4. Періодизація історії психології

Психологія має багатовікову історію: перші наукові уявлення виникли в 7 ст. до н.е., тому постає питання про періодизацію історії

психології.

Етапи розвитку історії психології

І Донауковий (7-6 ст. до н.е.) Донауковий етап характеризується виникненням перших, не наукових уявлень про психіку, що базувались на основі міфів, казок, релігійних вірувань. Існував погляд на душу анімізм – це рівень розуміння природи і самої людини, за яким душа визнається існуючою в усіх природних тілах, явищах, тваринах.

ІІ Філософський (6-5 ст. до н.е. – 18 ст. – початок 19 ст. н.е.) -психологія була частиною філософії.

Складається з таких підперіодів:

1) Антична психологія (6-5 ст. до н.е. – 5 ст. н.е.). Перші уявлення про душу виникли в період ранньої класики (6-5 ст. до н.е) у філософії Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена, Геракліта. В цей період формуються емпіричні знання про психічні процеси (сприймання,

пам’ять, уяву, волю) та характер, здібності. Основною проблемою було співвідношення душі і тіла. Виникла ідея першооснови – елементу, який є першою складовою всіх об’єктів (Архе). Існували основні напрями знань: матеріалізм (Демокріт, Геракліт); ідеалізм (Арістотель, Сократ, Платон).

2) Епоха Середньовіччя (5 ст. - 14 ст. н.е.). Зародки психології знаходяться у руслі релігійних вчень, поглядів. Офіційною наукою про душу було богословство. Основна ознака періоду – бездоказовість поглядів та переконань. Вивчалися способи маніпулювання великою масою людей, прийоми зниження психологічної напруги (внаслідок частих епідемій). Використовувалися як методи – сповідь і покаяння. Для зниження емоційної напруги влаштовували карнавали.

3) Арабська психологія (8-12 ст.ст. н.е.). Арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки повинно базуватись не лише на вивченні філософських концепцій, а й на вченнях медичних наук. 4) Епоха Відродження (14 ст. н.е. – 16 ст.). Вперше психологія згадується як наука про свідомість, складається гуманістична концепція. Провідна проблема – здібності.

5) Новий час (16-17 ст.ст. н.е.). Відбулося ще більше уточнення предмету психології – свідомість, її функції та зміст. Основний принцип періоду – механістичного детермінізму – всі процеси пояснюються з позиції механіки. Основні напрямки: сенсуалізм (основою всіх знань є відчуття); раціоналізм (основою всіх знань є мислення).

ІІІ Науковий – розпочався з праці Вундта „Експеримент” (1860 – 1874 рр.), психологія виділилася у самостійну науку.

5.Зародження психологічної думки в Древній Індії

Древньоіндійська цивілізація - одна з найвеличніших і таємничих на Сході. На її основі сформувався індо-буддійський тип культури, що відрізняється оригінальністю, своєрідністю і такий, що зберігся до нашого часу, при чому не тільки на території Індії.

Цивілізація на півострові виникла пізніше шумерської та єгипетської. Писемність існувала в Індії вже в III тис. до н.е. Потреби повсякденного життя вимагали від індійців накопичу­вати спостереження за явищами природи. Так з'явилися перші знання в області медицини та інших наук. Первинні форми наукових знань тісно перепліталися з релігійними віруваннями, магічними уявленнями і діями. У казання на лікування збереглися в Рігведі - збірці найдревніпшх індійських гімнів. Лікарі вже в той час мали деякі анатомічні знання.

Стародавніми пам'ятками древньоіндійської науки та літератури є ВЕДИ. Ведична література дуже широка за своїм змістом, в неї входять тексти різних історичних періодів. Це збірки-самхіти: "Рігведа" (збірка гімнів), "Яджурведа" (збірка жертовних формул), "Атхарваведа"(збірка магічних заклинань та формул), "Брахмани"(тлумачення ритуальних текстів), "Упандіши" (релігійно-філософські трактати) та інші.

Згідно з індійською традицією, заключним розділом ведичної літератури є "Упандіши". Це група текстів, які об'єднують філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу. "Упандіши" - це, по суті, перша спроба осмислити світ в рамках єдиного послідовного вчення. Саме в "Упандішах" була сформована доктрина карми, яка потім про­низувала не тільки ортодоксальні вчення, але і такі релігійно-філософські системи, як джайнізм та буддизм. Все в світі визначається моральним законом. Душа народжується або вмирає, потім виникає знову в тій чи іншій формі у відпо­відності до етичного балансу дій та вчинків, які люди творили за життя.

У ведичній релігії одним з головних було вчення про карму. В уявленнях древніх індійців тіло - смертне, душа - вічна, після смерті вона переселяється в інше тіло, в залежності від поведінки людини в минулому житті. Поняття "карма"(дія) означає не тільки поведінку, але й воздання, з яким вона складає єдність. Душа доброчинної людини відроджується серед більш високих людей, а гріховної - серед більш низьких. Головний шлях до хорошої карми - розуміння, усвідомлення свого місця в системі варн (каст).

Людина як окрема особистість повинна прагнути до звільнення від рабства чуттєвого індивідуального, щоби злитися з загальним та початковим.

Почавши з осмислення відносин між богами та людьми, древні індійці прийшли до міркувань про співвідношення між природним та надприродним, духовним та матеріальним, тобто вийшли на певний рівень абстрактного мислення, що повинно було неодмінно привести до появи релігійно-філософських шкіл, які торкалися різних боків світогляду людини, різних способів світорозуміння. До цих шкіл належать: Санх'я, Веданта, Йога, Ньяя, Вайшешика, Миманса.

Однак ці філософські учення, що будувалися на ґрунті брахманізму та визнавали авторитет Вед, не Відповідали умовам суспільства, яке розвивалось. Назрівав перегляд традиційних уявлень, і середина І тис. до н.е. ознаменувалась в Індії духовним заворушенням, появою мандрівних мудреців, аскетів, які сповідали нове вчення, новий шлях до спасіння. В суперечках і сутичках між різними вченнями виділявся буддизм. Його засновником вважається Сіддхартха Гаутама.

Буддизм виявився прийнятним для різних верств насе­лення і різних народів. Зокрема він одержав широке роз­повсюдження в І ст. н. е. в Китаї, Тибеті, Японії. Однак в Індії буддизм не витіснив інші культи і поступився індуїзму - новій формі брахманізму.

Для індо-буддійської системи цінностей картини світу характерне злиття релігії, філософії та наукового знання. Вона пронизана релігійно-філософськими роздумами про внут­рішній світ людини, реальності та нереальності її існування, пошуками істини та її значення. Індійських мислителів не цікавили логічні основи побудови наукового знання, їм були більш цікаві таємниці всесвіту та практичні питання.

Величезний вплив на розвиток наук, в тому числі і філософії, психології мав, знову ж таки, буддизм, що виник в IV ст. до н.е., але фактично мав більш ранні корені. Його вплив на розвиток світогляду і філософії дуже великий. Проблеми буття особистості, страждання, надії і звільнення - все це є "візитною карткою" доброго, трохи наївного і дуже пра­целюбного народу. Індія - дуже строката країна. Безліч народностей, сект вражають своєю різноманітністю, повнотою та різнобарвністю.

Індуські мудреці розуміють людську особистість як збалансовану, майже досконалу систему і в такому контексті говорять про значення і призначення людини, її вищі цілі, про глибину особистості, про світ та ілюзії, про джерела пізнання в окремому і загальному порядках, про умовиводи, про спри­йняття і несприйняття, і нарешті, про духовність і любов, про діяльність і глибокомудрість.