36Ареопагіт

На церковному соборі у 532 році були вперше представлені чотири трактати, підписані іменем: Діонісій Ареопагіт. Ім’я це було відомим – воно згадувалось у «Діяннях апостолів». Діонісій Ареопагіт (тобто член Ареопагу – Верховного суду Афін), високоосвічений афінянин прийняв християнство під впливом проповіді апостола Павла. У VI столітті всі були впевнені в тому, що автором знайдених трактатів є той самий легендарний Діонісій Ареопагіт. Тільки в епоху Відродження було доведено, що трактати ці не могли бути написані раніше VI століття, в той час як Ареопагіт жив у І ст. Після цього автора почали називати Псевдо-Діонісієм.

В його творах йдеться про те, що Бога можна пізнавати двома шляхами.

Перший підхід, названий негативною теологією (апофатизм), означає розуміння того, що Бог – є «ніщо», тобто «ніщо з цього світу». Ніщо з того, що є в нашому світі, ми не можемо порівняти з Богом – Він надзвичайно вищий, більший, істинний за будь-яку річ, будь-яке поняття і визначення. В порівнянні з цим світом Бог – Інакший. І пізнається Він не через розмірковування про Нього, але через «неосяжне з Ним з’єднання». На думку Діонісія Ареопагіта, ми можемо посилатись на Бога як на Початок, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення є імена Бога, що схоплені різноплановим людським сприйняттям.

Другий підхід, названий позитивною теологією (катафатизм) означає відчуття того, що весь світ, все існуюче є певний образ Божий. Катафатизм пізнає Бога через пізнання сутнісних законів світобудови, що самі собою є наслідком або образом Божого творіння.

Діонісій Ареопагіт вважав, що між Богом і світом існує межа. Вона полягає у принциповій різниці існування Бога та існування світу. Існування Бога є «сокровенна безмежність», або транс, до якого нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу полягає тільки у причетності до божественного буття, до «сокровенної безмежності».

37Августин Блаженний

Латинська (західна) післянікейська патристика представлена низкою видатних діячів, серед яких особливе місце займає постать Августина.

Августин Блаженний (354 – 430 рр.) народився у місті Тагаст на території сучасного Алжиру в родині римського чиновника. Батько його був язичником і лише перед смертю перейшов у християнство, піддавшись переконанням глибоко віруючої дружини. Августин отримав класичну літературно-юридичну освіту у Карфагені. У вісімнадцятирічному віці, знаходячись під впливом Вергілія та Цицерона, він відкриває в собі покликання до філософії. Він вчиться і викладає, відкривши школу у Тагасті.

У 383 році Августин переїжджає до Риму, а потім до Мілана, де працює придворним ритором. Саме тут у віці тридцяти двох років ознайомившись з працями Філона Александрійського, Орігена, а також з трактатами Плотіна, він свідомо і остаточно переходить у християнську віру. Практично одразу після цього Августин повернувся до Тагасту. У 396 році християнська паства африканського міста Гіппон обрала його єпископом.

Перебуваючи на такій посаді, Августин поєднує богословську, проповідницьку і філософську діяльність. Пише багато творів. Його літературна спадщина нараховує 113 трактатів, 218 листів і більше ніж 500 проповідей.

З усієї августинівської спадщини зупинимось на основних проблемах християнської теології, рішення яких ним було запропоновано. Серед них: проблема пізнання та проблема творення.

Августин вважав, що в центрі пізнання стоїть Бог, тому його філософію називають теоцентричною. Августин дійшов висновку, що шлях богопізнання є складний шлях віри та сумніву. Неможливо пізнати бога, не віруючи в нього – з віри починається пізнання. Це, безумовно, дивне пізнання – людина починає пізнавати те, у що вже вірить.

«Вір, щоб розуміти» – перша частина правила пізнання Августина. Парадокс вирішується ним таким чином: знання про Творця світу вже закладене Ним у людині, і його необхідно лише згадати, а для цього необхідно повірити. Але, повіривши, почавши згадувати, людина повинна весь час перевіряти – чи правильно вона згадує, чи не йде її розум, настільки недосконалий у порівняння з Божественним, хибними шляхами. І ось тут і необхідний сумнів – сумнів, заснований на вірі. «Розумій, щоб міг вірити» – такою є друга частина правила пізнання Августина.

В центрі світобудови, за Августином, знаходиться Бог – причина існування всього сущого, всіх його змін. Бог не тільки створив світ, але й продовжує творити його – світ не розвивається сам, все, що в ньому відбувається, є реалізацією Божого задуму.

Аврелій жив в дуже тяжкі часи для Римської держави. Племена остготів, вестготів, вандалів вторгались на її територію з усіх боків. У 410 році війська Аларіха захопили і пограбували Рим. Це викликало серед римлян нехристиян антихристиянські хвилювання – вони вважали, що християнство послабило Рим. Все це, можливо, спонукало Августина до написання багато в чому підсумкової для його філософської творчості книги «Про град Божий», де він виклав першу і найважливішу в історії людської думки концепцію історичного розвитку роду людського.

