2. Предмет, структура та функції філософії

Філософія як особливий вид духовної діяльності і система знань пов'язана з суспільно-історичною практикою людей, будучи орієнтованою на вирішення певних соціальних завдань, прагне дати цілісне уявлення про світ, про матеріальних і ідеальних процесах, про їх взаємодію, про пізнанні і перетворенні дійсності в ході практичної діяльності.

Виконання філософією свого призначення передбачає реалізацію нею цілого ряду взаємопов'язаних функцій, через які реалізується її призначення.

Найбільш істотними з них виступають:

• світоглядна

• гносеологічна

• методологічна

• інформаційно-комунікативна

• ціннісно-орієнтуюча

• критична

• інтегруюча

• ідеологічна

• виховна

• прогностична

• проектувальна

Філософія як певна система знань з'явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор. Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”,“любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов'язане з ім'ям Платона.

Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв'язує для себе ці проблеми.

Структура за сферами реальності

• філософія природи, світу і космосу:

  • онтологія

  • натурфілософія

  • космологія

• філософія суспільства та суспільної історії:

  • соціологія

  • соціальна філософія

  • філософія історії

  • культурологія

  • етнофілософія

• філософія людини з її особливостями, здібностями і властивостями:

  • філософська антропологія

  • антропософія

  • структурна антропологія

  • соціобіологія

• філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів:

  • логіка

  • гносеологія

  • етика

  • естетика

  • філософія релігії

  • філософія права

  • історія філософії

  • ноологія.

3. Світогляд як спосіб духовно практичного буття людини.

У світогляді за допомогою відчуттів, образів, понять, ідей, теорій відбувається освоєння різних типів протиставлення "людина – світ". З цього погляду в структурі світогляду, як правило, виділяють чотири аспекти, що фіксують і розкривають основні способи та грані людського буття, тобто типи протиставлень"людина-світ":

Онтологічний (онтологія – вчення про буття). У цьому аспекті світогляду розглядається узагальнена картина походження світу й людини, розкриваються їхні структурні особливості, характер взаємозв'язків, основні закономірності. Найсуттєвішою тут є проблема співвідношення буття світу і людського буття, тобто те, яким чином і якою мірою зовнішні фактори (Бог, природа, соціальне середовище) визначають сутність людини, мету, цінності та способи її існування.

Гносеологічний (гносеологія – вчення про пізнання). У цьому аспекті розкривається пізнавальне ставлення людини до світу і самої себе. Визначаються можливості пізнання, його межі, найоптимальніші форми і методи пізнавальної діяльності. З'ясовуються критерії істинності ..добутого знання. Спектр поглядів на проблему пізнання й самопізнання досить широкий, оскільки саме пізнання – стихійний процес, в якому сумнів цілком природний. Однією з форм пізнання є агностицизм – заперечення пізнаваності світу. Так, у філософському вченні І. Канта визнається можливість пізнання, але водночас стверджується, що пізнати можна лише явища, сутність речей і процесів-буття світу і людина в цілому непізнавані. Гносеологічний аспект світогляду дає вирішення проблеми співвідношення форм і методів пізнання,їхньої оптимальності.

Практичний, або практиологічний. У цьому аспекті світогляду розкривається ставлення людини до світу і самої себе з погляду можливості, меж і способів її діяльності. Найсуттєвішим тут є питання про свободу волі людини і те, як вона має діяти, щоб досягнути своєї мети, сенсу життя в цілому.

Як показує історія розвитку людських уявлень, традиційною є дискусія з приводу того, що визначає людську поведінку, чи має людина свободу у виборі цілей та способів своєї діяльності.

Альтернативними є трактування, одне з яких стверджує, що життя людини наперед визначене, інше – що людина істота вільна. Вона може довільно обирати цілі своїх дій та шляхи їх досягнення.

Другий підхід характерний для деяких сучасних філософських напрямів, наприклад – екзистенціалізму. Він визнає, що людина з самого початку істота вільна, вона приречена на свободу, її життя – це нескінченний процес вибору й здійснення своїх життєвих шляхів.

Аксеологічний (аксіологія – вчення про цінності). Це центральний аспект світогляду. Крізь нього переломлюється решта світоглядних знань про світ і людину. У цьому аспекті відбувається осмислення цінностей людського життя (моральних, естетичних, соціально-політичних і т. д.). Через аксеологічний аспект пропонується вирішення проблеми сенсу життя людини, тобто те, як вона повинна жити, будувати свою долю, до якої мети прагнути, як оцінювати себе і своє існування, на що сподіватися.

Таким чином, у світогляді через різні форми відображення розкривається сукупність відносин "людина – світ", які називають духовно-практичними. Іноді їх поділяють на духовні й практичні. За такого підходу перший (онтологічний) і третій (праксиологічний) аспекти світогляду визначаються відображенням практичних відносин, другий (гносеологічний) і четвертий (антологічний) – духовних відносин. Проте чітко розмежувати відносини "людина – світ" і визначити їх як суто практичні й духовні можна лише за значних припущень, розділивши, наприклад, пізнання і практику на самостійні, автономні, суттєво не взаємопов'язані одна з одною реальності.    За своєю природою духовне і практичне – це два нерозривні моменти людського буття. Практична діяльність (перетворення природи, людини людиною) Грунтується на пізнанні й усвідомленій діяльності (визначення цілей, самоусвідомлення), тобто духовному освоєнні людиною дійсності.

З другого боку, свідомість (знання й цінності) як духовне освоєння дійсності виникає і розвивається у процесі виробничої та суспільно-історичної діяльності.

Світогляд це спосіб самовираження людини у світі. Сутність людського буття – це діяльність. Вона ґрунтується на свідомості й має історичні грані свободи. Перетворюючи природний та соціальний світи, людина виражає в культурі, соціальних відносинах своє "Я", тобто свої ідеали, цілі, цінності. Тому в процесі життєдіяльності людей розкривається, виявляється у зовнішньому світі внутрішній світ людини.