31. Фізіологічні основи відчуттів

Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює.

Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І. П. Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:

1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;

2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;

3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів.

Історично так склалося, що ті аналізаторні системи, рецепторна частина яких (представлена з точки зору анатомічної) існує у вигляді окремих зовнішніх органів (ніс, вухо, тощо), називають органами чуття. Зір, слух, нюх, дотик і смак виділені ще Арістотелем. В дійсності різновидів відчуттів значно більше. Значна частина фізичних впливів набуває прямого життєвого значення для живих істот, або просто ними не сприймається. Для деяких впливів, які зустрічаються на Землі в чистому вигляді і в кількості, загрозливій життю людини, у неї просто немає відповідних органів чуття. Таким подразником є, наприклад, радіація. Людині не дано також свідомо сприймати, відображати у формі відчуттів ультразвуки, світлові промені, довжина хвиль яких виходить за межі доступного діапазону.

Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги.

Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м´яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв´язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування.

Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов´язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.

В першому випадку (І) в якості ефектора виступає м´язовий апарат. В другому випадку (II) сам орган відчуття може бути то рецептором, то ефектором.

Жоден сенсорний імпульс, жодне подразнення рецептора саме по собі не може однозначно визначити адекватного образу відчуття та сприймання без м´язової корекції (оскільки неминучі помилки вимагають зворотного зв´язку). При одержанні сенсорного образу цей зворотній зв´язок є наявним завжди, тому є підстави говорити не про рефлекторну дугу, а про замкнене рефлекторне кільце.

Корекція чуттєвого образу відбувається за допомогою перцептивних дій, у яких образ об´єкту зіставляється з реально-практичними особливостями цього об´єкту. До ефекторних компонентів цих дій відносять рухи руки, що обмацує предмет, рухи ока, що відслідковують видимий контур, рухи гортані, що відтворюють почутий звук, та інші. В усіх цих випадках створюється копія, порівнянна з оригіналом, і сигнали розгалуження, надходячи в нервову систему, можуть виконати коригуючу функцію по відношенню до образу, отже, до практичних дій. Таким чином, перцептивна дія являє собою своєрідну саморегулюючу модель, що керує механізмом зворотного зв´язку і підстроюється до особливостей досліджуваного об´єкту.

За І.П. Павловим, аналізатор складається з трьох частин: І) периферичної (рецептора), який єспеціальним трансформатором зовнішньої енергії в нервовий процес; 2) провідникової; 3) центральної, або мозкової.

Орган чуття - це анатомо-фізіологічний апарат, розташований на периферії тіла або на внутрішніх органах, який приймає дію певних подразників із зовнішнього і внутрішнього середовища. Головною частиною кожного органу чуття є закінчення чутливого нерву, які називаються рецепторами. Такі органи чуття, як око, вухо, об'єднують десятки рецепторних закінчень. Периферичний відділ аналізатора реагує на певний вид фізичної енергії і переробляє її в нервове збудження. Око реагує на коливання електромагнітних хвиль, вухо - на коливання повітряних хвиль тощо.Дія подразника на рецептор викликає нервовий імпульс, який по доценетрових (аферентних) нервових шляхах передається до коркових клітин аналізатора. Відповідна ж реакція передається по еферентному (руховому) нерву. Мозкова частина - вищий відділ аналізатора. Саме тут і виникають відчуття. Мозковий кінець аналізатора складається з ядерної частини, клітини якої мають чітку локалізацію, і розсіяних клітин, локалізованих у різноманітних місцях кори. Пав-лов зазначає, що ядро мозкового кінця аналізатора виконує функцію тонкого аналізу та синтезу, наприклад, диференціює звуки за висотою. Розсіяна ж його частина пов'язана з функцією грубого аналізу, наприклад, розрізненням музичних звуків і шумів.

Чутливість, тобто здатність мати відчуття, в елементарному вияві вроджена і є безумовно-рефлекторною. Дитина, яка тільки з'явилася на світ, вже реагує на зорові, звукові та деякі інші подразники. Але все багатство людських відчуттів є результатом розвитку і виховання. Фізіологічні механізми високої чутливості до звуків рідної мови, до гамми різнокольорових і музичних тонів формуються і розвиваються при житті, шляхом утворення нових нервових зв'язків. Таким чином, діяльність аналізатора є умовно-рефлекторною.

Сучасне розуміння рефлексу як кільцевого механізму розкриває надзвичайну складність нервових процесів, які викликають відчуття. Подразник зумовлює в аналізаторі, який знаходиться в стані збудження, умовно-рефлекторну перебудову чутливості, пристосування її до сигналу. Це пристосування досягається шляхом таких рефлексів, які встановлюють певний рівень чутливості організму до подразнення.

Відчуття завжди пов'язане з відповідною реакцією: або ж з рухом, або з перебудовою негативних процесів. Рухові імпульси, що здійснюють відповідну реакцію, своєю чергою, викликають потік чутливих нервових імпульсів, які сигналізують про ефект пристосувальної реакції. В аналізатор поступає нова низка імпульсів. Описане явище називають зворотною аферентацією.

Необхідно наголосити на ролі слова у функціонуванні аналізаторних механізмів і розвитку відчуттів. Відображаючи ту чи іншу особливість конкретного предмета або явища об'єктивної дійсності, людина називає її словом, що надає відчуттю певної визначенності і чіткості. Називання особливостей об'єктів допомагає їх виділяти, диференціювати різні властивості навколишніх предметів і явищ.

Роль другосигнальних зв'язків неоднакова у різних видах відчуттів залежно від ступеня їхньої розчленованості. Це виявляється і в кількості назв, що є в мові для позначення різних особливостей тих чи інших відчуттів.

Так, малорозчленоване відчуття, наприклад, відчуття болю, характеризується, як зазначає І.М.

Сеченов, невеликою різноманітністю назв. Навпаки, розчленовані відчуття, наприклад, зорові, слухові, які дають "мінливі за формою чуттєві показники, в зв'язку з мінливістю форм подразнення", визначаються великою кількістю прикладів, якими характеризують різні їхні особливості. Досконалість органів чуття характеризується кількістю прикметників, якими людина висловлює різні сторони утворюваних у неї відчуттів.

У відчуттях проходить і просторове відображення світу, механізм якого формується протягом життя людини. Як показують дослідження, він пов'язаний з активним пересуванням людини у просторі і розвивається в досвіді.

Отже, фізіологічний механізм відчуттів може бути охарактеризований як механізм умовно-рефлекторної діяльності аналізаторів, що виникає на базі обмеженої кількості безумовних рефлексів. У першосигнальні механізми відчуттів людини включається діяльність другої сигнальної системи.

32. Ще древні греки розрізняли п'ять органів чуття і відповідні їм відчуття: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні. Сучасна наука заочно розширила уявлення про види відчуттів людини. В наш час нараховується близько двох десятків різноманітних аналізаторних систем, які відображають дію зовнішнього і внутрішнього середовища на рецептори. Щоб краще розібратися у цій різноманітності наших відчуттів, їх необхідно класифікувати і поділити на види.

Класифікація відчуттів відбувається за кількома ознаками:

1. За наявністю безпосереднього контакту рецептора з подразником, який викликає відчуття, виділяють дистантні і контактні відчуття. Зір, слух, нюх відносяться до дистантних. Ці види відчуттів забезпечують орієнтування в навколишньому середовищі. Смакові, больові, тактильні відчуття - контактні.

