Етногенез слов’ян

1) У «Повісті минулих літ» Нестор писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян.

2) У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія. Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

3) Вісло-дністровську теорія походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких вважався широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

4) Дніпро-одерська теорія. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти.

Формування Київської русі

Наприкінці IX–X ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування ранньофеодальної держави Київська Русь. Щодо утворення Київської Русі існують дві точки зору:

1) норманська теорія про несамостійний розвиток слов’янської держав-

ності, спираючись на «Повість минулих літ», стверджує, що перши-

ми керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег;

2) теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних

слов’ян доводить, що для цього були всі необхідні економічні і полі-

тичні умови.

Наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії і першими князями Київської Русі вважають Аскольда та Діра.

Щодо походження назви «Русь» також існують дві теорії:

1) норманська (від назви одного з племен норманів-шведів, які заво-

ювали Новгород і заснували там державу);

2) автохтонна (від назви корінних племен — росоманів та росів, які

жили на р. Рось у Подніпров’ї).

У ІХ–ХІ ст. відбувається швидке територіальне зростання і поступова консолідація Київської Русі:

1) Князь Олег (882–912 рр.) захопив Київ і підкорив своїй владі полян, древлян, сіверян, радимичів.

2) Князь Ігор (912–945 рр.) приєднав територію уличів і тиверців.

3) Княгиня Ольга (945–957 рр.) врегулювала збирання данини, визначивши її розміри (уроки) і місця для збирання (погости).

4) Князь Святослав (957–972 рр.) підкорив в’ятичів і розбив ясів (осетинів) та косогів (черкесів), розширив територію Київської держави далеко на схід.

5) Князь Володимир Великий (978–1015 рр.) остаточно підкорив в’ятичів і радимичів, відвоював у Польщі галицькі та волинські землі, у 988 році запровадив християнство як загальнодержавну релігію.

6) Князь Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.) розширив межі Київської Русі на південь, розгромивши печенігів, остаточно затвердив християнство, запровадив перший писаний збірник законів «Руська Правда».

На початку XI ст., коли у межах Київської Русі були об’єднані всі східнослов’янські племена, давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту. Після смерті Ярослава Мудрого стали помітними ознаки політичного роздроблення Київської Русі. У 1097 році у Любечі князі домовилися

припинити міжусобиці і узаконили роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і Мстислав (1125–1132 рр.) на деякий час відновили і зміцнили великокнязівську владу, однак спинити політичну роздробленість Київської Русі не змогли.

Київська Русь відіграла важливу роль в історії східнослов’янських народів, оскільки сприяла їх економічному, політичному й культурному розвитку і дала можливість захистити свої землі від ворогів. Київська Русь, як одна з наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи, мала великий вплив на міжнародної арені.

1) Князь Олег у 907 і 911 рр. провів успішні походи

на Візантію, уклавши вигідні торгівельні угоди.

2) Князь Ігор у 915 р. уклав мир із печенігами; у 941 і 944 роках здійснив два похода на Візантію.

3) Княгиня Ольга у 957 р. здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя, де прийняла християнство; у 959 році вислала своє посольство до німецького імператора Оттона І.

4) Князь Святослав розгромив Хазарський каганат і Волзьку Болгарію; у 968 і 970 рр. здійснив походи проти Візантії і Болгарії, намагаючись заволодіти землями по Дунаю.

5) Князь Володимир Великий вів успішну боротьбу проти печенігів, захистивши південні рубежі Київської Русі.

6) Князь Ярослав Мудрий у 1036 р. остаточно розгромив печенігів під Києвом; встановив династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією.

7) Князь Володимир Мономах за своє правління здійснив 83 походи проти половців.

Успішно відбиваючи напади кочовиків, Київська Русь захищала Візантію і західноєвропейські країни. Політичні, торгівельні, культурні зв’язки Русі з країнами Заходу і Сходу сприяли підвищенню її міжнародного авторитету.