6. Розвиток психоаналізу в Росії

В умовах гострої ідеологічної чистки, природно, не мали ні найменшого шансу вижити і ті напрямки психологічної науки, які осмілилися заявити про свої претензії на теоретичне лідерство в науці. Яскравий приклад тому - доля фрейдизму.  Ще до революції 1917р. психоаналіз привернув до себе увагу російських дослідників, які застосовували метод і популяризували теорію Фрейда. Після революціїпсихоаналіз продовжував розвиватися в Росії 20-х рр.., Як ні в одній іншій країні світу, роботи Фрейда та інших психоаналітиків інтенсивно перекладалися і видавалися. Психоаналітичне вчення знайшло прихильників у середовищі медиків, педагогів, літературознавців. Ідеї ​​Фрейда осмислювався вченими, філософамита психологами. Психоаналіз включився у вирішення загальнодержавної завдання виховання дитини. Можливість застосування психоаналітичного методу до дітей обговорювалась на колегіях Народного комісаріату освіти і Главнауки. У травні 1918 р. було засновано "Інститут дитини", завданням якого було всебічне вивчення та поширення знань про природу дитини та її виховання в дошкільному віці. У роботі інституту важливе місце відводилося психологічної лабораторії. У Петрограді психоаналітична проблематика розроблялася в Інституті з вивчення мозку під керівництвом В. М. Бехтерєва. Тут в якості асистента працювала Тетяна Розенталь, одна з перших російських психоаналітиків, що читала курс лекцій "Психоаналіз і педагогіка" і здійснювала лікувальну та дослідницьку роботу. 

7. Трагедія прикладної психології в Росії в 30-і роки

До середини 30-х років були розгромлені також прикладні галузі психології, і перш за все психотехніка та педологія.  Нападки на психотехніку почалися в кінці 20-х рр.. на хвилі загальних дискусій, що проводяться в секції природознавства Комакадеміі, куди входила психотехніка. На початку 30-х рр.. вони ще більше посилюються. Керівники психотехнічних товариств намагалися захищатися, використовуючи метод самокритики і викриваючи власні помилки. Їм ставилося в провину некритичне ставлення до "ідеалістичного світогляду Штерна", різні "ухили" в дослідницькій та практичній роботі. 26.01.1935 психотехнічні рух було обезголовлено: заарештовано, а згодом розстріляний за вироком суду його лідер І. ​​Н. Шпільрейн, якому було пред'явлено звинувачення в "контрреволюційній пропаганді" та "троцькізмі". Після арешту Шпільреіна і подальшим ним гоніннями на його найближчих учнів і сподвижників, психотехнічні рух в Росії згортається. У газеті "Известия" в 1936 р. у статті В. М. Колбановского психотехніка звинувачується в "псевдонауковості", "невігластві", висловлюється заклик покінчити з психотехнічних практикою: "Перш за все, потрібно покінчити з психотехнічних практикою ... Існуючі психотехнічні лабораторії та станції потрібно ліквідувати, а їх працівників повернути до корисної праці ". \

Одночасно з психотехнікою проводилася ліквідація педології. Кампанія проти цього "псевдовчення" була значно більш гучною і помпезною. Центром педологічні дискусій також була Комакадеміі, де спеціально було створено постановою ЦК партії в 1929 р. Товариство педологів-марксистів. Одним з кураторів Наркомосу, членом його колегії та відповідальним за кадрову роботу стає в кінці 20-х рр.. А. Я. Вишинський.  Розгорнулася під керівництвом Н. К. Крупської у Товаристві в 1932 р. дискусія, показала, що педологи глибоко аналізують педологічні науку і практику і бачать існуючі в ній недоліки. Предметом обговорення стали ключові питання: про предмет педології та її основні принципи і категоріях, про зв'язок педології зпедагогічною роботою, з практикою навчання і виховання, про прийоми та способи вивчення дитини.  У розумінні механізмів і факторів психічного розвитку, за словами Басова, "активну, провідну роль" відіграє середовище, а значить і сама людина, тому що поняттясередовища охоплює і весь соціальний світ. Шлях вирішення цієї проблеми - у виявленні діалектики відносин загального і приватного, об'єктивного і суб'єктивного, зовнішнього і внутрішнього і у визнанні ве-дущей ролі соціальної дійсності у визначенні закономірностей розвитку людини.  На закінчення статті Басов висловлює оптимістичне думку про перспективи педології, вважаючи, що його завдання полягало в тому, щоб "піддати ревізії самі основні проблеми, які повинні визначити подальший розвиток нашої науки".  На жаль, цим надіям не було дано збутися. У 1931 р. у віці 39 років несподівано і трагічно помер М. Я. Басов (від зараження крові). Натиск на педологію продовжувався.

