49. Громадянські рухи в Україні в середині XIX ст.

До ряду важливих елементів політичної системи суспіль­ства (крім держави, політичних партій та ін.) належать гро­мадські рухи та громадські організації. Громадські рухи — це добровільні формування людей, що виникають на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обира­ють громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

 

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утво­рення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

 

Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мо­білізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з кон­курентами за вплив на громадську думку.

 

Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як пев­ної цілі досягнуто, такі рухи зникають. Зазвичай це відбу­вається у такий спосіб:

а)  громадські рухи трансформуються у більш стійкі та складні форми організації;

б)  громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.

Більш стійкими формами об'єднань громадян є органі­зації і політичні партії.

 

Громадська організація — це добровільне об'єднання людей на основі певної програми дій і відповідного харак­теру їхньої реалізації. Таке визначення поняття "громад­ська організація" відбиває той факт, що, як правило, такі громадські формування діють за статутом (програмою) і що вони мають далекосяжну мету.

Громадські організації сприяють розвитку трудової, полі­тичної та соціальної активності своїх членів (виражають їхні потреби й інтереси), їм притаманні самодіяльність та іні­ціатива.

 

Громадським організаціям властиві такі ж загальні риси, як і громадським рухам. Водночас громадські організації мають свої особливості й розрізняються за соціальними при­чинами утворення та характером інтересів і потреб (спортивні товариства, товариства мисливців, рибалок, спілки книго­любів тощо); організації, які створюються відповідно до форм участі громадян у виробничій діяльності або у громадському і соціальному житті для задоволення колективних потреб (профспілки, політичні партії).

 

Одним із головних інститутів політичної системи будь-якої демократичної держави є парти. Політична партія (від латинського рагііз — частина) — організована група однодумців, яка виражає і представляє інтереси частини народу або певної соціальної групи чи кількох груп і має на меті реалізацію та досягнення цих інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в Ті здійсненні.

Зародки політичних партій у вигляді станових угрупо­вань, які виражали інтереси різних прошарків панівного класу і боролися між собою за державну владу або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Типовим прикладом таких угруповань в історії людства є торі і віги, які сформувалися в другій половині XVII ст. в Англії. Наступний крок пов'язаний з виходом на політичну арену буржуазії. Це дало поштовх формуванню нового типу об'єднань — політичних клубів, які відрізняли­ся від аристократичних угруповань (катерій) наявністю ідео­логічних доктрин і розвинутою організаційною структурою. Найбільш відомі з них Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, що виникли під час Великої французької революції, а також Чартольн Клаб і Реформ Клаб, які були створені в Англії в 30-х роках XIX ст. і успадкували історичні традиції аристо­кратичних катерій торі і вігів. Запровадження загального виборчого права, що ознаменувалося залученням до політи-

ки широких верств населення, поклало початок формуван­ню в середині XIX ст. сучасних політичних партій.

 

Першим політичним союзом однодумців була створена в Англії Ліберальна партія, яка виникла на базі заснованого у 1861 р. Ліберального товариства реєстрації виборців.

 

У сучасній політичній науці якогось загального, універ­сального визначення політичних партій як специфічних організацій немає. І це не випадково. Дають про себе знати різноманітність вияву функцій партій (залежно від суспіль­но-політичного ладу в країні), неоднакова їхня роль у полі­тичному житті народу, різні засади виникнення, наявність тих чи інших політичних традицій, різний рівень демокра­тичних прав і свобод.

 

В основі класифікації політичний партій можуть бути різні критерії: соціальні засади, ідейні, світоглядні цінності, принципи організації та ін.

Виходячи з природи соціальних засад, можна виділити партії, які представляють інтереси: окремих класів (напри­клад, буржуазні, робітничі, селянські, поміщицькі та ін.); окремих соціальних прошарків і груп (наприклад, інтеліген­ції, дрібної буржуазії, селян-фермерів та ін.); кількох класів і соціальних груп (наприклад, політичні партії, що виникли на основі національно-визвольних рухів, — Народний рух України, Індійський національний конгрес (ІНК) та ін.).

 

За світоглядними позиціями певною мірою розрізняють: ідейно-політичні, або так звані світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідейними принципами; праг­матичні, або так звані партії для виборів, які не мають ідео­логічних програм і головна їхня мета — мобілізація якнайбіль­шої частини електорату (виборців) для перемоги на виборах.

 

У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна ви­ділити:

•  консервативні — Консервативна партія Великобрита­нії, Християнсько-демократичний союз (ХДС, Німеччина) — політичні партії, які прагнуть зберегти суспільно-політич­ний лад, що існує;

•   реформістські (всі соціал-демократичні та соціалі­стичні партії Європи), які орієнтуються на значні зміни та перетворення того чи іншого ладу, але за умови збереження його засад;

•  революційні — марксистські, або марксистсько-ленін­ські політичні партії (свого часу такою партією була КПРС), які відкидають існуючий політичний лад і ставлять за мету його повалення і заміну іншим ладом;

•  реакційні політичні партії, що орієнтуються на част­кове або повне повернення до старого ладу.

