13. Емпіричний напрямок в іспанскій психології

До початку XVI в. в Іспанії почався економічний підйом, який був пов'язаний з завоюваннями нових колоній і зародженням капіталістичних відносин. Що відбувалися зміни відбилися на суспільній свідомості і природничонаукових уявленнях. Один з перших в Новий час, хто протиставив емпіричні пізнання метафізичним вченням про походження душі, був Хуан Луїс Вівес (1492-1540). У своїй книзі «Про душу і життя» (1538) він відбив новаторську для свого часу думку про те, що індуктивний метод дозволяє придбай знання про людей, які можна було б використовувати для удосконалення їхньої природи. У 1575 р. лікар Хуан Уарте (1529-1592) написав книгу, яку назвав «Дослідження здібностей до наук». Ця книга здобула популярність у всій Європі.

Х. Уарте писав про те, що Іспанську імперію чекає небувале посилення могутності за умови правильного використання обдарувань людей, даних їм природою. Дана робота була першою в історії психології, яка ставила перед собою завдання вивчення індивідуальних здібностей людини з метою професійного відбору. Тому Х. Уарте став зачинателем напрями, яке в подальшому було названо диференціальної психологією.

У своїх дослідженнях він ставив перед собою чотири завдання:

1) вивчити види обдарувань, наявні в людському роді;

2) вивчити ознаки, за якими можна дізнатися, чи є у індивіда відповідне обдарування;

3) вивчити якості, якими володіє природа, що робить людину здатним до однієї науки, але не здатним до іншої;

4) визначити мистецтва і науки, відповідні кожному даруванню окремо. Основними даруваннями Уарте вважав уяву (фантазію), інтелект і пам'ять. Він піддавав аналізу різні науки і мистецтва, даючи їх оцінку з точки зору того, який з перерахованих вище здібностей вони вимагають. Природа, виховання, індивідуальні та вікові відмінності і праця грають важливу роль у формуванні тієї чи іншої здібності.

Х. Уарте прагнув до того, щоб цей професійний відбір проводився в державному масштабі.

Інший видатний іспанський мислитель XVI ст. лікар Гомес Перейра (1500-1560) протягом 20 років працював над книгою, що називалася «Антоніана Маргарита» (1554). Основним висновком цієї книги було заперечення наявності чувствующей душі у тварин. Це була перша публікація, в якій тварини представлялися як «апсіхіческіе» істоти. Мислитель Г. Перей-ра вважав, що тварини нічого не бачать, не чують і взагалі не відчувають. На їх поведінку впливають знаки, а не чуттєві образи.

Значущі зміни відбувалися також у медицині і анатомії. Концепція Клавдія Га-лена була повалена незабаром після появи праць А. Везалия (1514-1564) «Про будову людського тіла».

14. Вплив філософії на психологію

Бенедикт Спіноза: сила афектів – людське рабства.

Видатний голландський філософ Б. Спіноза (1632 – 1677) був прихильником, якоюсь мірою навіть учнем Р. Декарта і водночас – найпослідовнішим критиком притаманного картезіанській філософії дуалізму. Головною працею Б. Спінози, де систематично викладені його філософські погляди, була "Етика". Над нею він працював починаючи з 1662 p., а надрукована вона була вже після смерті філософа, в 1677 р.Спіноза створює моністичне вчення про людину, розглядаючи її як єдину за своєю сутністю істоту. Онтологічний монізм доповнюється методологічним: розглядаючи антропологію як розділ фізики, він прагне застосувати до людини ті самі природничо-наукові методи, що й до інших явищ природи. Людина, за Спінозою, лише частина природи й підпорядкована її загальним законам.

За своєю сутністю вона не є субстанцією, вона тільки модус єдиної субстанції – природи. Точніше, її сутність становлять модуси мислення й протяжності, сукупність яких утворює індивідуум, або живий організм, у якому поєднуються душа й тіло.

Душа людини – це ідея її тіла, а тіло – об'єкт її душі. І душа, і тіло є лише різні вияви цього організму (індивідуума), різні способи репрезентації його сутності. Вони не мають самостійного, субстанційного буття. Ось чому ані душа, ані тіло не можуть визначати одне одного, взаємодіяти між собою.