74.

СКОВОРОДА Г. С. (1722-1794 pp.). Народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. В дитинстві він був дуже розумним хлопчиком. Після закінчення Київської академії здійснив невеличку подорож по європейських країнах. Потім викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, звідки був звільнений за свободомислення. Після цього Сковорода протягом 25 років до самої смерті був мандрівним філософом, учителем і співаком.

Сковороду називають "українським Сократом". Пішки обходячи рідне лівобережжя та Слобожанщину, зустрічаючись з різними людьми, він з усіма вступав у диспути, у всіх випитував їх погляди на життя. Свої бесіди філософ заводив на ярмарку і в полі, в дорозі і на відпочинку. Більш його займало питання про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя -у самопізнанні і слідуванні тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний.

Г.С.Сковорода вважав, що пізнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пізнати природу і самого себе вважав однією з рис характеру, особливістю і "призна­ченням роду людського".

Думки українського мудреця про характер, засоби і цілі пізнання суперечливі. Головна суперечність теорії пізнання Г.Сковороди була в тому, що своє твердження про об'єктивний характер знань він поєднував з ученням про самопізнання, а також визнавав певне пізнавальне значення Біблії.

Виголошення безграничності пізнання - одна з най­важливіших рис гносеології філософа.

Головним у пізнанні людини, вчив Сковорода, є безпо­середнє спілкування з сьогоденням, наслідування самій натурі.

Другим наставником людини є наука, просвітництво. Відкриваючи істину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керівник практичних інтересів людини. Наука і просвітництво, вважав філософ, повинні стояти на службі людині, примножувати реальні блага, допомагати визволенню від пут забобонів та шкідливих пристрастей. Знання залежить від людини, важкі зусилля якої приносять багаті врожаї.

Пропагуючи ідею про земний, природний характер люд­ських знань, український мислитель підкреслював, що наука, а отже і віра, відкрили людству широкі простори земних і небесних явищ. Коперник і Гарвей, Декарт і Ньютон, вважав він, стали великими шукачами істини, і їм зобов'язане людство величезними відкриттями таємниць Землі і Всесвіту.

Однак, не зважаючи на свою непослідовність в області гносеології, Сковорода продовжив традиції деїстів-раціоналістів: Ф.Прокоповича, О.Кантемира та інших. Через розум, а не віру, людина завойовує собі блага. В творчих шуканнях розуму він бачить справжній прояв життя людини, її при­значення і високе соціальне покликання.

Частіше всього схиляючись до споглядального мате­ріалізму з незмінними сильними елементами раціоналізму, Сковорода надавав великого значення ідеї самопізнання як обов'язковій умові вірного шляху пізнання.

Шукати в собі істину, згідно з концепцією пізнання Сковороди, значить шукати ті сили і засоби, які допомагають людині пізнавати світ реальних речей, світ ідей і навіть символіку Біблії.

Людський розум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи істина. Цей вибір пропонує йому сам предмет пізнання: їжа, звичайно, існує не тільки для тіла, але й для душі, пісня - для вух і для розуму.

Діалектика втручається в психологію Сковороди, підносячи його висновки до рівня геніальних знахідок Д.Дідро з його ідеями про роздвоєння єдиного в природі і свідомості. Дещо містична форма викладу окремих думок, що відносяться до теорії пізнання, сприяла захисту українським філософом тези про протиріччя шляху досягнення людським розумом "істини божественної".

