32. Поняття конституційної юстиції. Становлення і розвиток

конституційної юстиції в Україні.

Конституційна юстиція (від лат. буквально: справедливість) — це особливого роду судові органи — конституційні суди або квазісудові органи та їх діяльність із здійснення конституційного контролю. Конституційна юстиція є найважливішою формою здійснення конституційного контролю. Іншими формами конституційного контролю є контроль, здійснюваний главою держави, парламентом, урядом та іншими державними органами. В Україні органом конституційної юстиції є Конституційний Суд України, який визначається в Україні як орган конституційної юрисдикції.

Конституційна юстиція – самостійна галузь права, норми якої спрямовані на забезпечення реалізації компетенції Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції, являє собою сукупність норм права, що регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі організації і функціонування органів конституційної юрисдикції та здійснення ними конституційного контролю шляхом конституційного судочинства.

Предметом конституційної юстиції є публічні суспільні відносини, складаються у процесі організації і функціонування органів конституційної юрисдикції та здійснення ними конституційного контролю шляхом конституційного судочинства.

Обов’язковим суб’єктом цих відносин є Конституційний Суд України, як єдиний орган конституційної юрисдикції, який наділений владними контрольними функціями і відповідними владними повноваженнями з вирішення справ щодо перевірки на відповідність Конституції України законів та інших нормативно-правових актів та інших об’єктів контрольної діяльності органу конституційної юрисдикції.

Витоками історії спеціалізованого конституційного контролю вважають створення наприкінці ХУІІ ст. у Франції державного органу, до повноважень якого було віднесено встановлення неконституційності законодавчих актів. Ідею охорони конституції у 1795 р. висунув Е. Сійєс, котрий наголошував на необхідності з метою реалізації конституції створення "спеціальної влади", яка могла б скасовувати законодавчі акти, що суперечать конституції. Е. Сійєс вважав, що судова влада не повинна охороняти конституцію, і пропонував наділити відповідними повноваженнями спеціальний орган, який він називав "конституційним журі". Ідея Е. Сійєса щодо охорони конституції була реалізована в Конституції Франції 1799 р., яка містила окрему главу про охоронний сенат. Останній міг скасовувати законодавчі акти з підстави їх неконституційності .

Ідея спеціалізованого судового конституційного контролю активно втілюється в життя на європейському континенті після першої світової війни у вигляді спеціалізованих конституційних судів з виключними повноваженнями по перевірці конституційності законодавчих актів. Ця модель судового конституційного контролю отримала назву "європейської".

Доктрина неспеціалізованого судового конституційного контролю найбільш чітко була сформульована у знаменитій справі "Мербері проти Медісона" (1803 р.), в якій Верховний Суд США встановив, що закон Конгресу, який суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним, тобто наділив себе повноваженнями судового контролю за відповідністю законів Конституції. Вказаний прецедент, закріплений в 1810-1824 роках Верховним Судом шляхом винесення аналогічних рішень, заклав основи так званої "американської" (англосаксонської) моделі конституційної юстиції, згідно з якою конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції.

Сучасний інститут конституційного правосуддя характеризується такою багатоманітністю форм, яку все важче зводити до двох основних моделей - американської і європейської. Все більш помітною стає тенденція до виникнення різноманітних змішаних форм, в яких в тій чи іншій комбінації поєднуються деякі риси, притаманні кожній з моделей. Таким чином, можна стверджувати, що сьогодні інститут конституційної юстиції набув універсального характеру - він притаманний переважній більшості сучасних держав. Крім цього, він став невід'ємним атрибутом демократичної правової держави, найбільш ефективною правовою гарантією верховенства конституції, головним елементом в механізмі її правової охорони.

В Україні інститут правової охорони конституції має своєрідну історію. В умовах бездержавного існування українського народу ця ідея зводилась в основному до її закріплення в нереалізованих конституційних проектах та конституційно-правових доктринах.

Так, за Конституцією Пилипа Орлика 1710 р. гарантом дотримання законів, привілеїв, прав і вольностей простого народу оголошувався Гетьман Війська Запорізького (ст.ст. II, X, ХУІ), а король Швеції, крім цього, ще й гарантом недоторканості кордонів України (ст.ст. II, ХУІ). Значне місце в справі охорони конституції відводилось Генеральній старшині (ст. УІ). Питання контролю за дотриманням Основного Закону отримало конституційне врегулювання лише в 1937 р., а потім і в 1978 р., коли Основний Закон республіки вперше у конституційній правотворчості ввів формулу "контроль за виконанням Конституції". Єдиним суб'єктом, правомочним здійснювати вказане повноваження конституційно визнавалася тільки Верховна Рада УРСР. Вона здійснювала цю функцію безпосередньо або через створювані нею органи, найголовнішим серед яких була Президія Верховної Ради.

