51. Громадянин як суб’єкт та об’єкт політичного життя країни, його статуси та ролі.

Громадянство є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.

Правовий статус громадянина – це система його суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус, тобто вони рівні між собою та перед законом, незалежно від будь-яких обставин (раси, статі, майнового стану тощо). Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов’язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов’язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загально соціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

52. Історія проголошення політичних прав і свобод людини і громадянина в світі і їх застосування в Україні.

Після закінчення Другої світової війни Україна як держава,що внесла один з найвагоміших вкладів у перемогу над фашистськими загарбниками отримала широке міжнародне визнання та авторитет в очах світової громадськості. Сталінський режим навіть дозволив утворити їй власне міністерство закордонних справ,що діяло під жорстким контролем московського центру. Проте це не завадило їй стати однією з держав - фундаторів створеної у 1945 році Організації Об’єднаних Націй,та неодноразово обиратися членом головних органів ООН,її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб’єкт міжнародного права та міжнародних відносин. І саме на цей період припадає початок її участі у створенні нової системи прав людини,побудованої на демократичних та гуманістичних цінностях та ідеалах. Говорячи про міжнародна правосуб’єктність колишньої УРСР та її участь у процесах міжнародного співробітництва насамперед варто зазначити акцентування головної уваги нашої держави на питаннях захисту прав і свобод людини і громадянина і створення дієвих інституційних механізмів,що забезпечували б практичне втілення принципів прав людини в життя. Зокрема,на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і Соціальної ради ООН,у 1947році,стала членом Економічної комісії для Європи,у 1948-1949,1984-1985 та 1999-2001 роках обиралася тимчасовим членом найголовнішого органу ООН Ради Безпеки. Це було яскравим свідченням високого рівня довіри у членів світового співтовариства до нашої держави та її участі в облаштуванні повоєнного світу. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті та реалізовані. Саме з ініціативи української делегації у 1948р.на конференції в Сан-Франциско, комітет який очолював голова української делегації Дмитро Мануїльський (міністр закордонних справ УРСР)сформулював преамбулу,цілі та принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.

Активну участь брала Україна й у розробці та прийнятті основних міжнародних нормативно - правових документів у галузі прав людини. Так,конкретні пропозиції української сторони знайшли своє відображення у головному міжнародному документі у галузі прав людини Загальній декларації прав людини ,прийнятій на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року уривок з преамбули якої я хочу навести ‘‘Принимая во внимание, что признание достоинства, присущего всем членам человеческой семьи ,и равных и неотъемлемых прав их является основой свободы, справедливости и всеобщего мира[10]’’,а також в цілому ряді інших документів,до яких належать:Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права1966р.,який був ратифікований Україною у 1973році, Міжнародному пакті про економічні,соціальні і культурні права1966р.,Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973р., як реакцію світової громадськості на дискримінацію корінного населення Південно-Африканської Республіки та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники-юристи В.Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР,основоположник української школи міжнародного права,член Міжнародного суду ООН,член Комісії ООН з прав людини у 1947-1949рр.)і П.Недбайло(професор,завідувач кафедри держави і права Київського університету Т.Г.Шевченка, який у 1958-1968рр.був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому у 1968 році було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини і громадянина). Прогресивні зміни ,що відбулися у свідомості українців та партійно-державної еліти вплинули і на прийняття нового Основного Закону – Конституції УРСР 1978 року,яка суттєво відрізнялася від попередньої значно ширшим колом прав і свобод людини і громадянина. У ній дві глави були повністю присвячені питанням прав людини,визначався правовий статус іноземців та осіб без громадянства на території України,встановлювалася рівність прав громадян перед законом,рівність прав чоловіка та жінки.

Таким чином у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, в створенні яких українській державі належить не остання роль і які стали візитівкою для України після проголошення її незалежності. В період самостійності Україна продовжила діяльність спрямовану на удосконалення власного законодавства в галузі прав людини та зміцнення міжнародного співробітництва в даній сфері.В1993році Україна взяла участь у роботі Всесвітнього конгресу з прав людини який проходив у Відні(Австрія). Після якого розпочалося вироблення нової концепції правового статусу людини,що був закріплений у Конституції 1996 року,другий розділ якої повністю присвячений розгляду цього питання,зокрема стаття 22 визначає,що перелік прав і свобод закріплених конституцією не є вичерпним[6]. А це в свою чергу вказує на те ,що держава розуміючи ,що швидкий розвиток суспільства в умовах нового часу постійно призводить до появи нових видів неврегульованих суспільних відносин,які не можуть бути заборонені лише тому,що щодо них відсутня дія відповідних законів. Підводячи підсумки дослідження можна зробити висновок,про те,що Україна відіграла значну роль у формуванні міжнародної нормативно-правової бази у галузі прав людини,яка стала основою міжнародних стандартів прав людини. Сприяла підвищенню міжнародного авторитету України в очах світової спільноти,зміцненню кредиту довіри до неї,а також змінам у свідомості українців,підвищенню рівня їх правової та політичної культури. Усвідомленню необхідності змін старого державно-суспільного укладу,ідеології,мислення,відчуття необхідності проведення реформ у дусі демократизму. Проте на шляху становлення незалежності перед молодою українською державою постав ряд проблемних питань пов’язаних з становленням та функціонуванням власних інститутів в сфері регулювання прав людини які потребують законодавчого забезпечення власної діяльності та вироблення якісно нових, концептуальних ідей подальшого розвитку,але це є завданням майбутнього.