10. Розселення населення. Системи розселення

Люди розселені на земній кулі нерівномірно. Приблизно десята частина суші залишається незаселеною. Половина суходолу має щільність населення менше 1 людини на 1 км² території, чверть суходолу має показник на рівні 1-10 людей на 1 км². На даний час розподіл населення за основними регіонами світу такий: Азія – 60%, Європа – 13%, Африка – 12%, Північна Америка – 5, Латинська Америка – 8,5%, Австралія та Океанія – 0,5%.

Щільність населення понад 50 чоловік на 1 км² мають Європа (без північної частини), Індо-Ганзька низовина, Південна Індія, Східний Китай, Японські острови, острів Ява, долина Нілу, пониззя Нігеру, приморські райони Північної і Південної Америки. В численних міських ареалах щільність може досягати кілька тисяч чоловік на 1 км². Понад дві третини людства зосереджено на 8% земного суходолу.

Близько 60% населення Землі проживає в помірному кліматичному поясі Північної півкулі; більше половини людей проживає на низовинах (до 200 метрів над рівнем моря); третина людства зосереджена у приморських і при океанічних смугах, на віддалі не більше 50 км від узбережжя (12% площі суходолу).

У розміщенні населення спостерігаються величезні зрушення та переміщення. Історики фіксують упродовж 5-8 тисячоліть тому “велике переселення народів”, коли величезні маси кочівників переміщувались з пустельно-степових просторів Азії на захід, в Європу. Упродовж неповного століття (1800-1890 рр.) населення Америки зросло у 20 разів, а частка американців у світовому населенні збільшилася із 3,2 до 13,8%.

У світі існують близько 20 млн. поселень, серед яких близько 85 тисяч міст, у тому числі понад 2 200 міст із населенням від 100 000 до 1 млн і близько 360 міст-мільйонерів. У містах-мільйонерах проживає майже 1 млрд. осіб.

У геодемографії термін “розселення” використовують у двох значеннях: 1) це процес поширення населення по території, пов’язаний з її все більш інтенсивним господарським освоєнням; 2) це картина сучасного розподілу населення на певній території. Основою такої картини є мережа поселень, їх адміністративний статус, функціональні типи, людність. Разом із тим розподіл населення слід характеризувати і за показниками його щільності (за адміністративно-територіальними одиницями), етнонаціональним складом, особливостями статевовікової структури та зайнятості.

Базовим поняттям розселення населення виступають функціональний тип поселення та системи розселення.

Серед функцій населених пунктів виокремлюють адміністративно-управлінські, економічні (виробничі), соціальні. Існує правило: чим більшою є людність населеного пункту, тим вищий його адміністративний статус і тим більш важливі й різноманітні його соціально-економічні функції. О.Г. Топчієв (2001 р.) в Україні виокремлює 7 функціональних типів міст:

1) столиця України, її головне місто і найважливіший її соціально-економічний, культурний, науковий та історичний центр – Київ;

2) центри областей – багатофункціональні міста обласного підпорядкування, найбільші адміністративні, наукові, економічні організаційні та культурні центри – центри міжобласних систем розселення (людність понад млн. осіб);

3) багатофункціональні міста обласного підпорядкування, великі адміністративні, наукові, економічні, організуючі і культурні центри, центри областей – центри обласних систем розселення (людність – від 500 тисяч до 1 млн. осіб);

4) місто Севастополь і міста обласного підпорядкування, багатогалузеві промислові, культурні, адміністративні центри, центри областей – центри обласних, іноді міжрайонних (субобласних) систем розселення із людністю 250-500 тисяч осіб;

5) міста обласного підпорядкування, багатогалузеві промислові або великі курортні центри, переважно центри областей – центри обласних, іноді міжрайонних і районних систем розселення із людністю від 100 до 250 тисяч осіб;

6) міста обласного підпорядкування з промисловими, промислово-транспортними, оздоровчо-курортними функціями, переважно центри адміністративних районів – центри районних, іноді міжрайонних систем розселення із людністю від 50 до 100 тисяч осіб;

7) міста обласного підпорядкування з курортно-оздоровчими функціями. Переважно центри адміністративних районів – центри районних, іноді міжрайонних низових систем розселення із людністю від 25 до 50 тисяч осіб.

Сільські поселення також класифікують за адміністративним чи господарським статусом та переліком економічних і соціальних функцій. Так, виокремлюють села – центри сільських Рад, центри (садиби) сільськогосподарських підприємств чи їх відділків (бригад). Сільські поселення можуть виконувати функції організаційно-економічні (садиби сільськогосподарських підприємств), виробничі (сільськогосподарські, лісопромислові, з промислової переробки сільськогосподарських продуктів чи будівельних матеріалів, соціальні (сфера послуг, освіта, культура), рідше – рекреаційні, наукові.

Система розселення – сукупність поселень різних рангів і типів, які активно взаємодіють між собою, мають інтенсивні зв’язки у вигляді трудових і побутових поїздок, переміщень товарів і послуг. Такі зв’язки можна встановити і для дуже віддалених поселень. Тому при виокремленні систем розселення орієнтуються на зв’язки інтенсивні та регулярні за таким правилом: взаємодія поселень у межах даної системи розселення повинна бути більш інтенсивною, ніж з поселеннями поза даною системою розселення.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства виокремлюють системи розселення різних типів – від глобальних й макрорегіональних до регіональних і локальних. Найбільш поширеними є системи розселення таких рівнів:

1) національний (загальнодержавний) рівень – єдина система розселення країни;

2) регіональний – регіональні системи розселення; субрегіональні (мікрорегіональні) системи розселення;

3) локальний – локальні системи розселення.

Крім того, виокремлюють міжобласні й обласні (регіональні), міжрайонні (субрегіональні) та районні (локальні) системи розселення.

Для аналізу систем розселення регіонального і макрорегіонального рівнів користуються поняттям опорного каркасу розселення (автор – Г. Лаппо) – див. тему 4.

Література:

1. Голиков А. П., Олійник Я. Б., Степаненко А. В. Вступ до економічної і соціальної географії. Підручник. – К.: Либідь, 1997. – 320 с. (стор. 88-130).

2. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії. Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 2001. – 560 с. (стор. 264-304).

3. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: підручник для студ. географ. спеціальностей вищих навч. закладів. – Одеса: Астропринт, 2009. – 544 с. (стор. 170-198).

17