2. Демографічна політика

Народонаселення разом із природним середовищем складає матеріальну основу життєдіяльності суспільства. На межі 1980-90-х років стало очевидно, що нерегульоване експотенційне зростання населення призводить до загострення економічних, соціальних та екологічних проблем. Ще у III столітті до нашої ери китайський філософ Хань Фей зазначав, що стрімке зростання” населення загострює проблему продовольства. Англійський священик і економіст Томас Мальтус сформулював “закон народонаселення”, за яким встановлені протиріччя між приростом населення (за геометричною прогресією) та продовольства (за арифметичною прогресією).

Англійський соціолог Г. Спенсер вказав на рівновагу в природі факторів збереження та деградації певного виду: якщо “життєві витрати” на самозбереження виду зростають, то життєві сили на його розмноження зменшуються.

Свого часу марксизм-ленінізм гостро засуджував закон народонаселення Т. Мальтуса, наголошуючи на необмежені можливості науково-технічного прогресу. Але стало очевидним, що закон Мальтуса діє і в сучасному суспільстві. На даний час кожна країна тією чи іншою мірою впливає на геодемографічні процеси і проводить свою демографічну політику. Одні держави (економічно розвинені) намагаються збільшити народжуваність і приріст населення, інші (ті, що розвиваються) шукають шляхи обмеження народжуваності стримують зростання населення. При цьому користуються методами економічного впливу: допомога й пільги для батьків або ж “економічні санкції” до багатодітних родин (наприклад, безкоштовне навчання тільки для однієї дитини зі складу сім’ї в Китаї). Використовують також пропаганду тієї чи іншої демографічної політики, вплив релігії.

Демографічні проблеми регулярно обговорюються на Всесвітніх конференціях ООН з народонаселення: Рим (1954 р.), Бєлград (1965 р.), Бухарест (1974 р.), Мехіко (1984 р.). Каїр (1994 р.) тощо. У 1994 р. на конференції ООН з народонаселення й розвитку в Каїрі римо-католицька та ісламський фундаменталізм об’єдналися у намаганні зберегти родинні традиції й цінності – багатодітні сім’ї. З іншого боку, безнадійними є спроби перетворити менш розвинені країни в “демографічні заповідники”. За сучасними поглядами, інтегральним чинником, який істотно впливає на коефіцієнт фертильності (народжуваності) є освіта. Загальне підвищення рівня освіти сприяє більш пізнім шлюбам, надає жінці нові соціальні функції, наслідком яких є істотне зниження народжуваності. У цьому ж напрямку впливає на рівень народжуваності й урбанізація.

Помітно зростає частка країн, що мають намір регулювати процес відтворення населення: в 1970-х роках таких було близько 49%, у 1990-х роках – уже понад 60%, зараз – майже 65%. Орієнтація демографічної політики різна в різних країнах. У розвинених країнах (тут переважає звужений тип відтворення населення) розгортається все більш активна демографічна політика, орієнтована на стимулювання народжуваності. Невпинне зменшення народжуваності в цих країнах зумовлює нульовий приріст і депопуляцію (зменшення) населення. Зниження рівня смертності спричиняє постаріння націй, при якому частка молодших вікових категорій груп населення різко скорочується, а старших – зростає.

У розвинених країнах у 1950-60-х роках спостерігався “бебі-бум” – мода на багатодітні сім’ї, який завершився у середині 1970-х років. Однак, і в розвинених країнах демографічні ситуації цього часу дуже різні: в Австрії, Бельгії, Швеції населення зменшувалося, у США – зростало, в Австралії й Новій Зеландії – зростало дуже повільно.

Так само диференційованою була демографічна політика в країнах, що розвиваються. У середині 1980-х років темпи приросту населення в Африці сягав 3,0%, у Латинській Америці – 2,2%, в Азії (без Японії) – 1,9%. Ефективна демографічна політика в Китаї та Південній Кореї значно знизила природний приріст у цих країнах. Епіцентром демографічного вибуху залишається Африка, зокрема Кенія, де приріст сягав 4%.

Більшість країн “третього світу” проводить політику регулювання та зменшення народонаселення, але ряд ісламських країн Близького Сходу та Півночі Африки проводять політику демографічного зростання. Деякі африканські країни – Нігерія, Заїр – вбачають у демографічному зростанні важливий чинник майбутнього соціально-економічного розвитку. Є країни (Кенія), де намагаються скоротити приріст населення.

