які є провідними у галузі машинобудування (США, Німеччина, Франція тощо), комп’ютерної техніки (США, Японія, Південна Корея тощо), добування та перероблення нафти (держави ОПЕК — Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об’єднані Арабські Емірати й Саудівська Аравія) тощо. Якщо ж брати до уваги кліматичні умови, то ми знаємо, що тільки обмежене коло держав може вирощувати оливу (країни Середземномор’я), чай (Індія, Китай, Шрі-Ланка), каву (Бразилія, Колумбія), какао (Гана, Бразилія), соняшник (Україна, Росія) тощо. Інші держави, які не вирощують цих сільськогосподарських культур, змушені їх купувати. Отже, природні та кліматичні умови багатьом країнам не дають змоги вирощувати певні сільськогосподарські культури, а це значить, що ці умови є відповідним чинником, що сприяє виникненню міжнародних економічних відносин як з приводу виробництва, так і закупівлі цих культур.

Слід зазначити й те, що необхідність вступу в міжнародні економічні стосунки між країнами обумовлює і наявність відповідних природних запасів, що міститься в надрах тієї чи іншої країни. Так, є країни, які мають величезні запаси нафти, газу. До таких можна віднести Алжир, Венесуелу, Ірак, Іран, Кувейт та ряд інших країн Африки, Азії та Латинської Америки, об’єднаних в єдину організацію експортерів нафти, відомою за назвою ОПЕК. Наявність наприклад, достатньої кількості нафти та газу в Російській Федерації і відсутність потрібної кількості їх в Україні є однією з причин міжнародного співробітництва між ними.

Важливим при організації міжнародних економічних відносин є і географічне положення країн, унаслідок якого одні мають доступ до моря, інші — навпаки. Ті країни, які не мають такого доступу, вимушені, використовуючи інші шляхи сполучення, що пролягають через територію відповідних країн, перевозити свої вантажі, щоб мати доступ до водних транспортних артерій. В основі таких відносин, що виникають при цьому між країнами, лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні права на користування світовим океаном. Як свідчить ст.1 Женевської конвенції 1958 р. «Про відкрите море», під «відкритим» морем розуміють усі частини моря, які не входять як до територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і якими можуть користуватися різні держави з метою здійснення судноплавства, рибальства, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення наукових досліджень, прокладення підводних кабелів і трубопроводів тощо.

З огляду на ці та інші чинники держави вступають у певні відносини або безпосередньо, або через створені для цього угруповання країн, міжнародні економічні організації. Економічна ефективність таких міжнародних відносин за сприятливих політич них умов може бути надзвичайно високою. Наприклад, така маленька держава, як Люксембург, для забезпечення функціонування своєї промисловості змушена імпортувати вугілля, кокс, залізну руду, машини та обладнання, нафтопродукти, тканини та зерно. Експортує вона переважно сталевий прокат, добрива та цемент і має валовий національний продукт, який дорівнює приблизно 41 тис. дол. США на душу населення. Для порівняння:

у США цей показник становить 24 тис. дол. США, у Франції — близько 22 тис.

Подібні приклади свідчать, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації світового господарства економіка окремої країни багато в чому залежить від рівня розвитку економіки інших держав. Будучи складовою світової економіки, вона не може успішно розвиватись у відриві від неї, тому виникає потреба в узгодженні зовнішньоекономічної політики різних країн і стратегії щодо її реалізації.

Одночасно слід зауважити, що розвиток міжнародного економічного співробітництва сприяє не лише функціонуванню національного господарського механізму. Таке співробітництво, а це підтверджує і практика міжнародного життя, дає змогу підтримувати і зміцнювати мир на Землі, створювати систему міжнародної економічної безпеки, уникати певною мірою військових конфліктів під час розв’язання спірних питань. Іншими словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною матеріальною основою зміцнення миру.