2. За розташуванням рецепторів прийнято ділити відчуття на три групи:

а) екстероцептивні (від лат. - зовнішній) - відображають якості предметів і явищ навколишнього світу, рецептори знаходяться зовні тіла, до них належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні та інші відчуття;

б) інтероцептивні (від лат. - всередині) - рецептори розташовані на внутрішніх органах і відображають їхній стан, до них належать органічні відчуття;

в) пропріоцептивні (від лат. - власний) - рецептори розташовані в рухових апаратах нашого організму, вони дають нам інформацію про рух і положення тіла в просторі. Це кінестезичні та статичні відчуття.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяють на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними називають ті подразники, до сприймання яких певний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло - для ока, звукові коливання - для вуха).

Неадекватними (невідповідними) називають такі подразники, до сприймання яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло - для вуха, механічна дія - для ока і т.д.).

Види відчуттів

Зорові відчуття

Зорові відчуття відіграють важливу роль у діяльності людини та пізнанні нею навколишнього світу. Апаратом зору є око - орган чуття зі складною анатомічною будовою. Світлові хвилі, які відображає предмет, переломлюючись, проходять через кришталик ока і фокусуються на сітківці у вигляді зображення. Для ока характерною є велика рухливість, яка забезпечується трьома парами м'язів, що рухають його в різних напрямках. Рухи очей, а також повороти голови збільшують можливості зорового аналізатора схоплювати велику кількість об'єктивних подразників, що звідусіль діють на нього.

Око за допомогою рухів моделює подразник, ніби знімаючи з нього зліпок. На це вперше звернув увагу І. М. Сеченов, який порівнює в цьому відношенні око зі щупальцями, що охоплюють предмет з усіх боків. Рухи очей бувають різні (рухи стеження, стрибкоподібні та ін.).

Найважливішою частиною ока є сітківка, яка з'єднується за допомогою зорового нерва з великими півкулями головного мозку. Закінчення зорового нерва різняться за формою і функціями. Рецептори, які нагадують формою колбочки, пристосовані до відображення кольору. Вони розташовані в центрі сіткової оболонки і є апаратом денного зору. Нервові закінчення у вигляді паличок відображають світло. Вони розташовані навколо колбочок, ближче до краю сітківки. Це апарат присмеркового зору. Відчуття кольору і світла мають свої аналізаторні системи.

Отже, є дві великі групи зорових відчуттів: ахроматичні (безбарвні, які відображають перехід від білого до чорного через масу відтінків сірого кольору) і хроматичні (барвисті, які відображають світлову гаму з численними відтінками і переходами кольорів).

Відчуття кольору характеризується тоном, яскравістю і насиченістю. Людське око може розрізняти до 500 відтінків.

Відображення кольору значно збагачує пізнавальні можливості людини. Досліджено, що чорний колір сигналізує про небезпеку, пригнічує. Зелений колір - колір рослин - заспокоює. Голубий колір пов'язаний з кольором відкритого простору. Він може і заспокоювати, викликати радість, може навіювати за непокоєнні сть. Червоний - викликає збудження, почуття небезпеки.

Вплив кольору на емоційний стан людини враховується при забарвленні робочих приміщень. Колір стін класної кімнати повинен відповідати вимогам психології і технічної естетики, викликати бадьорий настрій у школярів. І навпаки, в спальній кімнаті для дітей має заспокоювати.

Емоційний вплив кольору широко використовується в мистецтві. Тому перед школою стоїть завдання широко використовувати колір в процесі навчання.

Зоровий аналізатор дає змогу розрізняти яскравість кольору і цим сприяти виділенню предмету із фону. Чорне на білому або біле на чорному дуже добре видно. Цей закон контрасту лежить в основі розрізнення плоских чорно-білих зображень. Що гірше освітлений предмет і що далі розташований від людини, то більшим повинен бути контраст безпомилкового розрізнення подразника. Закон контрасту ставить певні вимоги до схем, плакатів, наочних посібників, виконаних як в ахроматичних, так і в хроматичних кольорах (кольоровий контраст).

Слухові відчуття

Слухові відчуття також мають велике значення в житті людини. Вони допомагають людині правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі і регулювати свої дії.

Чутливі закінчення слухового нерва розташовані у внутрішньому вусі (завитку зі слуховою мембраною і чутливими волокнами). Зовнішнє вухо (вушна раковина) вловлює звукові коливання, а механізм середнього вуха передає їх завитку. В основі збудження чутливих закінчень у завитку лежить принцип резонансу: різні за довжиною і товщиною закінчення слухового нерва приходять в рух (резонують) при однаковій кількості коливань у секунду. Коливання - це рух пружинних тіл, передаються до вуха повітряним середовищем.

Повітряна хвиля, що викликає слухові відчуття, має форму синусоїди і характеризується довжиною і амплітудою, або розмахом. Від довжини хвилі залежить частота коливань: що довша хвиля, то менша частота коливань. Людське вухо сприймає повітряні хвилі в межах від 16 до 20 000 коливань за секунду. Коливання з частотами, що лежать поза цими межами, людина не чує. Так, ми не чуємо коливань з частотами, нижчими від 16 коливань за секунду, відомих під назвою інфразвуків, і з частотами вищими за 20 000 коливань за секунду, що називаються ультразвуками.

Розрізняють три види слухових відчуттів: мовні, музикальні та шуми. В цих видах відчуттів звуковий аналізатор виділяє чотири якості звука: силу (або інтенсивність), висоту, тембр, тривалість у часі.

Слухові відчуття мають велике значення в усній мові. В процесі оволодіння мовою і користування нею у людини виробляється фонематичнй слух, тобто чутливість до звуків мови. Він формується протягом життя залежно від мовного середовища, в якому виховується дитина. В основі дуже тонкої диференціації звуків мови лежить утворення тимчасових зв'язків, умовних рефлексів, які, правильно відображаючи акустичні подразники, одержують підкріплення, таким чином набувають значної міцності. Відмінність між звуками різних мов дуже невелика, проте людина виявляє досить велику чутливість до їхніх особливостей, оволодіваючи ними з раннього віку. Так, наприклад, в українській і російській мовах приголосні звуки можуть вимовлятися твердо і м'яко і від цього часто залежить значення слова. Для людей, що не володіють цими мовами, таке диференціювання звуків становить великі труднощі. Оволодіння іноземними мовами передбачає вироблення нової системи фонематичного слуху. Здатність до навчання іноземними мовами значною мірою визначається розвинутим фонематичним слухом. Фонематичний слух помітно впливає і на грамотність писемного мовлення, особливо в початковій школі.

Музикальний слух є теж соціальним явищем. Можливість естетичної насолоди музикою закладена в тому емоційному тоні, який пов'язаний зі звуком. Добре відомо, що окремий звук може бути приємним або неприємним. Але ж між цим елементарним емоційним станом і здатністю насолоджуватися музичними творами лежать століття розвитку музичної культури людства. Музикальний слух виховується і формується, як і мовний.

Шуми менш соціальні і значимі для людини. Шуми можуть викликати певний емоційний настрій (шум дощу, вітру), іноді є сигналом небезпеки (шипіння змій, кроки наближення ворога). В шкільній практиці доводиться зустрічатися з негативним впливом шуму: він заважає виділити у свідомості корисні сигнали - слова, втомлює нервову систему. Не випадково у великих містах оголошена боротьба із шумом на вулицях.

Вібраційне відчуття

Вібраційна і слухова чутливість мають загальну природу відображення фізичних явищ. Вібраційні відчуття відображають коливання пружного середовища. Цей вид відчуттів називають "контактним слухом". Спеціально вібраційних рецепторів людина не має, а відображати вібрацію зовнішнього і внутрішнього середовища можуть усі тканини організму.

