78. Антропосоціогенез. Проблема людського начала. Біосоціальна сутність людини

Антропосоціогенез – історичний процес перетворення людини як антропоса, біологічної істоти, в члена суспільства, носія його основних, в першу чергу виробничих, етичних і естетичних стосунків.

Одним з аспектів взаємодії суспільства і природи є антропосоціогенезу – походження людини і суспільства. УXIX столітті вчення про антропогенезу міцно пов'язане з ім'ям Ч. Дарвіна.

Головний висновок Ч. Дарвіна – генетична спорідненість людини з твариною, отже, природне, природне походження людини в процесі еволюції, основними механізмами якої є спадковість і природний добір, здійснюваний у процесі боротьби за існування. Власне виникнення людини з мисленням і мовою, здатного до трудової діяльності спільно із собі подібними, було розглянуто Ф. Енгельсом, прихильником трудової гіпотези походження людини і суспільства.

Енгельс припустив існування складної маятнікообразного руху від біологічних до якісно новим, соціальним закономірностям і назад у процесі антропогенезу. У силу зміни природних умов життя майбутній чоловік став частіше використовувати продукти природи у своїй діяльності – каміння, палиці, він змушений був розпрямитися для кращої орієнтації в умовах зміненого рельєфу; змушений шукати захисту від холоду при зміні клімату.

Головна слабкість трудової гіпотези полягає в неможливості пов'язати причинним зв'язком поява людини і виникнення трудової діяльності. Щоб "праця створила людину", як вважав Енгельс, він (праця) повинен був існувати до людини, тобто працювати повинні були мавпи. Але праця, з точки зору марксизму, це специфічно людська діяльність, що виключає умовно і безумовно-рефлекторну активність.

Для самого З. Фрейда загадка виникнення соціальності лежить в заміщенні реального батька-ватажка первісного стада міфічним звіром-прародителем – тотем. У прабатьків людини протягом багатьох поколінь відбувалася боротьба за володіння самками. Внутрістадне обмеження грунтувалися на примусі, силі ватажка-самця. Народження людини для Фрейда – це поява внутрішнього заборони – совісті. Настав той день, пише Фрейд, коли молоді самці об'єдналися, вбили і з'їли старого ватажка, реалізувавши свої суперечливі бажання: Бажання ототожнення з ватажком, прагнення стати такими ж сильними, як він, і – знищити його як перешкоду на шляху задоволення своїх бажань. Завершивши це діяння, вбивці опинилися у владі болісного двоїстого почуття торжества і горя. Не впоравшись з цим почуттям, вони впали в стан "пізнього послуху": Почали випробовувати почуття каяття і провини, оголосили неприпустимість скоєння ними вчинок і відмовилися від своїх жадань, закріпивши свою відмову в образі священної тварини-прабатька. Суспільство, на думку Фрейда, покоїться на створенні співучасті у спільно вчинений злочин, на почуттях провини і каяття.

Однак предгомініди (пралюді) були здатні до прямоходіння (що веде до підвищення смертності самок) і були хижаками. У силу цих обставин внутрістадние конфлікти стали більш частими і жорстокими, вони погрожували загибеллю виду в результаті взаємного винищування. Єдиний засіб вижити – сублімація, здатність обмежити себе в своїх бажаннях, видозмінити їх. Еротика і смерть злилися в поданні предка, тому знаряддя смерті часто стає предметом шанування (видозміненого жадання). Перших архаїчних божеств шанували в вигляді Дубін, сокир, ножів. Поява нового, "людського" якості в поведінці членів первісного стада зв'язується з наявністю двоїстої, вкрай напруженої ситуації в стаді і неможливістю її фізичного дозволу. Бажання вбити і неможливість це зробити стали багаторазово програватися в уяві всіх членів стада, породжуючи заборона (табу). Це вже внутрішню заборону, заснований на власній волі, це народження совісті. У поданні пралюдей еротика нерозривно зв'язалася зі смертю, тому заборона (табу) завершує цей взаємозв'язок. Свої еротичні спонукання відтепер можна зжити тільки у формі перевтілення, тобто представлення своїх пристрастей у вигляді чужих бажань. Міф і ритуал закріплюють цей перенос. Зв'язок між чужим і своїм поступово забувалася, і "безкорисливий" інтерес до "чужих" пристрастям, зображуваних на сцені, став синонімом естетичного ставлення до світу.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного й соціального рівня. При цьому людський індивід – це не проста арифметична сума біологічного, психічного й соціального, а їх інтегральна єдність, яка приводить до виникнення нового якісного ступеня – особистості. Особистість – це міра цілісності людини, що включає в себе усю множину взаємопов’язаних характеристик і елементів.

Збалансований розвиток людини можливий тільки тоді, коли вона захищена на біологічному та соціальному рівнях. Знання основ безпеки дозволить людині вирішити цю проблему, розширити аспекти самозахисту особистості й, зокрема, розвинути у неї здатність піклуватися про себе, задовольняти свої потреби та одержувати задоволення від життя.