Отже, можна зробити висновок, що нині важливою передумовою реалізації економічного потенціалу будь-якої держави, а також найголовнішою гарантією забезпечення її національної безпеки стає активна участь цієї держави у міжнародному економічному співробітництві на основі належного дотримання принципів і норм міжнародного права, всебічного розвитку передусім міждержавних торговельних зв’язків та взаємопроникнення економік. Сказане повною мірою стосується й України, адже загальновідомо, що країни, які з будь-яких причин опинилися поза межами міжнародних економічних структур, поступово витісняються зі світових ринків, що врешті-решт веде до втрати ними спочатку економічної, а потім і політичної незалежності.

Загальна характеристика країни Азербайджан

Азербайджан розташований в основному в субтропічному поясі і витягнутий з півн.-зах. на півд.-сх. в бік Каспійського моря. Азербайджан – гірська країна, де високі хребти і плоскогір'я поєднуються з рівнинами і низовинами. Біля 60% всієї території займають гори, а 40% – низовини (гол. чином Кура-Араксинська низовина). У рельєфі виділяються 4 частини: гірська система Вел. Кавказу (г. Базардюзю, 4466 м); гірська система Мал. Кавказу, що включає в себе Нахічеванську гірську область (г. Гямиш, 3724 м; г. Капиджиг, 3904 м); Ленкоранська гірська система (г. Кьомюркьой, 2477 м); Кура-Араксинська низовина, розташована в центрі республіки, частина якої лежить нижче рівня океану (до 28 м). Клімат в основному субтропічний. А. – країна малих гірських рік (понад 1000). Більшість рік Азербайджану належать басейну Кури. У Азербайджані є 250 озер, найбільші з них – оз. Хаджікабюль (16 кв. км) і оз. Беюкшор (10 кв. км). У горах А. розвинені лісова рослинність, субальп, і альп, луги, на рівнинах збереглися степи і напівпустелі, на півд.-сх., поблизу узбережжя Каспійського моря – район вологих субтропіків.

Азербайджанська Республіка, країна площею 86,6 тис. кв. км, що розміщена у південно-східній частині Південного Кавказу. Межує на півночі з Росією, на північному заході з Грузією, на заході з Вірменією, на півдні з Іраном, на південному заході з Туреччиною. Зі сходу омивається Каспійським морем.

Понад половину території Азербайджану займають гори, що відносяться до системи Великого Кавказу на півночі (хребти: Великий Кавказький з вершиною Базардюзю (4466 м) і Бічний з вершиною Шахдаг (4243 м)) і Малого Кавказу на заході й південному заході. Для високогір'їв Великого Кавказу характерні льодовики і бурхливі гірські ріки, середньогір'я сильно розчленовані глибокими ущелинами. З заходу на схід гори Великого Кавказу спочатку поступово, а потім різко знижуються і змінюються системою низьких кряжів. Гори Малого Кавказу менш високі, складаються з численних хребтів і вулканічного Карабаського нагір'я з конусами погаслих вулканів. На крайньому південному сході знаходяться Ленкоранські гори, що складаються з трьох рівнобіжних хребтів. Головна вершина найвищого Талишського хребта - Кемюркей досягає 2493 м.

Гори Великого і Малого Кавказу розділяє велика Кура-Араксинська низовина. На північному сході від Великого Кавказу розташована Кусарська рівнина. Північно-західна і північна частина Кура-Араксинської низовини являє собою систему пагорбів, низьких кряжів і долин; у центрі і на сході розташовані алювіальні рівнини, біля морського узбережжя - низька дельта р.Кури. Низинні Апшеронський півострів і Куринська коса глибоко вдаються в Каспійське море.

Територією Азербайджану протікає понад 1000 річок, але тільки 29 з них має довжину більше як 100 км. Кура (1515 км, з них 900 на території Азербайджану), найбільша річка Закавказзя, перетинає територію Азербайджану з північного заходу на південний схід і впадає в Каспійське море. Головна притока Кури - Аракс (1072 км). Більшість рік Азербайджану належать до басейну Кури.