Індія була першою країною, де здійснювалася офіційна програма обмеження народжуваності. У 1960-х роках тут проводилася на добровільних засадах стерилізація подружніх пар, що вже мали дітей. Використовувалися також примусові заходи щодо обмеження народжуваності. Результат – гостра політико-соціальна криза, що завершилася відставкою уряду Індіри Ганді. У 1980-х роках щороку близько 5 млн. осіб стерилізувалося добровільно, але зростання населення залишалося високим.

Позитивні результати дала демографічна політика в Китаї, де з 1980-х років стимулювалися пізні шлюби і пропагувалася політика однодітної сім’ї, а також впроваджувалися економічні санкції за “недозволених“ дітей у формі податків, оплати медичних послуг, освіти дитини. У середині 1970-х років темпи приросту населення в Китаї складали 2,0%, у 1980-х роках – вже 1,5%.

У багатьох країнах Африки, Азії, Латинської Америки дітей розглядають як дешеву робочу силу, і багатодітні сім’ї мають певне економічне підґрунтя. У нових індустріальних країнах (Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань) була введена концепція “розвиток для демографії”. Регулювання демографічних процесів у цих країнах розпочалася із програм соціально-економічного розвитку, успішна реалізація яких істотно змінювала й традиційні демографічні стереотипи населення. Така політика була досить успішною.

Останнім часом розглядають систему “демографія – продовольство – екологія“. Нестача продовольства супроводжується залученням у сільського господарський обіг нових площ, у тому числі малопродуктивних, їхнє виснаження й перетворення у пустощі. У багатьох країнах рівень сільськогосподарського освоєння території вже перевищує екологічно безпечні норми. Серед них – Україна. “Демографічний тиск” на природне довкілля посилюється як унаслідок зростання чисельності населення, так і в результаті пошуків шляхів розв’язання виробництва продовольства.

Саме в слаборозвинених країнах зародився феномен “екологічних біженців”. У середині 1980-х років близько 2 млн. біженців африканських країн Буркіна-Фасо, Чаду, Малі та ряду інших – залишили місця проживання внаслідок тривалої засухи та опустинювання земель, що були спровоковані їх беззастережним розорюванням і випасом. У Бангладеш без житла залишилося 25 млн. людей через руйнівні повені, зумовлені знеліснеснням схилів Гімалаїв. На території колишнього СРСР виникли потоки біженців, що були зумовлені аваріями: на ЧАЕС у 1986 р., ядерними катастрофами на полігонах в Казахстані, на Південному Уралі.

Для обґрунтування демографічної політики потрібне глибоке розуміння особливостей конкретної ситуації, властивої тільки даній країні. Велику роль відіграє й середня тривалість життя, яка у розвинених країнах 73 роки, 57 – для країн, які розвиваються. У найменш розвинених країнах вона не перевищує 50 років. Однак намітилася стійка тенденція до зростання середньої тривалості життя. У зв’язку із старінням світі населення у розвинених країнах зростає навантаження на соціальні виплати.

В Україні цей показник найвищим був у 1969-70 рр. – 70,8 років, у 1989-90 рр. – 70,7, у 1996-96 рр. – 69,9 і має тенденцію до стійкового зниження.

Ще один важливий показник демографічної ситуації – співвідношення чоловіків і жінок: у розвинених країнах на 100 жінок припадає 94 чоловіки, в тих, що розвиваються, – 103 чоловіки.

Одним із основних показників демографічної ситуації є коефіцієнт фертильності. Його визначають за кількістю дітей, що припадає на 1000 жінок фертильного (дітородного) віку (до 49 років). З 1970-х років цей показник у більшості країн має тенденцію до зменшення. Виключення – країни Африки. Для країн, що розвиваються, на одну жінку пересічно припадає до 5-6 народжень, а для розвинених країн цей показник у 2-3 рази нижчий.

Середній рівень народжуваності на даний час складає близько 29 народжених на 1000 чоловік населення (2,9%). Він для розвинених країн тримається на рівні 1,6%, слаборозвинених – близько 3,3%. Відповідно показники дитячої смертності в цих країнах – 17 та 91 на кожну тисячу новонароджених.