25. Концепція народного представництва. Поняття та форми представницької демократії.

Концепція національного (народного) представництва склалася ще в XVIII-XIX ст. і являє собою сукупність наступних принципів:

1) національне (народне) представництво засновується Основним законом країни;

2) нація (народ), будучи носієм суверенітету, уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу (а не суверенітет);

3) для найбільш ефективного функціонування законодавчої влади нація (народ) обирає до парламенту своїх представників - депутатів, сенаторів, представників (парламентаріїв);

4) член парламенту є представником усієї нації, а не тільки тих, хто його обрав, тому він не залежить від своїх виборців і не може бути ними відкликаний;

5) робота парламенту характеризується особливими організаційними формами діяльності, а його рішення мають основоположний характер.

Сучасна представницька демократія характеризується тим, що дозволяє здійснювати владу в державі постійно і безперервно, а особливістю представницьких органів влади є те, що вони формулюють і виражають волю народу у прийнятих ними законах або рішеннях. Крім того, представницькі органи є сполучною ланкою між народом і професійним державним апаратом, завжди трохи відокремленим від суспільства. Органи представницької демократії сприяють підконтрольності держави народу, оскільки у прийнятих ними нормативно-правових актах часто містяться положення, що регламентують діяльність інших владних структур.

Виборним представницьким органом державної влади є лише один орган державної влади – Верховна Рада України.

Виборними представницькими органами місцевого самоврядування є сільські, селищні та міські ради. Районні та обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, незалежно від порядку їх формування.

Органом державної влади, який уособлює представницьку демократію в Україні і є головним структурним елементом демократизму держави, визначена Верховна Рада. Лише вона має право представляти Український народ – громадян України всіх національностей – і виступати від його імені. Верховна Рада є єдиним, загальнонаціональним, колегіальним, постійно діючим органом законодавчої влади України.

26. Український парламентаризм: історія становлення та сучасний етап розвитку.

Парламентаризм – це система політичних органів, при якій чітко розмежовуються функції законодавчих та виконавчих влад при привілейованому становищі парламенту.

Парламентаризм як елемент політичної структури держави часто розглядають крізь призму організації найвищих органів влади і ототожнюють з парламентською республікою, в якій на відміну від президентської республіки посади голови держави і голови уряду роз’єднані між собою і обираються безпосередньо парламентом. Проте це не дає можливості ставити під сумнів значущість парламенту і парламентаризму за умов президентської чи змішаної (як в Україні) республіки.

В той же час серед сучасних політологів сьогодні немає одностайної думки щодо однозначної оцінки цього політичного явища. Так, на думку сучасного вітчизняного вченого Ю. Шемшученка парламентаризм – це широке за змістом поняття, яке охоплює і форму організації державної влади, і конкретний спосіб управління державою, і механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої влади, і систему взаємодії держави і суспільства .

В свою чергу політологи М. Головатий та О. Антонюк пропонують розглядати парламентаризм як політичне явище у двох підходах: широкому та вузькому. У широкому значені – це система державної влади, за якої вельми суттєва роль належить народному представництву (парламенту), у вузькому – це система владних відносин, за якою чітко розподілено функції законодавчих і виконавчих органів, коли провідну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький, законодавчий і контролюючий орган влади.

Проте, не дивлячись на ці відмінності безперечним є той факт, що український парламент залишається єдиним органом народного представництва і згідно статті 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні».

В той же час показовим є те, що становлення і розвиток парламентаризму в Україні історично здійснювались у руслі загальносвітових процесів і напряму

пов'язані з українським державотворенням.

Ідея українського парламенту в історичній ретроспективі не розвивалася по висхідній лінії, а мала дискретний характер. Це зумовлено тим, що Україна протягом історії існувала як самостійна держава тільки невеликі проміжки часу.

Отже, окремими фрагментами українського парламенту протягом його історії були народні віча Київської Русі, сейми польсько-литовської держави,

козацькі ради часів Гетьманщини, пізніше вищі законодавчі органи Австро-

Угорської та Російської імперій, Української РСР в складі Радянського Союзу.

Наслідком започаткування практики парламентаризму в новітній історії стало створення та діяльність протягом березня 1917 – квітня 1918 рр. Української Центральної Ради – своєрідного національного протопарламенту, який пройшов еволюційний шлях від громадсько-політичного об’єднання до «представницького» органу українського народу. Її поява та діяльність стали закономірним кроком консолідації українського народу на шляху до національно-державної незалежності в ХХ столітті.

Саме цю історичну традицію Української Центральної Ради продовжує в сучасних умовах Верховна Рада України.

В Україні сьогодні треба продовжити процес утвердження демократичних інститутів, чітко розмежувати гілки влади, посилити їх контроль та відповідальність за результати діяльності, забезпечити наявність представництва громадян в усіх органах влади.

Важливо не тільки визначити структуру парламентської коаліції, але і законодавчо закріпити інститут опозиції як органа контролю за урядовою діяльністю. Саме конструктивна опозиція разом з демонополізованими ЗМІ будуть не тільки критикувати уряд та доводити свою позицію до широкої громадськості, але і суттєво впливати на політичний курс країни в цілому.

Завдяки побудованій системі суспільного контролю як наслідок в недалекому майбутньому стане можливим звільнення з посад певних членів уряду, діяльність яких є незадовільною, визнання недієздатною парламентську коаліцію та відправка у відставку всього складу уряду, зміна пріоритетів урядового курсу, оголошення імпічменту президенту країни тощо.

Внутрішній потенціал парламентаризму ще не цілком розвинутий в

Україні. В першу чергу йде мова про його невикористану роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу традицій і правил парламентського життя, консолідації суспільства, конструктивному врегулюванні політичних конфліктів та зміцненні політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку демократичних інститутів.

Отже парламентаризм в Україні передбачає в недалекому майбутньому наступні шляхи свого подальшого розвитку:

1. Вдосконалення всієї політичної системи і підготовки всіх її інститутів до парламентаризму.

2. Завершення становлення парламенту як важливого і повноправного суб’єкта політичної системи України.

3. Кардинальні зміни в суспільній свідомості, політичній і правовій культурі громадян по усвідомленню необхідності функціонування парламентаризму в політичній системі України як найважливішого каналу впливу на владу.