Функція безпосереднього конституційного контролю виражалася насамперед в законодавчій і контрольній діяльності парламенту. Приймаючи той чи інший акт, Верховна Рада повинна була встановити, чи відповідає він Конституції. Особлива роль в цьому процесі відводилась постійним комісіям, завданням яких був розгляд проектів законів з правової точки зору, в тому числі і з точки зору їх відповідності Конституції. Парламент був вправі перевірити відповідність актів інших органів Основному Закону, своїм власним актам. Така перевірка здійснювалась, зокрема, при затвердженні указів Президії Верховної Ради. Конституційний контроль парламенту був можливий по відношенню до вже прийнятих ним законодавчих актів. В тому випадку, коли Верховна Рада встановлювала, що діючий закон суперечить Конституції, вона могла законодавчим шляхом змінити чи скасувати такий акт.

Постійно діючим парламентським органом, який здійснював конституційний контроль була Президія Верховної Ради. Відповідно до п. 8 ст. 108 Конституції УРСР 1978 р. вона мала право скасовувати постанови і розпорядження Ради Міністрів, рішення обласних, міських Рад у разі невідповідності їх Конституції і законам республіки.

Конституційна реформа Основного Закону України від 27 жовтня 1989 р., зберігши норми щодо контролю за дотриманням Конституції, згідно з якими він відносився до відома Верховної Ради (ст. 97) і її Президії (п. 6 ст. 106), водночас позначилася новим вирішенням у досліджуваному контексті. Уперше в конституційній правотворчості України передбачалося введення нової інституції, досі невідомої практиці державно-правового будівництва республіки - Комітету конституційного нагляду УРСР. Згідно з Конституцією, він мав обиратися Верховною Радою строком на десять років з числа спеціа-лістів у галузі політики і права в складі голови, його заступника і семи членів (ст. 112).

Декларація про державний суверенітет України проголосила здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову (гл. III), що диктувало необхідність творення нової моделі конституційного контролю. З цією метою Законом про внесення змін і доповнень до Конституції УРСР від 24 жовтня 1990 р. замість колишнього Комітету конституційного нагляду передбачалось створення Конституційного Суду. Основний Закон визначив порядок обрання КС, його склад, строк повноважень, принципи і правові основи діяльності".

З червня 1992 р. був прийнятий Закон про Конституційний Суд України . До компетенції Конституційного суду було віднесено розгляд справ про: конституційність актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Президії Верховної Ради України, Верховної Ради і Ради Міністрів Республіки Крим; конституційність міжнародних договорів України; розпуск партій; спори між територіальними утвореннями України; додержання Президентом, Прем'єр-міністром, іншими членами Уряду, Головою Верховно-го Суду, Головою Вищого Арбітражного Суду, Генеральним прокурором України, а також дипломатичними та іншими представниками України Конституції і законів України у разі порушення питання про дострокове припинення їх повноважень (ст. 4).

Але незважаючи на те, що Постановою Верховної Ради України про порядок введення цього Закону в дію вибори Конституційного Суду передбачалось провести в червні 1992 р., Конституційний Суд, крім його Голови (проф. П. Юзькова), за цим законом так і не був обраний. Причиною цього була незавершеність та слабкість положень про Конституційний Суд, зокрема недосконалий порядок формування Конституційного Суду.

Новим етапом у процесі визначення правових засад створення і діяльності Конституційного Суду України стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. За нею Конституційний Суд було визначено як єдиний в державі орган конституційної юрисдикції, змінено порядок формування Конституційного Суду, його компетенцію.

На основі конституційних положень 16 жовтня 1996 року Верховною Радою України був прийнятий Закон "Про Конституційний Суд України" 15. Ним було деталізовано порядок формування Конституційного Суду, визначено статус суддів, засади організації і діяльності Суду, правила конституційного провадження. Невдовзі був сформований і розпочав свою діяльність сам Конституційний Суд України.