22. Реформація як зміна духовно-моральної мотивації людини до праці(м.Лютер, ж.Кальвін).

Реформація змінила ставлення людей до оточуючого світу, зокрема і до значення праці. Найвапливовішими реформаторами у цьому є Мартін Лютер та Жан Кальвін.

Творець німецької реформації Мартін Лютер (1483З1546) проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм. Сучасні дослідники погоджуються з тим, що протестантська етика найбільше відповідає духу капіталізму. Натомість православна свідомість за духом ще далека від виправдання багатства, вважаючи бідність виявом вищої моральності.

Кальвін учив, що ще у своєму земному житті людина здатна дізнатися, обраний вона або приречена. Ким би вона не була – скромним слугою, ремісником або багатим купцем, людина повинна прагнути до найвищого успіху в своєму званні або професії. Вдача у справах, успіх і були знаком того, що людина призначена до порятунку.

Вчення Кальвіна створювало для всіх стимул до наполегливої праці і слухняності: біднякам, людям низького звання, слугам слід було бути скромними і терплячими, щоб ними були задоволені їх господарі; майстрам, підприємцям, купцям – примножувати свій капітал (але, як учив Кальвін, не заради самого багатства, а щоб перевірити свою долю). Щоб переконатися у своєму спасінні, городяни були готові слідувати суворим приписам Кальвіна: більше часу проводити за роботою, зневажати розкіш, бути економними, уникати порожніх розваг і постійно журитися про свої слабкості і гріхи.

Кальвінізм проголосив нові етичні принципи, що поєднували побожність, самообмеження і ощадливість з активним підприємництвом, виправдовував прагнення до багатства. Нова етика як не можна краще відповідала схильностям бюргерства і підприємців епохи раннього капіталізму.

23. Емпіризм ф.Бекона і проблема наукового пізнання.

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді.

Матеріалі́зм – один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне – вторинним.

Засновником емпіризму та матеріалізму вважають англійця Френсіса Бекона, який і творив в епоху, що стала періодом могутнього економічного й великого культурного піднесення розвитку Англії. Френсіс Бекон – виходець з дворянської сім'ї. Вершина політичної кар'єри Френсіса Бекона – лорд-канцлер королівського двору. Основний твір – «Новий Органон». Тоді органоном називали збірку трактатів з логіки Аристотеля. Поняття органон (знаряддя, інструмент) дещо рівнозначне поняттю метод. Тому, називаючи свій твір «Новий Органон», Френсіс Бекон протиставив свій метод методу Аристотеля, розробив індуктивний метод пізнання, обґрунтував основні принципи емпіризму, вважав, що головне завдання формування методу науки – пізнання природи і оволодіння її силами – підвищення влади людини над природою, тобто наука мала стати не самометою, а засобом. У відомому афоризмі «Знання – це сила» саме підкреслюється практична спрямованість науки. Але для того, щоб оволодіти природою та поставити її на службу людині, необхідно принципово оновити наукові методи дослідження. У середні віки і в античності, відзначав Френсіс Бекон, наука використовувала переважно де дуктивний метод, що складався у посуванні від очевидних положень (аксіом) до окремих висновків. На думку Френсіса Бекона, такий метод мало підходив для пізнання природи. Будь-яка наука повинна спиратися на досвід, тобто посуватися від окремих фактів до загальних висновків; іншими словами, використовувати індуктивний метод, якому надавалося універсального значення. Як емпірик, Френсіс Бекон вважав джерелом справжнього знання досвід, а розум – джерелом помилок. Свідомість людини має різні суб'єктивні перешкоди, які називав ідолами. Існують ідоли печери (психічний склад людини), ідоли театру (їх джерело – віра та авторитети), ідоли площі (спілкування між людьми, мова), ідоли роду (витлумачення природи за аналогією з собою). Людині звільнитися від таких ідолів-помилок дуже важко, повинна допомогти філософія.

У всі часи знанням вважалося те, що доказово обгрунтовано, але в тому, що це можна виконати, мислителі сумнівалися вже дві тисячі років тому. Найбільш глибоко і докладно проблема обгрунтування знання стала розроблятися з появою природничих наук, оскільки заявленою метою діяльності вчених був пошук об'єктивної істини про навколишній світ. Проблема включає в себе два аспекти: визначення джерела знань і визначення істинності знань. Всі спроби визначити джерело людських знань можна розділити на два напрями. Перше можна позначити, як підхід "зсередини", оскільки передбачається, що всі вихідні передумови істинного знання знаходяться всередині людини. При цьому не важливо, чи проявляються вони у вигляді божественного осяяння, спілкування з "світом ідей" або є вродженими, головне, що для їх отримання немає необхідності в зовнішній діяльності, тільки у внутрішній духовній роботі.

Людське знання має джерелами одночасно роботу розуму і свідчення почуттів. У масиві знання неминуче якимось чином змішані елементи того й іншого. Але в яких стосунках перебувають ці дві складові і чи можна їх чітко розділити? Той, хто не ризикує довіритися "вродженим інстинктам" або повірити, що апріорні форми пізнання ідеальні, неминуче намагається оцінити результат розумового процесу і підходить до питання обгрунтування істинності знань. Будь-яка спроба керувати процесом мислення впирається в питання оцінки результатів. Як відрізнити справжні умовиводи від помилкових? Якщо не розглядати суб'єктивні доводи типу інтелектуальної інтуїції або геніального прозріння, з античних часів філософи користувалися для цього логікою. Логіка – це інструмент, який переносить істинність з посилок на висновки. Таким чином, істинно тільки те, що виводиться з істинних передумов. Це умовивід було покладено в основу концепції, що зробила фундаментальний вплив на сучасний стан теорії наукового знання – позитивізм.

Позитивізм – філософське вчення і напрямок у методології науки, що визначає єдиним джерелом істинного знання емпіричні дослідження і заперечує пізнавальну цінність філософського дослідження.