Епікуреїзм

Засновником школи був послідовник Демокріта Епікур (342 – 270 рр. до н. є.). Основний його твір – «Про приро­ду.

ЕпІкур учив, що основна мета філософії – щастя людини, яко­го можна досягги через пізнання законів світу. Для досягнення своєї мети філософія формує три види знання: фізику (вчення про при­роду і її закони), каноніку (вчення при пізнання), етику (вчення про досягнення людиною щастя).

Всі явища природи і Всесвіту ЕпІкур пояснював різними поєднаннями невмирущих атомів, які відмінні не лише за формою і величиною, як у Демокріта, а й за вагою. їхній прямолінійний рух поєднується зі спонтанними, внутрішньо за­мовленими відхиленнями в бік від прямої лінії, що закладає осно­ви не тільки природної свободи, а й індивідуальної (людської) – стає можливим вільний вибір від визначеності наперед, тобто з'яв­ляється можливість вибору з кількох життєвих варіантів, мож­ливість «втекти» від приреченості.

У теорії пізнання Епікур, як і ДемокрІт, дотримувався вчення про еманацію («витікання»), тобто вважав, що образи-копії, відокремлюю­чись від предметів навколишнього світу, сприймаються органами чуттів, викликаючи відчуття-копії. Основні позиції етичного вчення Епікура: людина є чуттєвою Істотою, а тому її почуття виступають кри­терієм моральності, «адже всяке благо і зло – в відчуттях»; життєве завдання людини – досягнення щастя і душевної незворуш­ності (давньогрецькою мовою – досягнення стану «атараксії»).

Епікуреїзм мав досить великий вплив на свідомість мислителів своєї епохи. Найбільш відомим з Послідовників Епікура був старо-римський поет і філософ ТитЛукреційКар (приблизно 99-55 рр. до н. є.). До насдійшла повністю його поема «Про природу речей», у якій він детально виклав свою філософську позицію. Лукрецій вважав, що основна мета філософії – звільнення людини від страху загробної кари. Звільнитися від цього людина може через пізнання природи, законів її функціонування. Набуті знання потрібні людині для розу­міння складних етичних проблем. Особливо важливим для людини є розуміння двох питань: смертності душі й неможливості богів впли­нути на життєдіяльність людини. Визнаючи існування богів, Лук­рецій Кар заперечує їх вплив на природу, бо природа складається з найменших частинок і виникає сама по собі. Найменші частинки природи вічні, ніким не створені і є першоосновою світу. Душа також тілесна. Вона відрізняється від інших фізичних тіл, на думку Лукре-ція Кара, лише формою атомів. Атоми душі дрібніші, рухоміші, гла­денькі й круглі. Життя і смерть зустрітись не можуть. Поки людина жива, смерть їй не страшна, а коли смерть настала – людини вже немає; нема душі, отже, нема і відчуття страху.

Неоплатонізм

Основні творці неоплатонізму: Плотін (205-270),Порфирій (232 або 233 Р- – початок IV сх),Ямвліх (бл. 245 р. – бл. 330 р.),Прокл (410-485).

Філософським джерелом неоплатоні­зму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність ма­теріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму.

Кон­цепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом емонації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (бо­жественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (зем­на) душа, яка «охоплена» небуттям (матерією, тілом) є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути макси­мально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Що більше людина керується прин­ципами добра, то ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини – повсякденне духовне самовдосконалення, тому душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вер­шиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.

Їх основний зміст	Основи світобудови в їх значенні для людини	Висновки, що випливають з такого розуміння світобудови	Життєві завдання людини
Школи
Епікуреїзм	Смерті не існує, тому що в основі світу лежать невмирущі атоми	Слід позбутися життєвих страхів	Досягнення атараксії – душевної незрушності
Скептицизм	Кожна ріс є не більше такою, ніж будь-якою іншою	Треба утримуватися від будь-яких суджень про речі	Треба зберігати стан автаркії (самовладання)
Стоїцизм	Світ признаний божественною пневмою, у ньому панує фатум – невблаганний закон долі	Не варто опиратися фатуму: того, хто бажає, доля вабить, хто не бажає – тягне	Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя
Неоплатонізм	Світ є послідовним «витіканням» божественного Єдиного	Слід намагатися наблизитися до Бога	Треба йти шляхом духовного самовладання