У житті людини вібраційна чутливість підкорена слуховій та зоровій. Пізнавальне значення вібраційної чутливості зростає у тих видах діяльності, де вібрація є сигналом несправності в роботі якоїсь машини. Для глухих і сліпоглухих вібраційна чутливість компенсує втрату зору та слуху. Так, сліпоглухоніма Ольга Скороходова слухала музику, поклавши руку на рояль, або по кроках чула, хто зайшов до кімнати.

Організм здорової людини короткочасна вібрація може тонізувати, і навпаки - тривала й інтенсивна вібрація втомлює людину і здатна викликати больові явища.

Нюхові відчуття

Подразниками, що викликають нюхові відчуття, є мікроскопічні частини речовини, яка потрапляє в носову порожнину разом з повітрям, розчиняється в носовій рідині і діє на рецептор. У багатьох тварин це основний рецептор, він тісно пов'язаний із задоволенням потреб в їжі, паруванні, самозбереженні.

У житті людини нюхові відчуття не мають такого значення, як зорові і слухові. Вони мало пов'язані з орієнтуванням у навколишньому середовищі. Нюхова чутливість тісно пов'язана зі смаковою, допомагає розпізнати якість їжі. Нюх попереджає про несвіжість їжі, про небезпеку для організму повітряного середовища, даїє змогу розрізняти в окремих випадках хімічний склад речовини.

У деяких випадках, коли це пов'язано з умовами діяльності людини і тренуванням, нюхова чутливість досягає значної досконалості (наприклад, у дегустаторів, пожежників, робітників парфумерних фабрик і т.д.). Значного розвитку нюх набуває у сліпих і сліпоглухих людей.

Завдяки органам нюху людина відчуває велику кількість різноманітних запахів і визначаються вони хімічною природою тих речовин, які стали їхнім джерелом. Тому і називають їх відповідно до об'єкта: "запах сіна", "запах первоцвіту", "запах троянди", "запах бензину" тощо.

Смакові відчуття

Смакові відчуття тісно пов'язані з нюховими, їх поєднує спільна роль у процесі харчування. Смакові відчуття, як і нюхові, підвищують апетит людини, звідси й анатомічне сусідство їхніх органів: периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів знаходяться поруч і поєднуються один з одним. Аналізуючи якість їжі, смакові відчуття виконують також і захисну функцію. Особливістю динаміки смакових відчуттів є їхній тісний зв'язок з потребою організму в харчуванні. При голодуванні смакова чутливість підвищується, при ситості - знижується.

Органом смаку є язик. Виділяють чотири основні якості смакових подразників: кисле, солодке, гірке, солоне. Як вважають дослідники, із комбінації цих чотирьох відчуттів, до яких приєднуються мускульні рухи язика, і виникає гама смакових відчуттів.

Шкіряні відчуття

В шкіряних покровах людини є кілька самостійних аналізаторних систем: тактильна (відчуття тиску, доторку), температурна (відчуття холоду і тепла). Всі види шкірної чутливості є контактними.

Тактильна чутливість нерівномірно розподілена по всьому тілу. Найбільшою вона є на слизовій оболонці язика, губ, на долонях і кінчиках пальців. У взаємодії людини з навколишнім середовищем тактильні відчуття відіграють велику роль, оскільки сигналізують про наявність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Тактильні відчуття відображають важливі властивості предметів об'єктивного світу: рівність, шершавість, твердість, м'якість, сухість, вологість тощо. Істотною умовою відчування цих властивостей є рух дотикових органів і передусім руки. Він дає змогу найрізноманітнішими способами вступити в контакт з предметами і краще відображати їхні властивості: форму, просторове розташування предметів, і в цьому відношенні, на думку І.М. Сеченова, є чутливістю, паралельною зору.

Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей, позбавлених зору. Користуючись дотиком, вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.

Коли натиснути на поверхню тіла, то цей тиск може викликати больові відчуття. Рецепторні закінчення больової чутливості розташовані під шкірою дещо глибше, ніж тактильні. В місцях великого скупчення тактильних рецепторів больових рецепторів менше. Якщо тактильна чутливість дає знання про якості предмету, то больові відчуття сигналізують організму про необхідність відірватися від подразника і мають яскраво виражений негативний емоційний тон. У больових відчуттях відображається інтенсивність подразника, його якість, місце дії. Больова чутливість дає сигнал про шкоду, завдану організму.

Ще один вид шкіряної чутливості - температурні відчуття: відчуття тепла та холоду. Температурна чутливість регулює теплообмін між організмом і навколишнім середовищем. Розташування рецепторів тепла та холоду по шкірі нерівномірне. Найбільш чутлива до холоду спина, найменш - груди. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

Органічні відчуття

Велика кількість рецепторних закінчень цих відчуттів розташована на внутрішніх органах. Відчуття, що виникають від них, утворюють органічне почуття (самопочуття, як ми його називаємо) людини. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легень тощо.

Усі внутрішні органи мають свої рецептори (провідні шляхи, що пов'язують їх з великими півкулями головного мозку). Органічні відчуття є складовими інтероцептивних безумовних і умовних рефлексів. Органічні відчуття спричиняються імпульсами, що йдуть від внутрішніх органів. Це стосується відчуттів голоду, спраги, пов'язаних із задоволенням потреби в їжі і питті.

Органічні відчуття характеризуються недостатньою якістю, нечіткістю, непевною локалізацією. Тому І.М. Сеченов називав їх "темними чуттями".

Виникнення органічних відчуттів супроводжується переживаннями негативних емоцій, а зняття їх пов'язане з позитивним емоційним станом людини. У здорової людини, казав І.М. Сеченов, це "валове почуття загального доброго стану", а у хворої - "почуття загального нездужання".

Статичні відчуття

Статичні, або гравітаційні, відчуття відображають статику тіла, його рівновагу, положення тіла в просторі. їхні рецептори розташовані у вестибулярному апараті внутрішнього вуха. Різкі і швидкі зміни положення тіла відносно землі (гойдання на гойдалках, морська качка) призводять до запаморочення, "морської хвороби".

Психофізіологічні дослідження показали, що нормальна робота статичного аналізатора необхідна для відображення простору іншими аналізаторами, зокрема зору. Якщо подразнювати вестибулярний апарат електричним струмом, то зорове сприйняття ліній зміщується в горизонтальному напрямі. Освоєння космосу людиною зумовлює її інтерес до вивчення статичної чутливості в стані "невагомості". Досліди показують, що зміни роботи вестибулярного апарату в стані "невагомості" приводить до емоційних зрушень: почуття страху (від падіння вниз) змінюється почуттям радості і щастя. Змінюється форма предметів, що сприймаються зором: вони збільшуються, розпливаються, стають менш барвистими. Але в результаті тренувань у людини розвивається здатність точно відтворювати світ в цьому стані.

Кінестетичні відчуття

(від грец. "кінезіс" - рух, "айстезіс" - відчуття). Кінестезичними відчуттями називають відчуття рухів і положення окремих частин власного тіла.

Кінестезичні відчуття виникають через скорочення і розслаблення м'язів, розтягування зв'язок, тертя суглобів. Периферична частина є низкою вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м'язовому апараті. В результаті цих відчуттів складається знання про силу, швидкість, траєкторію рухів частин тіла.