Річки використовуються для зрошення. На Курі зведені Мінгечаурська ГЕС і Мінгечаурське водоймище (площа 605 кв. км).

В Азербайджані нараховується 250 озер, найбільші з яких - Сарису (67,5 кв. км), Аггель (56,2 кв. км), Хаджикабюль (8,4 кв. км) і Беюкшор (9,2 кв. км)

Політичний та адміністративний устрій

Азербайджанська держава - демократична, правова, світська, унітарна республіка, що розвивається на засадах економічних ринкових відносин. В Азербайджанській Республіці державна влада обмежується у внутрішніх питаннях тільки правом, а в зовнішніх - тільки положеннями, що випливають з міжнародних договорів, учасником яких є Азербайджанська Республіка. Державна влада в Азербайджанській Республіці організується на основі принципу розподілу влади: законодавчу владу здійснює Міллі-Меджліс Азербайджанської Республіки, виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки.

Судову владу здійснюють суди Азербайджанської Республіки. Законодавча, виконавча і судова влади взаємодіють відповідно до положень Конституції Азербайджанської Республіки і незалежні в межах своїх повноважень.

Посада Президента Азербайджанської Республіки була введена у 1991 р. Президент обирається на загальних виборах таємним голосуванням на 5 років, але не більш ніж на два терміни. Нинішній Президент Азербайджану - Ільхам Алієв.

Законодавчу владу в Азербайджані здійснює парламент - Міллі-Меджліс, що складається зі 125 депутатів, які обираються на 5-річний термін. Вищий орган виконавчої влади - Кабінет міністрів, що призначається президентом, а також затверджується Міллі-Меджлісом. Дії органів влади регламентуються Конституцією республіки, прийнятою на референдумі в листопаді 1995 р. Судова система країни загалом близька до тієї, що існувала в колишньому СРСР. Вищим судовим органом є Верховний суд, що обирається парламентом на п'ятирічний термін. До складу Суду входять палати по карних і цивільних справах. Судочинство здійснюють місцеві суди.

Одночасно з розпадом СРСР стався крах Комуністичної партії Азербайджану. 14 вересня 1991 р. на 23-му надзвичайному з'їзді компартії була прийнята резолюція про її саморозпуск. Проте багато колишніх комуністів зберегли керівні посади в уряді, державних і місцевих органах влади.

Після лютого 1988 р., коли почалася війна з Вірменією через Нагірний Карабах, на хвилі вірмено-азербайджанського конфлікту виникло кілька кілька політичних партій і груп. У 1992 р. був ухвалений Закон про політичні партії. Зараз діють понад 30 партій. З 1995 р. провідною політичною силою країни стала партія "Новий Азербайджан" під керівництвом Г.Алієва. Їй належить більшість місць в парламенті.

Економічна характеристика. Структура господарства

Економіка Азербайджану протягом майже 70 років розвивалася як частина економіки СРСР і орієнтувалася головним чином на російський ринок. Основними галузями господарства були нафтовидобувна, нафтопереробна промисловість і сільське господарство. У 1960-1980-ті роки в республіці розвивалися машинобудування, хімічна, текстильна, харчова й інші галузі промисловості. Війна у Нагірному Карабасі і політична нестабільність призвели до значного падіння виробництва протягом 1988-1994 рр. Після підписання вірмено-азербайджанської угоди про припинення вогню у зоні конфлікту в травні 1994 р. і стабілізації політичної обстановки економічний спад був зупинений.

З 1997 р. відбувся швидкий зріст ВВП (5,8%, у 1999 - 7,2%, у 2000 - 11,3%, у 2006 - 9,9%), що забезпечувався в основному сектором послуг на тлі незначного підйому промисловості і скорочення сільськогосподарського виробництва. Однак частка тіньової економіки оцінюється у 25% ВВП.

