Економічне районування та територіальна структура народного господарства України

Економічне районування має науково-пізнавальне та практичне значення. Нау-ково-пізнавльне значення полягає в аналізі умов, факторів оптимізації терито-ріального поділу праці, встановлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків між регіонами. Практичне значення полягає в тому, що воно є основою формування державної регіональної економічної політики, а також використовується у практиці територіального управління при розробці рекомендацій для органів державної влади і органів місцевого самоврядування стосовно удосконалення адміністративно-територіального поділу, підвищення ефективності спеціалізації, забезпечення прогнозування, програмування та планування розвитку окремих регіонів.

Характерні ознаки економічного району:

1.Територіальна цілісність;

2.Спеціалізація господарства;

3.Комплексність;

4.Тісні міжрайонні та внутрішньорайонні зв’язки.

5.Особливості економіко-географічного положення.

Економічний район – це територіально-цілісна частина народного господарства країни, яка має виробничу спеціалізацію і через суспільний поділ праці зв’язана з іншими частинами країни. Фактори районування:1 – природній; 2 – економічний; 3 – історичний. Головним районоутворюючим фактором є суспільний поділ праці. Важливу роль в ньому відіграють: спеціалізація на випуску певної продукції з подальшим обміном ; кооперування.

Особливу роль відіграє спеціалізація господарства регіону. Вона можлива при: порівняно недорогих природних ресурсах, наявній місцевій робочій силі, наявних під’їзних транспортних шляхів, сприятливе економіко-географічного розташування, наявної соціальної інфраструктури. Для оцінки ефективності спеціалізації конкретної території застосовуються коефіцієнти блокалізації, се-редньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва продукції регіону на душу населення. Р(середньогалузевий відсоток)=100%/n( число галузей у регіоні). Важливим другим районоутворюючим фактором є територіальні виробничі комплекси, які являють собою сформовані галузі спеціалізації окремих територій які в свою чергу обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують(найбільші міста країни, великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій). Економіко-географічне положення. Природні умови та ресурси сприяють розвитку с/г, добувної промисловості. Наявність транспортної мережі сприяє формуванню економічного району, сприяє розвитку широких міжрайонних зв’язків.

Типи регіонів: залежно від структури економіки регіону(індустріальні, індустрі-ально-аграрні, аграрні), залежно від природно-географічних та геополітичних характеристик(стратегічно важливі регіони:з залученням іноземних інвестицій, наявність кваліфікованого персоналу, потужна науково-технічна база; прикор-донні регіони; основні; віддалені; приморські; гірські; глибинні),за рівнем со-ціально-економічного розвитку. Критерії виділення: ВВП на душу населення, показники демографічного потенціалу, показники якості життя, показники техногенного навантаження, показники інвестиційної привабливості( високороз-винуті регіони(з прогресивними галузями економіки, високим рівнем життя, стабільним економічним станом), проблемні регіони(регіони, які з наявних причин суттєво відстають від середньо державного рівня), слаборозвинені(регіо-ни, економічна відсталість яких викликана географічними або історичними факторами:рельєф, клімат), дипресивні( проблемні регіони, які невзмозі самостійно(без допомоги держави або зовнішньої допомоги) вирішити свої гост-рі проблеми)

До дипресивності призводять:

• Низький рівень розвитку продуктивних сил;

• Недосконала територіальна структура господарства;

• Природні катастрофи;

• Антропогенні та техногенні катастрофи;

• Соціально-політичні конфлікти(етнічні, воєнні, релігійні)

• Наявна структурна криза виробництва( виробництво стало неефективним в результаті змін умов розвитку продуктивних сил)