Велика кількість рухових рецепторів розташована в пальцях рук, язику, губах, оскільки цими органами необхідно здійснювати точні і тонкі робочі і мовні рухи. Кінестезичні відчуття, які йдуть від мовного апарату, І.П. Павлов називав "базальними компонентами мови", тобто вважав, що вони лежать в основі діяльності другої сигнальної системи. Рука, яку І.М. Сеченов називав "щупалом", є надзвичайно важливим органом пізнання предметного світу. За допомогою руки людина, особливо на перших порах її індивідуального розвитку, знайомиться з багатьма особливостями навколишніх предметів і явищ. Долонна поверхня руки, як зазначав І.М. Сеченов, дає нам відомості про форму предметів, нагадуючи в цьому відношенні сітківку ока. Рукою ми пізнаємо об'єм предметів, їхню вагу, товщину, силу механічного впливу, їхній рух, певну віддаленість, розміщення тощо. Рука корегує діяльність інших органів чуття, наприклад, зору, а в сліпих замінює його.

Великої досконалості досягає дотик, що здійснюється двома руками (бімануальний дотик). Він має асиметричний характер, функції правої та лівої руки не збігаються, а різняться в залежності від характеру об'єкта, цільової спрямованості сенсорної дії.

Зрозуміло, що розвиток кінестезичних відчуттів є одним із важливих завдань навчання. Уроки малювання, креслення, фізкультури, праці, читання повинні плануватись з урахуванням можливостей і перспектив розвитку рухового аналізатора. Не менше значення для оводоління рухами має їхній естетичний бік. Для його виховання необхідно танцювати, займатися художньою гімнастикою, фехтуванням і іншими видами спорту, що розвивають красу, легкість рухів.

Особливе значення мають мовні кінестезії. Завдання педагога - виправляти помилки кінестезії при вимові слів. Формування правильного моторного образу слова підвищує мовну культуру, покращує грамотність писемної мови. Навчання іноземної мови вимагає вироблення таких мовних кінестезій, які не характерні для рідної мови. Тому педагогу необхідно стежити за правильною вимовою фонем, формуванням звуків мови, відповідно до вимог мови, яку вивчають.

33. Властивості відчуттів

Загальними властивостями відчуттів є якість, інтенсивність, тривалість і локалізація.

Якість - це та властивість відчуття, яка відрізняє його від інших. Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного і того ж виду. Прикладами якостей відчуттів є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. ін. Якість кожного відчуття визначається властивістю того об'єкта, який його викликає. Кожний аналізатор відображає великий діапазон якостей. Образ сприймання відображає

предметну визначеність світу. Якості відчуттів входять як складова до предметної характеристики сприймань.

Інтенсивність відчуттів - це їхня кількісна характеристика. Відчуття однієї й тієї ж якості завжди бувають сильнішими чи слабшими. Інтенсивність визначається силою подразника. Кількісна і якісна характеристика подразника тісно пов'язані між собою, про що будемо говорити, розглядаючи основні закономірності відчуттів.

Для кожного відчуття характерна також тривалість, що являє собою його часову характеристику. Тривалість відчуття залежить від тривалості дії подразника.

Відчуттям характерна локалізованість. Це означає, що будь-який образ відчуття має елементи просторового розташування подразника. Колір, світло, звук співвідносяться з джерелом. Тактильні, больові, температурні відчуття - з тією частиною тіла, яка викликає це відчуття. При цьому локалізація больових відчуттів буває більш розмитою і менш точною.

Загальні закономірності відчуттів. Є такі закономірності відчуттів: пороги чутливості, адаптація, взаємодія, сенсибілізація, контраст, синестезія.

Пороги чутливості

Не всяка сила подразника, діючи на аналізатор, може викликати відчуття. Доторкання пушинки до тіла можна не відчути. При дії дуже сильного подразника може наступити момент, коли перестають виникати відчуття. Звуки з частотою 20 тисяч герц ми не чуємо. Надто сильний подразник може викликати біль. Отже, відчуття виникають при дії подразника певної інтенсивності.

Психологічну характеристику залежності між інтенсивністю відчуттів і силою подразника виражає поняття порога чутливості.

Є такі пороги чутливості: нижній абсолютний поріг чутливості, верхній абсолютний поріг чутливості та поріг чутливості до розрізнення.

Найменша сила подразника, яка, діючи на аналізатор, викликає ледве помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом чутливості.

Нижній поріг характеризує гостроту чутливості аналізатора. Між абсолютною чутливістю і величиною порога існує обернене відношення: що нижчий поріг, то чутливість вища і навпаки. Наші аналізатори є дуже чутливими органами, вони збуджуються малою силою енергії відповідних їм подразників. Це стосується передусім вуха, ока, а також нюху. Поріг однієї нюхової клітини людини для відповідних пахучих речовин не перевищує 8 молекул. А для того, щоб викликати смакові відчуття, необхідно принаймні в 25 000 разів більше молекул, ніж для створення нюхового відчуття.

Найбільша сила подразника, при якій ще існують відчуття певного виду, називається верхнім абсолютним порогом чутливості.

Пороги чутливості індивідуальні для кожної людини. Цю психологічну закономірність повинен передбачити вчитель, особливо початкових класів. Деякі діти мають понижену слухову і зорову чутливість. Для того, щоб вони добре бачили і чули, необхідно створювати умови для найкращого відображення мови вчителя і записів на дошці.

За допомогою органів чуття ми можемо не лише констатувати наявність того чи іншого подразника, але й розрізняти подразники за їхньою силою, інтенсивністю і якістю. Найменше збільшення сили подразника, яке викликає ледве помітну різницю відчуттів, називається порогом чутливості до розрізнення.

У житті ми постійно помічаємо зміну в освітленості, збільшенні або зменшенні звуку. Це і є прояви порога розрізнення, або диференційного порога. Якщо попросити двох-трьох людей розділити навпіл лінію довжиною біля метра, то побачимо, що в кожного буде своя точка. Коли зміряти міліметровою лінійкою, хто розділить більш точно, то у того піддослідного і буде краща чутливість до розрізнення.

Відношення певної групи відчуттів до збільшення величини початкового подразника є постійною величиною. Це встановив німецький фізіолог Е. Вебер (1795-1878). На основі вчення Вебера, німецький фізик Г. Фехнер (1801-1887) експериментально показав, що зростання інтенсивності відчуття не прямо пропорційне зростанню сили подразника, а повільніше. Якщо сила подразника зростає в геометричній прогресії, то інтенсивність відчуття збільшується в арифметичній прогресії. Це положення формулюється ще так: інтенсивність відчуття пропорційна логарифму сили подразника. Воно дістало назву закону Вебера-Фехнера.

Адаптація

Чутливість аналізаторів, що визначається величиною абсолютних порогів, не постійна і змінюється під впливом фізіологічних і психологічних умов, серед яких особливе місце посідає явище адаптації.

Адаптація, або пристосування, це зміна чутливості під впливом постійного подразника, що проявляється у зниженні або підвищенні порогів. У житті явище адаптації добре відоме кожному. В першу хвилину, коли людина заходить в річку, вода здається їй холодною. Але потім відчуття холоду зникає, вода здається теплою. Подібне можна спостерігати в усіх видах чутливості, окрім больового.

Ступінь адаптації різних аналізаторних систем неоднаковий: висока адаптованість відзначається в нюхових відчуттях, тактильних (ми не помічаємо тиску одягу на тіло), меншою вона є в слухових, холодових. Загальновідоме явище адаптації в нюхових відчуттях: внаслідок адаптації до пахучого подразника ми скоро зовсім його перестаємо відчувати. Адаптація до різних пахучих речовин наступає з різною швидкістю.