Ключовим сектором економіки залишається нафтогазовий (58% від ВВП). У 1997 р. було добуто 9 млн. т нафти (99,2% від рівня 1996 р.) і 6 млрд. куб. м природного газу (95% від рівня 1996 р.). Збільшилося на 20% виробництво бензину і дизельного палива, а також його експорт у країни СНД.

Нафтогазові запаси Азербайджану привабливі для іноземних нафтових компаній. Азербайджан лідирує серед країн СНД за темпами росту іноземних інвестицій (від 10% до 50% на рік). Можливі маршрути транспортування азербайджанської нафти - по Північному Кавказу або Закавказзю до Чорного або Середземного морів.

Другим важливим сектором азербайджанської економіки є сільське господарство. На сільськогосподарські землі приходиться 46% (приблизно 4 млн. га) від загальної площі країни, причому половину з них займають пасовища. Вирощують зернові, технічні (бавовна, тютюн), субтропічні (гранат, чай, цитрусові, хурма) культури, виноград. Виробляється натуральний шовк.

У 2005р. виробництво зерна збільшилося на 40,7% і досягло 1538,8 тис. т, картоплі було зібрано 468,6 тис. т, фруктів і ягід 407,9 тис. т, баштанних 260 тис. т, винограду 75,6 тис. т, тютюну 13,8 тис. т, зеленого чайного листа 625 т, бавовни 90,5 тис. т. Скорочуючи виробництво деяких культур (бавовни, винограду, зеленого чайного листа) загальний обсяг продукції рослинництва у 2006 р. збільшився на 18,6% порівняно з попереднім роком.

У 2006 р. виробництво м'яса склало 195 тис. т у живій вазі, молока - 1070 тис. т, яєць - понад 550 млн. штук, вовни - 12 тис. т, коконів шовковичного хробака - 70 т. Виробництво продукції тваринництва зросло на 3,7%, а в цілому сільськогосподарської продукції на 12%.

З другої половини 1990-х років відбувається ріст капіталовкладень у різні галузі економіки (у 1996 р. він збільшився на 65%, у 1997 - на 67%, у 1998 - на 45%), насамперед за рахунок позабюджетних засобів. За період з 1996 по 2006 рр. сума іноземних інвестицій склала 5 млрд. дол. США.

За оцінками Міжнародного валютного фонду (МВФ), падіння виробництва в Азербайджані за період після проголошення незалежності з 1991 по 1995 рр. склало приблизно 60%. Однак вже у 1996 р. з'явилися ознаки економічного підйому.

Мірою здійснення програми реформ, уже до кінця 1997 р. інфляція була знижена до мінімуму і в даний час складає 1-2% на рік (у 1994 - 1600%, у 1995 - 85%, у 1996 - 28%), зміцнився манат (девальвація 2-3% на рік), а сумарний ріст ВВП протягом 1995-2006 рр. склав 40%. При цьому активізуються зусилля, спрямовані на зниження безробіття й усунення кризи в галузях економіки, не пов'язаних з нафтою. Важливим кроком на шляху економічних перетворень стало прийняття закону про земельну реформу, що ввів приватну власність на землю для громадян країни. Після 1995 р. було ліквідовано понад 1300 колгоспів та радгоспів і створено приблизно 35 тис. фермерських господарств. Для підтримки реформ у сільському господарстві у 1999 р. прийнятий закон про звільнення на 5 років виробників сільськогосподарської продукції від податків, про списання боргів по податках у бюджет і про продаж за пільговими цінами палива.

Після проголошення незалежності була проведена приватизація торгівлі. У даний час у приватному секторі зосереджена більша частина роздрібної торгівлі, об'єкти громадського харчування і служби побуту. Розпочато приватизацію середніх і великих промислових підприємств. Ведеться підготовча робота з приватизації важливих об'єктів стратегічного значення (металургії, машинобудування, паливної галузі, нафтохімічної промисловості).

До 50% закордонних інвестицій надходить на розвиток машинобудування, засобів зв'язку, у харчову промисловість, сектор послуг тощо