 

За принципами організації розрізняють:

•  кадрові партії, які об'єднують у своїх лавах невелику кількість професійних політиків, що мають значний вплив у суспільстві і спираються на фінансову підтримку привіле­йованих прошарків суспільства;

•  масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів для забезпечення шляхом членських партійних внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

•   партії, які будуються на принципах індивідуального членства, формально закріплених у статуті, формах і умо­вах вступу до партії, партійній дисципліні та ін.;

•  партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається, наприклад, через голо­сування за її кандидатів на виборах;

•   партії, які допускають колективне членство, в тому числі профспілок, трудових колективів та ін.

 

Політичні партії розрізняють також за місцем, яке вони займають у системі державної влади, а також за ставленням їх до правлячого режиму. Тут можна виділити правлячі й опозиційні партії, легальні та нелегальні, партії-лідери і партії аутсайдери, партії, які правлять монопольно і які прав­лять у складі коаліції.

Політичні партії часто поділяють на чотири групи.

 

Перша група — марксистсько-ленінські, авангардні пар­тії (на зразок КПРС). Друга — парламентські партії. Це партії, характерні для країн Західної Європи, як консерва­тивні, так і реформістські соціал-демократичні. Головна мета їх — завоювання більшості в парламенті і створення, як пра­вило, однопартійного або коаліційного уряду. Це партії по­стійно діючі, з фіксованим членством, високим рівнем як партійної демократії, так і партійної дисципліни. Третя — партії, головна мета яких — участь у виборах. У них немає інституту офіційного членства, а належність до партії визначається через голосування за її кандидатів на виборах (на­приклад, Демократична та Республіканська партії в США). В Америці не кажуть "Я демократ" чи "Я член Демократичної партії", а кажуть: "Я голосую за демократів". Четверта гру­па — партія-община, партія-клуб — широке об'єднання ба­гатьох людей з близьким світоглядом та політичними при­страстями чи інтересами.

 

Також можна типологізувати партії залежно від засад утворення певних інститутів політичного процесу (влади): соціальні (аграрні партії); етнічні (ультраліва партія басків "Ері батасуна"); демографічні (Жіноче об'єднання — партія Бельгії, Всеукраїнська партія жіночих ініціатив); культуро­логічні (Партія любителів пива в Німеччині, Росії і в Украї­ні); релігійні (Партія мусульман України).

 

Основними функціями політичних партій є: представниц­тво соціальних інтересів; соціальна інтеграція; політична со­ціалізація; створення ідеологічних доктрин; боротьба за дер­жавну владу й участь у її здійсненні; вироблення політичного курсу; формування громадської думки; залучення до своїх лав.

Сукупність політичних партій (чи політичних об'єднань кількох партій), їхні взаємозв'язок і взаємодія між собою та з іншими елементами політичної системи держави і суспільства в боротьбі за владу або при її здійсненні складають партійну систему.Більшість політологів вважають, що існує сім типів партійних систем, які розміщуються між полюсами: однопар­тійною(моноідеологізованою) та атомізованою (ідейно різно­рідною) системами. Проміжні типи — системи з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеженого плюралізму ірадикального (поляризованого) плюралізму.

При формуванні партійних систем найчастіше головну роль відіграють характер соціальної структури суспільства, чинне законодавство (передусім виборчі закони), а також соціокультурні традиції. Наприклад, у країнах, де немає значного селянського прошарку, аграрні партії, як правило, не виникають. У країнах, де провідну роль відіграє якась одна соціальна група (клас), існують передумови для створення системи з домінуючою партією. Якщо ж ця роль належить середньому класові, то може виникнути або система з домі­нуючої партією, або двопартійна система.

 

Закони також можуть впливати на характер партійних систем, обмежуючи, наприклад, діяльність окремих партій,

створюючи перешкоди для допуску до виборів опозиційних партій певної спрямованості. Там, де діють виборчі системи мажоритарного типу (які визначають одного переможця за більшістю отриманих голосів), як правило, формуються дво­партійні системи або системи з домінуючою партією. Пропор­ційні виборчі системи, навпаки, дають шанси на представ­ництво в органах влади значної кількості політичних сил, ініціюють створення багатопартійних систем і партійних коа­ліцій, створюють умови для виникнення нових партій. У су­спільствах з багатьма економічними укладами, різноманіт­ністю культур і мов, націй, численними каналами артикуля­ції соціальних, національних, релігійних та інших інтересів, як правило, більше передумов для створення багатопартій­них систем.