З незначною адаптацією ми зустрічаємося в больових відчуттях. Біль сигналізує про руйнування організму, тож адаптація до болю може призвести до загибелі організму.

У зоровому аналізаторі розрізняють адаптацію до світла, темряви. Потрапляючи в темну кімнату, людина спочатку нічого не бачить, через три-чотири хвилини починає добре розрізняти світло, яке проникає туди. Перебування в абсолютній темряві підвищує чутливість до світла за 40 хвилин приблизно у 200 тисяч разів. Якщо адаптація до темряви пов'язана з підвищеною чутливістю, то світлова адаптація пов'язана з пониженням світлової чутливості.

Явище адаптації не можна пояснити лише тими змінами, що відбуваються у функціонуванні рецептора при тривалій дії на нього подразника (наприклад, поновлення і розкладання зорової речовини в паличках і колбочках сітківки ока тощо). Тут мають значення і зміни у співвідношенні процесів збудження і гальмування в центральних частинах аналізаторів: після їхнього збудження настає гальмування і навпаки. Це явище послідовної взаємної індукції.

Адаптація може виникати і умовно-рефлекторним шляхом. Якщо, наприклад, поєднувати дію світла після перебування в темряві протягом півгодини з ударами метронома, то після 5 таких поєднань удари метронома викликають у піддослідних зниження чутливості очей без будь-якого діяння світлового подразника.

Взаємодія відчуттів. Взаємодія відчуттів - це зміна чутливості однієї аналізаторної системи під впливом діяльності іншої системи. Зміна чутливості пояснюється корковими зв'язками між аналізаторами, значною мірою законом одночасної індукції.

Загальна закономірність взаємодії відчуттів така: слабкі подразники в одній аналізаторній системі підвищують чутливість іншої системи, сильні - понижують. Наприклад, слабкі смакові відчуття (кисле) підвищують зорову чутливість. Слабкі звукові подразники підвищують кольорову чутливість зорового аналізатора. Водночас спостерігається різке погіршення різноманітної чутливості ока, коли в якості слухового подразника використовується, наприклад, голосний шум авіаційного двигуна.

Зорова чутливість підвищується також під впливом деяких нюхових подразників: однак при різко вираженому негативному емоційному забарвленні запаху спостерігається пониження зорової чутливості. Відомі випадки підвищення зорової, слухової, тактильної, нюхової чутливості під впливом слабких больових подразників.

Отже, всі наші аналізаторні системи здатні більшою чи меншою мірою впливати один на одного.

Сенсибілізація

Підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ називається сенсибілізацією. Сенсибілізація органів чуття можлива не лише шляхом застосування побічних подразників, але й шляхом вправ. Можливості тренування й удосконалення органів чуття дуже великі. Можна виділити дві сфери, які визначають підвищення чутливості органів чуття:

- сенсибілізація через необхідність компенсації сенсорних дефектів (сліпота, глухота);

- сенсибілізація, зумовлена специфічними вимогами діяльності.

Втрата зору або слуху компенсується розвитком інших видів чутливості. Відомі випадки, коли люди, які втратили зір, опанували скульптуру, у них добре розвинені дотикові відчуття, вібраційна чутливість. Відомий український психолог, вчена сліпоглухоніма Ольга Скороходова, тримаючи руку на горлі співбесідника, може зрозуміти, хто і про що говорить, а також, беручи газету в руки, знає, читала її чи ні.

Явище сенсибілізації органів чуття простежується у людей, які довгий час займаються деякими спеціальними професіями. Високого рівня досконалості досягають нюхові і смакові відчуття у дегустаторів чаю, сиру, вина. Дегустатори можуть точно вказати не лише, із якого сорту винограду зроблене вино, а й місце, де виріс цей виноград. Живопис висуває особливі вимоги до сприймання форм, пропорцій і кольорових співвідношень при зображенні предметів. Досліди показують, що око художника надзвичайно чутливе до оцінки пропорцій. Він розрізняє зміни що дорівнюють 1/60-1/150 величини предмета. Про можливості кольорових відчуттів свідчить мозаїчна майстерня в Римі - в ній більше 20 000 створених людиною відтінків основних кольорів.

Усе це є доказом того, що наші відчуття розвиваються під впливом умов життя і вимог практичної діяльності.

Контраст відчуттів

Контраст - це зміна інтенсивності і якості відчуттів під впливом попереднього або супутнього подразника.

За одночасної дії двох подразників виникає одночасний контраст. Такий контраст добре можна простежити в зорових відчуттях. Одна і та ж фігура на чорному тлі здається світлішою, на білому - темніє. Зелений предмет на червоному тлі здається більш насиченим.

Добре відоме і явище послідовного контрасту. Після холодного слабкий теплий подразник здається гарячим. Відчуття кислого підвищує чутливість до солодкого.

Досить детально вивчені явища послідовного контрасту, або послідовного образу, в зорових відчуттях. Якщо фіксувати оком протягом 20-40 секунд світлу пляму, а потім заплющити очі або перевести погляд на мало освітлену поверхню, то через кілька секунд можна помітити досить чітку темну пляму. Це і буде послідовний зоровий образ.

Фізіологічний механізм виникнення послідовного образу пов'язаний з явищем післядії подразника на нервову систему. Припинення дії подразника не викликає миттєвого припинення процесу подразнення в рецепторі і збудження в коркових частинах аналізатора. За законом послідовної індукції в збуджених нейронах виникає з часом процес гальмування. До відновлення вихідного стану чутливості нервових тканин проходить декілька фаз індукційної зміни збудження і гальмування. При достатній культурі спостереження можна помітити зміну позитивної і негативної фази послідовного образу.

Синестезія

Взаємодія відчуттів проявляється також і в такому явищі, як синестезія. Синестезія - це виникнення під впливом подразника одного аналізатора відчуттів, характерних для іншого аналізатора. Синестезія простежується в найрізноманітніших видах відчуттів. Найчастіше трапляється зорово-слухова синестезія, коли при дії звукових подразників у людини виникають зорові образи. Відомо, що здатністю кольорового слуху володіли такі композитори, як H.A. Римський-Корсаков, О.М. Скрябін та інші. Яскравий прояв подібного роду синестезій ми знаходимо в творчості литовського художника М.К. Чюрльоніса - в його симфоніях фарб.

На явищі синестезії інженер К.Л. Леонтьєв створив апарат, що перетворює звукові сигнали в кольорові. На основі його винаходу створена кольорова музика. Іноді зустрічаються випадки виникнення слухових відчуттів при дії зорових подразників, смакових - у відповідь на слухові подразники тощо. Синестезією володіють далеко не всі люди, але нікого не дивує можливість вживання таких виразів: оксамитовий голос, темний звук, холодний колір, солодкий звук, гострий смак та інші. Явище синестезії - ще одне свідчення постійного взаємозв'язку аналізаторних систем людського організму, цілісності чуттєвого відображення навколишньої дійсності.

Розглянуті закономірності відчуттів розкривають високу динамічність відчуттів, їхню залежність від сили подразника, від функціонального стану аналізаторної системи, викликаного початком або припиненням дії подразника, а також результатом одночасної дії декількох подразників на один аналізатор або суміжні аналізатори. Можна сказати, що закономірності відчуттів визначають умови, за яких стимул досягає свідомості. Біологічно важливі стимули діють на мозок за знижених порогів і підвищеній чутливості, стимули які втратили біологічну значущість, - за більш високих порогів.

