30. Етика Канта: свобода волі та категоричний імператив.

Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність – уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина – вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

Інша ситуація з соціальними вимогами, які І. Кант зводить до поняття категоричного імперативу. Під ним він розуміє вимогу: «Роби так, щоб ти завжди ставився до людства і щодо себе, і в особі будь-кого іншого так само, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу». Це вимога того, щоб кожна людина відносилася до іншої завжди безкорисливо, вбачаючи в ній не засіб досягнення своїх цілей, а тільки самостійну, абсолютну самоцінність.

Природа не наділила людину здатністю постійно діяти відповідно до вимог категоричного імперативу. Щоб не стати рабом свого природного егоїзму, вона змушена вдаватися до вольового самопримусу. І. Кант доводить, що людина має всі необхідні для цього якості: вона може і повинна вміти діяти відповідно до велінь категоричного імперативу.

Для І. Канта категоричний імператив – це моральний закон. Як закон він має такі властивості – об´єктивність, абсолютність, необхідність, універсальність. У якості такого він забороняє людям робити те, що могло б стати загальним правилом поведінки й у підсумку привело б до руйнування основ цивілізованого співжиття. Він забороняє зазіхати на життя, власність і особисту

гідність інших людей. Він забороняє брехати, порушувати зобов´язання, зраджувати, привласнювати чуже. Він виходить із припущення, що якщо усі почнуть брехати, зазіхати на життя, особистість і власність один одного, нормальне соціальне життя стане зовсім неможливим. Саме тому категоричний імператив, забороняючи все це, вимагає від людей тільки одного: щоб кожний бачив в іншому абсолютну цінність і відносився до нього, а значить і до його життя, особистості, власності, свободи, прав і гідності відповідним чином.