Від початку світу, вважав Августин, існує розділення на град Божий, до якого відносяться всі духовні сили, віддані Богові, істинні християни та доброчесні люди, і град Земний, до котрого належать всі обтяжені гріхами, безчесними справами, плотськими втіхами. Засновником земного града, на думку Августина, був братовбивця Каїн, якому в історії Риму відповідав братовбивця Ромул. Рим для Августина є втіленням града земного, і всі, хто прагне до граду Божого, що дає спасіння та вічне життя або істинне буття, повинні відмовитись від Риму. Загибель Риму, схвалена Августином, повинна була сприяти розповсюдженню християнства серед варварських народів – і Августин виявився правим, тому що і остготи, і вестготи, а потім і вандали в решті решт прийняли християнство. Хід людської історії, вважав Августин, буде визначатися протистоянням цих двох градів – і так аж до Страшного суду, Апокаліпсису, в результаті якого врятуються тільки люди, що обрали град Божий.

Августинівська концепція історії отримала назву есхатологічної, тобто орієнтованої на кінець світу. Але його сучасникам і взагалі людям Середньовіччя вона зовсім не здавалась похмурою та песимістичною. Навпаки, вони вважали її цілком оптимістичною – адже вона давала сенс існуванню людства, вказувала йому ясну мету.

38Філософські ідеї Боеція слугують своєрідним мостом, який з’єднує  античну спадщину із західноєвропейським середньовіччям. Мислитель  написав багато праць, що складають собою літературну спадщину  середньовічної епохи: «Про музику», богословський труд «Про Святу Трійцю» (у ній Боецій виступає проти аріанства), «Про католицьку віру» (теологічна праця, адресована на захист доктрини віри католицької церкви), логічні труди Аристотеля «Про тлумачення», «Категорії», а також  «Введення» Порфирія, що ще носить іншу назву «Ісагога»; «Основи арифметики» Нікомаха.

Боецій займався перекладом праць античних філософів з грецької  на латинську мову. Його переклади відіграли значну роль у поширенні філософії і освіти в добу середньовіччя. Він подає свій коментар до  «Введення» Порфирія в дусі Аристотеля, стверджуючи, що загальне може виникати у розумі на підґрунті загальних властивостей, які у свою чергу є присутніми в одиничних речах.

А тому проблема співвідношень загального і окремого стала в Боеція предметом ретельного дослідження у середньовічній філософській думці. Основна його праця  принесла йому всесвітню славу. У своїй праці, автор намагається вирішити проблему сумісності свободи волі людини з Божим промислом.

Якщо ж  Бог все  передбачає,  то свободи волі  може існувати. Це  лише одна  його точка зору. Згідно з іншою, свобода людини та її волі все ж таки є, а це у свою чергу підриває можливість проникнення Бога у темряву  майбутнього. Таким чином виникає деяке протиріччя. Боецій пояснює його  наступним чином: знання Богом про наші майбутні дії, а також їхнє передбачення, не можуть бути причиною тих самих дій.

У  теологічній  праці «Про Святу Трійцю», Боецій  порушує головну  богословську проблему — октрину про Святу Трійцю. Автор стверджує, що  людський розум не здатний сприйняти чи осягнути одноістотність, сутність Святої Трійці. Адже пізнання – це пошук людським розумом істини, хоч насправді істина знаходиться за межею досяжного. Насправді ж людський розум – це лише інструмент пізнання світу, природи і видимих речей, сутність яких можливо пояснити.

Проте, ірраціональні речі не можуть бути охоплені людським інтелектом, їх не можна побачити, відчути  на дотик. Річ у тому, що ми маємо справу з якоюсь певною нерозкритою субстанцією у самій собі.  Якщо ж субстанція не може бути сприйнятою зором, розумом, навіть дотиком, то в такому випадку її можна пізнати внутрішніми відчуттями. На думку Боеція, надрозумовий світ може сприйматися через призму  ментального (внутрішнього) світу – душі, тоді як матеріальний світ,  людина може пізнавати за допомогиою інтелекту (розуму).

Субстанція — це не частина окремого, розділеного між собою, але ціле від єдиного, що й складає одну сутність. Сутність не повинна бути розмежована, розділена, проте завжди знаходитись у цілісній структурі.  Розум, воля і дух повинні залишатися нерозривними як людські тіло, душа і дух.

У своїх книгах, Северин Боецій намагається  наставити читача щоб він йшов лише істинним шляхом, відхиляючись від зла. Він бажає, щоб читач направляв своє серце до добродійства, а розум – до пізнання істини.

За життя його називали «останнім римлянином». Боеція було звинувачено у державній змові і засуджено до страти королем Теодоріхом.  Северин Торкват Боецій прожив лише сорок п’ять років життя. Він помер  у 524 році відразу ж після страти. Тіло його було поховано на територій  остготського  королівства.

Боецій вважається  одним із найяскравіших представників періоду  середньовічної схоластичної філософії. Завдяки йому відбулося  осмислення і поєднання філософії античного світу із західноєвропейською цивілізацією, і як результат, вплинуло на подальший розвиток філософії у Західній Європі.