80. Свобода, вибір, відповідальність, воля як сутнісні основи становлення особистості

Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освоюючи світ культури, людина творить себе як особистість, і саме через своє особистісне начало спромагається збагачувати цей світ культури. Через діяльне освоєння культури формуються основні сутнісні сили людини: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації, світогляд. Поняття «сутнісні сили людини» вперше було вжите Л.Фейєрбахом і ґрунтовно розкрито К.Марксом, котрий під цим поняттям розумів родову сутність людини, особливості її життєдіяльності, виходячи з визначальної ролі суспільно-історичного, практичного фактора людського походження, не-від’ємного від трудової діяльності.

Не менш важливим елементом сутнісних сил людини виступає воля. Ще Аристотель, котрий увів поняття волі в систему ка-тегорій науки про душу, намагався пояснити через неї, яким чи-ном поведінка людини реалізується у відповідності до знанням, що саме по собі не має збуджувальної сили. Воля в процесі істо-ричного формування людини стала джерелом долання нею своїх інстинктів, підкорюючи її діяльність суспільним установкам і но-рмам, сприяючи створенню специфічно людського буття. Воля укріплюється в праці, і разом із тим є її передумовою: завдяки їй визначається мета діяльності як безпосередній засіб задоволення життєво важливих потреб людини. Воля детермінує розвиток свідомості, оскільки передбачає можливість відмови людини від своїх безпосередніх бажань та підкорення їх вищим цілям.

Воля визначає силу людського духу, міру свободи особистос-ті. В українській мові слово «воля» використовується у двох значеннях: по-перше, як здатність, «сила волі», по-друге – як віль-ність, свобода. Таке розуміння названого поняття вказує на тіс-ний змістовний зв’язок між силою волі і волею як свободою. А це означає, що наявність у людини сили волі є запорукою її свободи, і навпаки, відсутність чи нерозвиненість сили волі слід розгляда-ти як передумови несвободи, як гальмівний фактор на шляху ре-алізації закладених у людині творчих здібностей.

Однак не варто розглядати волю як самодостатній склад-ник особистості: вона нерозривно пов’язана з іншими сутнісними силами людини. Здатність волі наповнювати своєю ене-ргією як благі, так і злі дії залежить від рівня розвинутості людських почуттів, що становлять основу духовного життя людини.

Не менш важлива роль у формуванні духовності в цілому і почуттів належить художній культурі. Опанування вищими над-баннями літератури, поезії, музики, живопису сприяє розвиткові в людині творчої уяви, формує здатність жити повноцінним ду-ховним життям. Крім того, через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, зміцнює свої зв’язки з духовними джерелами національного буття, включає у свій світ життя всього людства, збагачує емоційно, дозволяючи тонко сприймати, переживати й реагувати на різноманітні явища при-родної та соціальної дійсності.

Формування й розвиток внутрішньої культури особистості неможливі без залучення до науково-гуманітарних, зокрема, історичних знань. Вони є основою формування історичної та на-ціональної свідомості і самосвідомості особистості, сприяють становленню державницько-патріотичних та національних по-чуттів. Історичні знання, що здобуваються як через опанування народною творчістю, так і історичною наукою, допомагають людині історично ідентифікувати себе з певним соціальним се-редовищем, пов’язуючи свій власний розвиток з розвитком сво-го народу.

У системі сутнісних сил людини особливе місце посідає ро-зум. Його основу становить інтелект, але розум не зводиться про-сто до нього чи домислення. Тут треба розглядати інтелект в єд-ності з почуттями, волею, світоглядними орієнтаціями, переко-наннями, ціннісними установками, які в сукупності спрямовують мисленевий процес людини. Таким чином розум не зводиться до суми знань. Він концентрує в собі весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. З огляду на це у філософії розрізня-ють розум і розсудок. Осмислення різниці між ними пройшло пе-вний історичний шлях.

Розсудком Кант називав таку форму розумової діяльності, за допомогою якої людина формує судження про явища дійсності. Розсудкове мислення неспроможне вийти за межі досвіду, і саме тому воно є обмеженим. Таким чином, розсудкове мислення мо-жна вважати початковим етапом людського інтелекту. Однак ду-мка людини споконвічно прагнула вийти за межі досвіду. Це пра-гнення складає функцію чистого розуму – іншої форми мисленевої діяльності, вищої, ніж розсудок. Розум ставить своїм завданням охопити будь-який можливий досвід, досягнути його абсолютної повноти й цілісності, підвести його «під вищу єдність мислення», знайти його безумовні, абсолютно всезагальні підста-ви і принципи. Крім теоретичного чистого розуму, за Кантом, є ще й практичний розум, котрий також «сам із себе» народжує моральну ідею – абстрактний ідеал бажаної поведінки людини.

У післякантівській філософії питання про сутність розуму стало пов’язуватися з проблемою раціональності. Неспромож-ність капіталістичного суспільства на основі розуму подолати свої проблеми підірвала віру в людський розум і посилила вплив ірраціоналістичних установок на розвиток усієї культури, в тому числі й культури особистості. Виходячи з цього, піддалося пере-гляду розуміння сутності розуму. Якщо класичний ідеал раціона-льності ототожнював розумність з логічністю, то «нова раціона-льність» вийшла за межі логіки і знаряддя розуму почала розглядати інтуїтивні здогадки, що не мають логічного обґрунту-вання.

У сучасних підходах питання про сутність розуму залишаєть-ся відкритим, а це означає, що сутність людського розуму не є чимось незмінним, вона набуває нових якостей у процесі істори-чного розвитку людини, її культури та світоглядних уявлень. То-му, усвідомлюючи й узагальнюючи існуючий світовий науковий досвід, можна з упевненістю зазначити, що розум – це така зда-тність, яка формується на основі всієї культури і передусім сві-тогляду. Як форма суспільної самосвідомості та спосіб самови-значення у світі світогляд визначає зміст усіх сутнісних сил людини, цілеспрямовує її діяльність, дає можливість визначити своє місце у світі, свою волю і призначення.

Крім названих факторів, на культуру особистості впливає низ-ка духовних феноменів, що є складовими всіх історичних форм культури: віра, мрія, надія, сподівання тощо. Сюди ж можна до-дати широкий спектр людських уподобань, предметів духовних почуттів, які набувають значення вищих цінностей – Вітчизна, рідна домівка, нація, Бог. Ці почуття виражаються здебільшого в символічній формі, котра може переживатися як суб’єктивно-індивідуально, так і набувати реального буття у вигляді ритуалів, обрядів, урочистих символічних діянь тощо, що зазвичай ґрун-туються на національних традиціях.

В умовах формування правового, демократичного, громадян-ського суспільства в культурі особистості особливої ваги набу-вають таки риси, як довіра, толерантність, громадянськість, що свідчить про необхідність постійного розвитку культури особис-тості не тільки виходячи з потреби самовдосконалення й само-розвитку сутнісних сил самої людини, а й з урахуванням спрямо-ваності соціальних зрушень і тенденцій в конкретно-історичних умовах.