Г.С.Сковорода впритул підходив до глибокої психологічної здогадки про пізнання як складний історичний процес. Межі науки і суспільної практики того часу обмежували можливості на шляху до дійсно наукових і всебічно глибоких висновків.

На відміну від раціоналіста Декарта, Сковорода в ролі вихідної підвалини своєї теорії висував принцип: натура - мати пізнання.

Незважаючи на свою консервативну форму, психологія мислителя - це передове вчення свого часу. Головні висновки теорії пізнання Сковороди не тільки в умовах XVIII ст., але й пізніше, відігравали велику роль у розвитку природознавства, філософії і психології на Україні та в інших країнах.

КОЗЕЛЬСЬКИЙ Я.П. (близько 1728 р. - після 1795 р.) - видатний український і російський просвітитель, вчений-енциклопедист. Народився в селі Калебда Чернігівської області (за іншими даними - село Калеберза Полтавської області). В 1744-1750 pp. навчався в Києво-Могилянській академії, а потім в академічному університеті Петербурзької академії наук і одночасно займався викладацькою діяльністю. З 1752 року знаходився на військовій службі - викладав військові дисципліни, 3 1776 року - член Малоросійської колегії в Глухові. Після служби в сенаті переїхав у своє село, де й закінчив дні.

Я.П.Козельський вивів в окремі галузі такі науки онтологію, етику, логіку, психологію та інші.

Заслуга Козельського в тому, що він створив класифікацію різних областей наукового пізнання, поклавши в основу такої класифікації два об'єкти пізнання: природу і суспільство.

Шукаючи джерело людських знань, він, насамперед, звертається до відчуттів, котрі викликаються існуючими навколо нас речами. Відчуває не душа сама по собі, а людина разом з її тілом

Розвиток психологія 18-20 ст.

Психологія у XVIII ст. розвивалася завдяки вченим Києво-Могилянської академії, де викладали проблеми пізнання, емоцій, волі і здібностей.

Над сутністю духовно розвиненої особистості багато розмірковував філософ, письменник Григорій Сковорода (1722-1794), який обстоював ідеї гармонії тілесного та духовного в людині, зв'язку між самопізнанням і формуванням сенсу життя. Самопізнання людини і світу (через людину світ пізнає себе), за його переконаннями, завершується з'ясуванням сенсу буття макро- і мікрокосму, і цей сенс є головною мотиваційною основою дій, спрямованих на утвердження людини у світі, усвідомлення нею своєї гідності. Залежно від розуміння сенсу буття людина вибудовує спосіб свого життя у світі. Сенс буття вступає в усвідомлювану суперечність із реальною поведінкою людини, що змушує її коригувати свої вчинки. Г. Сковорода вбачав його у самопізнанні, розкритті людиною себе. Завдяки цьому реалізується стратегія людського життя, стимулюються «сердечні веселощі», породжується «душевна міць». Воно є підставою для спокою думки, формування справжнього серця, оживотворення душі.

Головною метою життя Г. Сковорода вважав пізнання Бога, який через людину бачить себе самого. Однак людина в цій справі зупиняється на півдорозі, тому й перебуває у напівтемряві («Мудрого очі - в його голові, а безтямний у пітьмі ходить»). Життєве призначення людини, сенс її життя полягають, на його думку, у переході від зовнішнього (неістинного) до внутрішнього (істинного), що є справою всього життєвого шляху. Долаючи його, людина зі «сліпої» стає «зрячою».

Отже, Г. Сковорода обстоював ідею гармонії тілесного і духовного в людині, необхідність самопізнання й осмислення сенсу життя, можливість переходити завдяки мудрості та особистісній рефлексії від буденного до вищого буття.