34. В оточуючому світі існують не окремі властивості самі по собі, а предмети, речі, явища: не звуки, а предмети і явища, які відтворюють звук; не світло, а предмети, які світяться; не запахи, а об'єкти, що пахнуть. Тому на основі відчуттів повинен будуватися процес більш високого рівня, як процес відображення предметів в цілому в сукупності їх властивостей, інакше пізнання світу буде неможливим. Таким пізнавальним процесом є сприймання.

Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини

В основі сприймання лежать відчуття, але сприймання не зводиться до суми відчуттів. Ми сприймаємо, наприклад, класну дошку, а не суму зеленого кольору, твердості, прямокутності. Сприймаючи, ми не лише виокремлюємо групу відчуттів, а поєднуємо їх в цілісний образ, розуміємо його, застосовуючи для цього свій попередній досвід.

Сприймання протікає в зв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням (ми усвідомлюємо те, що перед нами знаходиться), мовою (називаємо предмет сприйняття), почуттями (певним чином ставимося до того, що сприймаємо), волею (тією чи іншою мірою довільно організовуємо процес сприймання).

Відображаючи об'єктивну дійсність, сприйняття робить це не пасивно й дзеркально, тому що в ньому водночас заломлюється все психічне життя людини, яка сприймає.

До основних властивостей сприймання відносять константність, предметність, цілісність, узагальненість, апперцепцію.

Чуттєві дані, що виникають в процесі сприймання і наочний образ, що формується при цьому, в той же час набувають предметного значення, тобто відносяться до певного предмету.

Предметність сприймання виявляється в тому, що об'єкт сприймається нами саме як відокремлене в просторі і в часу фізичне тіло. Найбільш яскраво дана властивість виявляється в феномені виділення фігури і тла. При цьому вся дійсність, що спостерігається людиною, поділяється на дві нерівні за значущістю частини: одна - предмет - сприймається як конкретне, чітко окреслене, розташоване на передньому плані замкнуте ціле, а друга - тіло - як більш аморфне, невизначене, розташоване позаду предмету і необмежене поле. Досить ефективно цю особливість сприймання використав в своїх роботах митець С. Далі, створюючи картини з подвійним зображенням, коли чергування сприймання фігури і тіла призводить до кардинальних змін змісту картини.

Предметність пов'язана не тільки з виділенням предмету з тла як таким, але і з функціональною специфікою сприйнятого, адже кожний предмет має не тільки певні обриси форми, але й специфічне призначення у світі людини.

Цілісність сприймання виявляється у незалежності цілісного образу від якості елементів. Будь-який образ цілісний. Під цим розуміється внутрішній органічний взаємозв'язок частин і цілого в образі. При аналізі цілісності сприймання можна виділити два взаїмопов'язаних аспекти:

1) об'єднання різних елементів в ціле;

2) незалежність освіченої цілісності (в певних межах) від якості елементів.

Декілька правил групування частин в ціле були вперше сформульовані М. Вертгеймером:

• правило подібності: чим більше частини картини схожі одна на одну по будь-якій зорово сприйманій якості, з тим більшою ймовірністю вони будуть сприйматися як розташовані разом. В якості властивостей, що групують може виступати схожість по розміру, формі, по розташуванню частин та інш. В єдину цілісну структуру об'єднуються також елементи з так званою гарною формою, тобто ті, що володіють симетрією або періодичністю;

• правила загальної долі: безліч елементів, що рухаються з однаковою швидкістю і по одній траєкторії, сприймаються цілісно - як єдиний об'єкт, що рухається. Це правило можна застосувати і тоді, коли об'єкти нерухомі, але рухається спостерігач;

• правило близькості: в будь-якому полі, що містить декілька об'єктів, ті з них, що розміщені найбільш близько один біля одного, візуально можуть сприйматися цілісно, як один об'єкт.

Незалежність цілого від якості елементів, що його складають, виявляється в домінуванні цілісної структури над елементами, що її складають. Виділяють наступні форми такого домінування:

• при заміні окремих елементів, але збереженні співвідношення між ними, загальна структура образу залишається незмінною. Як відомо, можна зобразити профіль і штрихами, і пунктиром, і за допомогою інших елементів, зберігаючи портретну схожість;

• збереження сприймання структури як цілого при випаданні окремих її частин. Так, для цілісного сприймання людської особи достатньо лише декількох елементів її контуру.

Це свідчить про те, що деякі з частин можуть мати пануюче значення при сприйманні інших. І від них переважним чином залежить розпізнавання цілісної структури.

Значення структури цілого для сприймання складових його частин проявляється дуже яскраво і наочно в деяких оптико-геометричних ілюзіях.

Ще однією важливою характеристикою образу сприймання є його узагальненість. Вона означає віднесеність кожного образу до деякого класу об'єктів, які мають назву. В цьому відображається вплив не тільки мови, але й досвіду даної людини. З розширенням досвіду сприймання, образ, зберігаючи свою індивідуальність і віднесеність до конкретного предмету, відноситься до найбільшої сукупності предметів певної категорії, тобто класифікується. Саме класифікація забезпечує надійність правильного розпізнавання об'єкту незалежно від його індивідуальних особливостей і викривлення, які не виводять об'єкт за межі класу. Значення узагальненості розпізнавання виявляється, наприклад, в спроможності людини вільно читати текст незалежно від шрифту або почерку, яким він написаний.

Слід відзначити, що узагальненість сприймання дозволяє не тільки класифікувати і розпізнавати предмети та явища, але і завбачувати деякі властивості, безпосередньо ті, які не сприймаються. З огляду на те, що об'єкт за окремими своїми якостями віднесений до даного класу, з певною ймовірністю можна очікувати, що він володіє і іншими властивостями, характерними для цього класу.

З різноманітного потоку і потоку, що змінює рухи рецепторних апаратів і відповідних відчуттів, суб'єкт виділяє відносно постійну, інваріантну структуру об'єкту, що сприймається. Багатократне сприймання одних і тих самих об'єктів при різних умовах забезпечує інваріантність перцептивного образу відносно цих змінних умов, а також рухів самого рецепторного апарату, отже породжує константність цього образу. Константність - це відносна незалежність образу від умов сприймання, що виявляється в його незмінності: форма, колір, розмір та інші ознаки предметів і явищ сприймаються нами як постійні, незважаючи на те, що сигнали, що надходять від цих предметів в органи відчуттів, безперервно змінюються.

Якби ми не мали цієї властивості, то у кожному випадку, коли ми рухались, при кожній зміні відстані до предмету, коли ми хоча б трохи повертали голову або змінювалось освітлення, - практично безперервно мінялися б і всі основні ознаки, за допомогою яких ми дізнаємося про предмет. Людина перестала б сприймати світ постійних явищ, і сприймання не могло б служити засобом пізнання об'єктивної дійсності.

Між всіма перерахованими характеристиками сприймання є деяка функціональна схожість. І константність, і предметність, і цілісність, і узагальненість додають образу важливу рису - незалежність в деяких межах від умов сприймання і викривлення. В цьому сенсі константність - це незалежність від фізичних умов сприймання, предметність -від того тла, на якому об'єкт відображається, цілісність -незалежність цілого від викривлення і заміни компонентів, і, нарешті, узагальненість - це незалежність сприймання від таких викривлень та змін, що не виводять об'єкт за межі класу.

Іншими словами, узагальненість - це внутрішньокласова константність, цілісність - структурна, а предметність -семантична константність.