Душа, за Спінозою, є породження тіла в тому розумінні, що весь свій зміст вона отримує через усвідомлення його різних станів, зумовлених взаємодією із зовнішніми речами. А оскільки душа як ідея свого тіла має сприймати все, що відбувається у ньому, вона здатна до сприймання багатьох речей. За своїм змістом душа – це складна сукупність різних ідей, безпосередніми об'єктами яких є різні стани людського тіла. Загалом душа невідривна від тіла, а його фізична смерть спричиняє і загибель душі.

Вчення про афекти посідає надзвичайно важливе місце у філософській системі Спінози. Саме в ньому виявляється принципова єдність душі й тіла, людської сутності й природи. Безумовною заслугою голландського філософа були спроби поширити на людину та її поведінку природничо-наукові методи дослідження, розглянути її різні стани як звичайні явища природи. Людина – частина природи, вона включена в загальну систему природної детермінації й підпорядкована її законам.

Таким чином, афекти – це зміни життєвої активності людини, емоційно-образні стани душі й тіла, які підсилюють або зменшують цю активність. Розмаїття афектів залежить як від самої людини, рівня її розвитку.

Монадологія Лейбніца

Вперше в історії філософської думки така системна і послідовна розробка вчення саме переважно про монади (а не про Монаду, а вже потім — і про її деривати) була реалізована у філософській праці Лейбніца, яка і називається відповідно — "Монадологія". Лейбніц першим системно і доказово представив висловлювану ще у піфагорійські часи ідею про те, що монадність Всесвіту —- ознака транзитивна. Тобто розгляд Всесвіту як монади означає водночас визнання як монад і індивідуальних складових Всесвіту.

Взяті як множина, а не як Єдине, монади постали у якісно іншому ракурсі, збагатилися новими значеннями. Монади, що їх Лейбніц визначив як "прості субстанції", насправді виявилися не такими вже й простими (щоправда, мислитель чітко обмежив зміст поняття простоти, трактуючи її як відсутність складових частин). З іншого боку, монади постали кожна як замкнений, самодостатній, доцентровий світ.

Проте, і в цьому парадокс монади як члена множини собі подібних, жодна з них, по суті, собі не належить. Відрізняючись від усіх інших монад, будучи унікальною, кожна з монад водночас "світиться" в усіх останніх з ієрархії монад. І передусім та найбільшою мірою у найвищій, найдосконалішій з монад, що постає в образі Єдиного, Універсума, Бога. "Довільна проста субстанція, — твердить німецькій філософ, — має відношення, якими виражаються всі інші субстанції, і, отже, монада є постійним живим дзеркалом універсуму".

Виявлення і врахування саме цих двох моментів: самодостатності, самоідентичності, доцентровості, у певному розумінні навіть колоп-сованості, і водночас — взаємоуособлення, взаємовіддзеркалення, — які у самого Лейбніца вже фіксуються, але ще не досліджуються спеціально в їх іманентному зв'язку, пізніше саме в такому зв'язку набудуть особливого значення. Зокрема, за монадологічного підходу до розгляду цивілізацій.

Лейбніц, даючи на початку "Монадології" вихідне, загальне визначення монад, характеризує їх досить широко: не лише як прості субстанції, а й як "істинні атоми природи", і як "елементи речей". Однак його подальша конкретніша характеристика монад наводить на думку про те, що монада — це ентелехія тіла живої істоти, або душа в її широкому, арістотелівському розумінні.

Окказіоналізм (від латів. occasio — випадок, випадковий) — філософське учення, що пояснювало взаємодію душі і тіла за допомогою втручання Бога[1], тобто що вирішувало проблему взаємодії протяжної і мислячої субстанцій і що розвивало дуалізм картезіанства

Мальбранш вважав, що душа не може сама генерувати ідеї, а також не може витягувати їх з матеріального світу. Таким чином, всі речі пізнавані лише в Бозі, а людські душі пов'язані з Богом як з местомом знаходження загального духу. Між тілом і душею немає необхідного зв'язку, це абсолютно різні субстанції, тому вони не можуть взаємодіяти. Душа може тільки помислити своє тіло. Тому дії душі на тіло, як і дії тіла на душу потребують посередника. Якщо людина, скажімо, захоче поворушити рукою, Бог побачить бажання мислячої душі і перемістить в просторі матеріальну руку. І навпаки, якщо чоловік вколе палець, то відчуття болю його душі вселить не предмет, що зробив отвір в тілі, а Бог. Точно також одні матеріальні тіла не можуть самостійно впливати на інших.