Досліджуючи мову як засіб спілкування людей, мовознавець Олександр Потебня (1835-1891) у праці «Думка і мова» розглядає її зв'язок із думкою, який реалізується у звуковій частині, внутрішній формі та значенні. У думці головну роль відіграє внутрішня форма слова - означення та усвідомлене уявлення про конкретний предмет, обставину чи явище. На перших етапах розвитку мислення слово є засобом виникнення чуттєвого уявлення шляхом поєднання з образом. Поява поняття як узагальненого уявлення зумовлена ускладненням внутрішньої форми слова. За міфологічного мислення у слові нерозчленовані образний та поняттєвий аспекти, у художньо-поетичному переважає образ, у науковому - поняття.

Науковим здобутком представника психологічного напряму Львівсько-Варшавської філософської школи Владислава Вітвіцького (1878-1948) стала теорія кратизму (грец. kratos - сила), вибудувана на ідеї про властиве людині інстинктивне прагнення до міцності, яке є основою розвитку чотирьох головних емоційних станів і форм компенсації: схильності до підвищення чи зниження, схильності, спрямованої на інших або на себе.

Феномен віри аналізував Валеріан Горбачевський (1891 -1957). У 30-ті роки XX ст. у праці «Ідеократизм» він стверджував, що «віра в Бога стає для мислячої людини категоричним імперативом, бо дає людському духові обпертя». Розуму вона дає синтетичну ідею, що допомагає раціонально охопити повноцінність буття; для серця є джерелом, що цілющою водою скріплює почуття людської гідності; для волі - імпульсом до творчої праці та самовдосконалення. Проблеми характерології досліджував українсько-російський психолог Олександр Лазурський (1874-1917).

Активно розвивалася психологія у XX ст. Так, у 30-ті роки в Харкові було організовано Психоневрологічний інститут, а згодом на його основі - Всеукраїнську психоневрологічну академію. У ній працювали Олександр Запорожець (1905-1981), Лідія Божович (1908-1981), Петро Гальперін (1902-1988) та інші вчені, які досліджували психологію практичної діяльності, образу, свідомості й діяльності, пам'яті, сприймання, мислення.

З ініціативи українського психолога Григорія Костюка (1899-1982) було створено Український інститут психології, який він тривалий час очолював. Досліджуючи проблеми особистості, доводив, що вроджені безумовно-рефлекторні структури є основою розвитку психічних функцій і властивостей, але не визначають його змісту.

Вітчизняні вчені зосередилися на різноманітних аспектах сприймання (Е. Рибалко), пам'яті (П. Зінченко, А. Смирнов), уяви, мислення, мовлення (М. Жинкін, І. Синиця та ін.), уваги (М. Добринін, І. Страхов), емоцій (П. Якобсон), вольових процесів (В. Селіванов). Помітними є напрацювання з проблем особистості - спонукальної сфери, свідомості та самосвідомості (Б. Ананьєв, Г. Костюк, П. Чамата, Л. Божович, О. Ковальов, М. Левітов, В. М'ясищев, М. Боришевський та ін.).

Окремі питання особистості досліджують у лабораторіях Інституту психології імені Григорія Костюка АПН України, на кафедрах психології класичних і педагогічних університетів. Систематично розглядають їх на з'їздах, наукових конференціях психологів.

Особистість досліджують М. Боришевський (самосвідомість особистості, проблема духовності, становлення особистості громадянина); Т. Титаренко (життєвий світ особистості); Т. Чамата (самосвідомість особистості); З. Карпенко (аксіогенез особистості); Т. Говорун (Я-концепція особистості); В. Москалець (психологія релігії, духовна сфера особистості); О. Саннікова (емоційна сфера особистості); Т. Яценко (несвідома сфера особистості); Ю. Приходько (становлення особистості); П. Лушин (особистісне змінювання); О. Лактіонов (індивідуальний досвід особистості); І. Бех, І. Булах (моральна сфера особистості); Р. Павелків (моральна самосвідомість); Н. Шевченко (свідомість особистості).

Нині збагачується та поглиблюється співпраця вітчизняних психологів із зарубіжними колегами, відбувається загальна переорієнтація досліджень на розв'язання прикладних проблем. Психологія дедалі потужніше впливає на інші науки та сфери практичної діяльності: освіту, управління, політику, спорт, культуру, сім'ю, медицину тощо.