Особливою властивістю, пов'язаною із суб'єктивною стороною сприймання, виступає апперцепція, яка внутрішньо обумовлює процес сприймання і є джерелом неповної відповідності образів сприймання їхнім об'єктам. Сприймання залежить не тільки від подразнення, але і від самого суб'єкта, який сприймає, в тому сенсі, що в сприйманні завжди в тій або іншій мірі відбиваються особливості особистості, яка сприймає. Згідно філософському тлумаченню цієї властивості І.Кантом, формами трансцендентальної апперцепції виступають простір і час: ми не в змозі сприйняти речі такими, які вони є насправді, бо тільки у просторі і часі ми здатні їх уявляти. Сучасне емпіричне тлумачення апперцепції зводить цю властивість до впливу на процес сприймання минулого досвіду людини, а також її актуальних потреб та настановлень. Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей його особи носить назву апперцепції.

Ця залежність виявляється в наступному:

• при сприйманні будь-якого предмету або явища активізуються і сліди минулого сприймання. Тому природно, що один і той же предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми;

• зміст сприймання визначається і поставленим перед людиною завданням, і мотивами її діяльності;

• зміна змісту сприймання під впливом настанови суб'єкта;

• різноманітні емоційні стани, в яких знаходиться суб'єкт в момент сприймання, можуть впливати на його зміст.

Розрізняють сталу апперцепцію - залежність сприймання від усталених особливостей особи (світогляду, переконань, освіченості та ін.) і тимчасову апперцепцію, в якій відображаються ситуативні психічні стани (емоції, настанови, що виникають, і т. ін.).

Всі розглянуті властивості сприймання не є природженими і розвиваються протягом всього життя людини.

35. Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і між-аналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються.

Класифікація і види сприймання.

В ненавмисному сприйманні

не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому і вольове зусилля

Ненавмисне сприймання викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю, інтересом до них людини. Йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей, бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи тощо.

Таким сприйманням є, наприклад, слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об'єкти сприймання.

За формою існування матерії існує сприймання простору, руху і часу.

Сприймання простору - відображення в психіці людини розташування, величини, форми, об'ємності, віддаленості один від одного предметів та явищ на землі та на небі

Сприймання руху - відображення зміни положення об'єктів у просторі, що дає змогу орієнтуватися у відносних змінах, у взаємному розташуванні та взаємовідношенні предметів навколишньої дійсності

Сприймання часу - відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності, завдяки чому відображаються зміни, які відбуваються в навколишньому світі

Іноді сприймання предметів буває неправильним, викривленим, помилковим.

Ілюзії сприймання - неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори

Ілюзії зумовлюються різними причинами: виробленими життєвою практикою прийомами зорового сприймання, особливостями зорового аналізатора, зміною умов сприймання, дефектами зору тощо.

Ілюзії породжуються діяльністю різних аналізаторів. Найпоширенішими є зорові ілюзії. Так, людина в білому одязі здається повнішою, ніж у темному. Те саме стосується тканин у горизонтальні або вертикальні смуги. Дзеркальна стінка розширює приміщення, створює ілюзію простору.

Зорові ілюзії були помічені й у тварин. На практичному використанні зорових ілюзій будується маскування, яке є захисним пристосуванням для звірів, риб, пташок.

Залежно від того, що людина в зображенні вважає основним, а що - тлом, змінюється зміст того, що вона бачить.

Сприймання залежить від досвіду людини, про що свідчать ілюзії сприймання. Образ, який бачить людина, може зовсім не відповідати дійсності. Лінії на всіх 4-х малюнках паралельні, а здаються викривленими.

Ілюзії можуть виникати також і при сприйманні руху. Наприклад, нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим. Якщо в полі зору немає рухомого предмета, відносно якого сприймався б рухомий предмет, то рух сприймається у 15-20 разів повільніше (наприклад, рух літака на тлі безхмарного неба).

В ході сприймання часу виявляється схильність перебільшувати невеликі й зменшувати великі проміжки часу. Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Час, насичений цікавими, значимими справами, тече швидше. Якщо ж події нецікаві, малоістотні, час тягнеться повільно. На оцінці часу відзначається також установка особистості. Очікування неприємних подій викликає сприймання швидкоплинного часу і навпаки. Оцінка часу значною мірою залежить і від віку людини: дітям здається, що час іде повільно, дорослі дивуються, як швидко плине час.

Та хоч якою б складною не була ілюзія, спотворене сприймання можна відрізнити від правильного. Практична діяльність людей уточнює образи сприймання.

36. Спостереження - це цілеспрямоване, планомірне сприймання об'єктів, у пізнанні яких зацікавлена особистість. Воно є найрозвиненішою формою навмисного сприймання.

Спостереження характеризується великою активністю. З того, що впадає їй в око, людина вирізняє найважливіше і найцікавіше для неї. Диференціюючи предмети, вона організовує сприймання так, щоб ці предмети не зникли з поля зору її діяльності.

Систематичний характер цілеспрямованого сприймання дає змогу простежити явище в розвитку, визначити його якісні та кількісні зміни. Активне мислення, що включається в спостереження, допомагає відокремити головне від другорядного, важливе - від випадкового. Сприймання, мислення і мова об'єднується в єдиний процес розумової діяльності.

Спостереження розпочинається з постановки завдання, яке може складатися з низки питань, які розв'язують поступово. Наприклад, студент висунув перед, собою головне завдання: спостерігати за особливостями психічної діяльності одного з учнів класу. Він реалізує свій намір планомірно і систематично, розв'язуючи часткові завдання, спостерігає за ставленням учня до різноманітних навчальних предметів, за особливостями самостійної роботи, за активністю на уроках, за умінням контактувати з іншими учнями тощо.

Відповідно до завдань спостереження складають план його проведення. Спостереження передбачає також попередню підготовку спостерігача, наявність у нього певних знань, навичок оволодіння методикою роботи.

Систематичний характер спостереження дає змогу розглядати об'єкт, що вивчають, у різних умовах, фіксувати зміни, які відбуваються.

Доцільно спостереження супроводжувати записами, збиранням документальних матеріалів, які згодом піддають ретельному аналізу.

Якщо людина систематично вправляється у спостереженні, вдосконалює культуру спостереження, в неї розвивається така особистісна якість, як спостережливість.

Спостережливість - це вміння вирізняти характерні, проте ледве помітні особливості предметів і явищ. Вона формується у процесі систематичних занять улюбленою справою і часто пов'язана з розвитком професійних інтересів особистості.

37. Враження, які одержує людина, відображаючи дійсність через свої органи чуттів чи в процесі мислення, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про предмети та явища, що сприймалися раніше. При потребі набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам'яттю.

Пам'ять є наріжним каменем психічного життя людини. Завдяки пам'яті вона може набувати потрібні для діяльності знання, вміння та навички.

Пам'ять - необхідна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди грунтуються на попередніх досягненнях, на основі здобутків, зафіксованих у пам'яті.

Завдяки пам'яті зберігається цілісність "Я" особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам'яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів, уява, орієнтування в середовищі взагалі. Людина, позбавлена пам'яті, зауважував І. М. Сеченов, постійно перебувала б у становищі новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам'яті розрізняють такі головні процеси: зберігання, відтворення та забування.

Залежно від матеріалу, який запам'ятовується, виокремлюють образну, словесно-логічну, емоційну та рухову пам'ять.

За тривалістю утримання матеріалу, що запам'ятовується, пам'ять поділяють на короткочасну, довготривалу та оперативну.

Теорії пам'яті

Перші спроби науково пояснити феномен пам'яті на психологічному рівні здійснені асоціативним напрямом психології. Центральним поняттям асоціативної психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднування.

