41. Екзестенціальна філософія, її основні напрямки. Проблеми буття людини

Виникнення екзистенціальної тенденції в світовій філософії було підготовлено кризовою ситуацією в розвитку філософії, яка склалася на початку 19 ст. На той час класична філософська парадигма Нового часу, орієнтована на отожнення основних характеристик світу зі специфічними характеристиками природи вичерпала можливості свого розвитку.

Екзистенція – це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним, вона – постійна можливість визначення, тобто кожна екзистенція унікальна і неповторна.

В 19 ст. з’являються такі нові напрями філософії, як неогегельянство, неокантіанство. Представники цих напрямів намагаються “прочитати” класиків нетрадиційно, роблячи акцент на індивідуалізмі та ірраціоналізмі.

Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття людини в умовах соціальних криз. Можна навіть сказати, що екзистенціалізм немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Невпевненість людини в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю, характеристикою людини.

Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття. “Людина попри свою волю закинута в цей світ, у свою долю, і вона живе в чужому їй світі; її буття з усіх боків оточено таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає в ній”.

Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському розумінню. Неприємності чатують на людину на кожному кроці. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе насамперед емоціями. На все, що її оточує вона реагує не тільки теоретично чи інтелектуально, але передовсім емоційно.

42. Позитивізм і його історичні форми

Позитивізм зароджується у 30-40-і роки ХІХ ст. у Франції. Поступово позитивізм розповсюджується по Європі, знаходить прибічників у США та Канаді.

В історії філософської думки мають місце наступні історичні форми позитивізму: позитивізм, емпіріокритицизм, неопозитивізм, постпозитивізм.

Позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму

Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:

• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Емпіріокритицизм – філософський напрямок, який започаткував Ріхард Авенаріус (1843 – 1896). Ця філософська течія в найбільшій мірі заперечувала об'єктивне існування матеріального світу окремо від свідомості й поєднання відчуттів. У модифікованому вигляді ця течія розвинулася до третього позитивізму і постпозитивізму, що лежить в основі сучасної філософії науки.

Він звернув увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробив висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики, тобто заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу. Авенаріус представляє спробу дати загальну теорію досвіду, без будь-яких гносеологічних передумов. Емпіріокритицизм не приймає за відправний пункт ні мислення, чи суб'єкт, ні матерію або об'єкт, але досвід, в тому вигляді, в якому він безпосередньо пізнається людьми.

Неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше – емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування.

Сучасний позитивізм – це постпозитивізм, який висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.