14. Етика Аристотеля

Етика (лат. еtika – звичай, характер) – філософське вчення про мо­раль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в су­спільстві; теорія моралі.

У творах Арістотеля є три трактати з етики, але два з них тепер зазвичай вважаються написаними його учнями. Третій, «Нікомахова етика», в більшій своїй частині залишається незаперечним в сенсі достовірності, але навіть у цій роботі є розділи (книги V, VI, і VII), які, як вважають багато хто, включені з одного твори його учнів. Однак я не буду зупинятися на цьому спірному питанні і буду розглядати книгу як щось ціле і як приналежну перу Арістотеля.

Погляди Аристотеля на етику в основному виражають панували думки освічених і багато що бачили людей його часу. Вони не пройняті, подібно платонівським, містичної релігійністю; не підтримують вони й ті неортодоксальні теорії сім'ї та власності, які містяться в «Державі». Ті, хто не занепав нижче і не піднімається вище за рівень пристойних і благопристойних громадян, знайдуть у «Етиці» систематичний виклад принципів, якими, на їхню думку, має регулюватися поведінку. Ті ж, хто вимагає чогось більшого, будуть розчаровані. Книга звернена до шанованих людей середніх років і використовувалася ними, особливо після XVII століття, щоб стримувати пориви і ентузіазм молоді. Але людину, котра має скільки-небудь глибокими почуттями, вона може лише відштовхнути.

Думки Аристотеля з питань моралі завжди такі, які були прийняті за його днів. Де в чому вони відрізняються від існуючих у наш час, головним чином у тому, що стосується будь-яких рис аристократії. Ми думаємо, що всі людські істоти, принаймні з теорії етики, мають однакові права і що справедливість вимагає рівності; Аристотель ж думав, що справедливість включає не рівність, а правильну пропорцію, яка лише іноді є рівністю (1131b).

Справедливість господаря або батька щось інше, ніж справедливість громадянина, бо син чи раб – це власність, а по відношенню до своєї власності не може бути несправедливості (1134b). Однак, що стосується рабів, ця доктрина дещо зміненим у зв'язку з питанням про те, чи можливо для людини бути другом свого раба:

 «Адже [тут] нічого спільного бути не може, тому що раб – істота знаряддя ... так що як з рабом дружба з ним неможлива, але як з людиною можлива. Здається ж, що існує якесь право у всякого людини відносно до всякого людині, здатній вступити у взаємини на основі закону і договору, а значить, і дружба можлива в тій мірі, в якій раб – людина »(1161b).

Батько може відректися від сина, якщо той аморально, але син не може відректися від батька, тому що повинен йому більше, ніж міг би відшкодувати, особливо в тому сенсі, що зобов'язаний йому своїм існуванням (1163b). І це правильно: в нерівних відносинах, оскільки кожний повинен користуватися любов'ю пропорційно його переваг, нижчий зобов'язаний любити вищого більше, ніж вищий нижчого: дружини, діти, піддані повинні любити своїх чоловіків, батьків і монархів більше, ніж останні люблять їх. У хорошому шлюбі «чоловік має владу по достоїнству і в тому, в чому чоловікові слід, а що личить дружині, він їй і надає» (1160b). Він не повинен керувати, втручаючись в її область; ще менш того повинна вона втручатися в його справи, як це трапляється іноді, коли дружина багата.

Аристотель вважає етику відгалуженням політики, і не дивно, що після такого вихваляння їм гордості ми дізнаємося, що монархію він вважає найбільшою найкращою формою правління, а аристократію – наступною після монархії. Монархи і аристократи можуть бути «великодушними», але прості громадяни були б висміяні, якщо б спробували жити за таким же зразком.