Асоціація - обов'язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяють на три типи: асоціації за суміжністю, асоціації за схожістю, асоціації за контрастом.

Асоціація за суміжністю - це відображення в мозку людини зв'язків між предметами та явищами, які йдуть одні за одними в часі (суміжність у часі) або перебувають поряд одні з одними в просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю має місце в тих випадках, коли в мозку відображаються зв'язки між предметами, схожими між собою в певному відношенні (помилкове сприйняття незнайомої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об'єктивної дійсності, пов'язаних між собою протилежними ознаками (високий - низький, швидкий - повільний, веселий — сумний тощо).

Особливим різновидом асоціацій є породжені потребами пізнавальної діяльності і життя людини причинно-наслідкові асоціації, які відображають не лише збіг подразників у часі та просторі, їх схожість і відмінність, а й причинні залежності між ними.

Причинно-наслідкові асоціації є засадовими щодо міркувань і логічних побудов.

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював того, чим детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт - психології. Головним поняттям нової теорії було поняття "гештальт " — образ як цілісно організована структура, яка не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв'язків ґрунтується на організації матеріалу, що й визначає аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Згідно з вченням Павлова, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв'язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків є фізіологічним механізмом пам'яті. Запам'ятоване зберігається не як образ, а як "слід", як тимчасові нервові зв'язки, що утворились у відповідь на дію подразника.

Фізіологічна основа пам'яті тісно пов'язана із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв'язків це теорія запам'ятовування на фізіологічному рівні. Умовний рефлекс - це акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить основу акту запам'ятовування.

Для розуміння причинної зумовленості пам'яті важливого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення - це досягнення безпосередньої мети дії індивіда або стимул, що мотивує дію, це збіг новоутвореного зв'язку з досягненням мети дії, а "якщо зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився" (І. П. Павлов).

38. Нині при аналізі пам'яті використовують загальне підґрунтя для виокремлення її видів - залежність характеристик пам'яті від особливостей діяльності по запам'ятовуванню і відтворенню. При цьому окремі види пам'яті класифікують, використовуючи три головні критерії.

1. За характером психічної активності, що переважає в діяльності, пам'ять поділяють на рухову, емоційну, образну та словеснологічну. Така класифікація була вперше запропонована П.П. Блонським. Хоча в реальному житті дані види пам'яті нерозривно пов'язані один з одним, П. П. Блонському вдалося визначити відмінності між окремими видами пам'яті.

Рухова (моторна) пам'ять — це запам'ятовування, зберігання та відтворення різних рухів. Вона є підґрунтям для формування різного роду трудових та практичних навичок, у тому числі навичок ходьби, письма тощо. Моторна пам'ять дуже важлива для життя людини, оскільки в разі її відсутності людина щоразу вчилася б здійснювати відповідні рухи. При відтворенні рухів останні не завжди повторюються точно в такому самому вигляді, як раніше. Найточніше рухи відтворюються за тих умов, за яких вони виконувалися раніше. У нових, незвичних умовах рухи відтворюються з деякими відхиленнями. Це пояснюється тим, що рухи відтворюються не ізольовано від того, з чим вони були пов'язані раніше, а лише на підґрунті утворених раніше зв'язків.

Рухова пам'ять онтогенетично виникає дуже рано: її перші вияви відносяться до перших місяців життя дитини. Спочатку вона виявляється тільки в рухових умовних рефлексах, що виробляються у дітей. Пізніше запам'ятовування та відтворення рухів починають набувати усвідомленого характеру, пов'язуються з іншими психічними процесами, зокрема мисленням. До кінця першого року життя рухова пам'ять досягає такого рівня розвитку, який необхідний для засвоєння мови.

Розвиток рухової пам'яті відбувається і в інші періоди життя людини, але вияви рухової пам'яті якісно неоднорідні.

Емоційна пам'ять — це пам'ять на емоції та почуття. Вона полягає у здатності запам'ятовувати та відтворювати почуття. Як відомо, емоції сигналізують про задоволення потреб та інтересів людини, її стосунків з навколишнім світом. Тому емоційна пам'ять займає важливе місце в житті та діяльності людини. Почуття, які людина пережила і які зберігаються в її пам'яті, виступають своєрідними сигналами, що спонукають до дій (у випадку, якщо вони пов'язані з позитивними емоціями) або утримують віддій (якщо вони пов'язані з негативними переживаннями).

Вторинні (відтворені) почуття можуть значно відрізнятися від початкових. Це може виявлятися у зміні сили почуттів, їх змісту та характеру.

За силою почуття з часом можуть бути сильнішими або слабшими за початкові. Так, горе змінюється смутком, сильна радість — спокійним задоволенням: образа, пережита раніше, може підсилюватися при кожній згадці, страх — зростати тощо.

З часом може змінюватися і зміст почуттів. Так, подія, зіпсована дрібними неприємностями, з часом згадується як досить приємна.

Перші вияви емоційної пам'яті у дитини можна спостерігати в кінці першого півріччя життя: дитина радіє або плаче тоді, коли лише бачить те, що раніше викликало у неї радість або страждання. Але ранні вияви емоційної пам'яті суттєво відрізняються від пізніших. Ця відмінність полягає в тому, що на ранніх етапах емоційна пам'ять носить умовно-рефлекторний характер, на вищих - є свідомою пам'яттю.

Образна пам'ять — це пам'ять на уявлення, картини природи та життя, а також звуки, запахи, смаки тощо. Сутність її полягає в тому, що сприйняте раніше відтворюється потім у формі уявлень. Цьому виду пам'яті властиві всі особливості, якими характеризуються уявлення: блідість, фрагментарність, нестійкість. Тому відтворення сприйнятого раніше нерідко не повністю відповідає оригіналу, причому з часом ці розбіжності поглиблюються.

Легкість відтворення образу залежить від двох чинників: по-перше, від його змістових особливостей, його емоційного забарвлення та загального стану людини в момент сприймання; по-друге, від стану людини в момент відтворення.

Точність відтворення значною мірою визначається мірою використання мови при сприйманні. Те, що у ході сприймання було названо, описано словом, відтворюється чіткіше і точніше.

Образну пам'ять поділяють на зорову, слухову, дотикову, нюхову, смакову. Подібний поділ ґрунтується на переважанні того чи іншого типу відтворюваних уявлень.

Образна пам'ять починає виявлятися у дітей дещо пізніше, ніж попередні види пам'яті. Якщо зорова, слухова пам'ять добре розвинена і відіграє провідну роль у житті людини, то дотикова, нюхова та смакова пам'ять деякою мірою носить професійний характер. Останні види пам'яті особливо інтенсивно розвиваються у специфічних умовах діяльності, досягаючи своєї досконалості в умовах компенсації або заміщення, зокрема у сліпих, глухих тощо.

Словесно-логічна пам'ять — це запам'ятовування та відтворення думок. Людина запам'ятовує думки, які в неї виникають у процесі обмірковування, пам'ятає зміст прочитаної книги, розмови з друзями.

Особливість цього виду пам'яті полягає в тому, що думки не існують без мови, тому пам'ять на них називається словесно-логічною. Вона виявляється у двох випадках; по-перше, у випадку, коли необхідно запам'ятати та відтворити тільки смисл даного матеріалу, а точне відтворення всіх виразів не потрібне; по-друге, у випадку буквального заучування думок та висловів. Останній випадок є прикладом не логічного, а механічного запам'ятовування.

Логічне та механічне запам'ятовування відрізняються одне від одного. Логічне запам'ятовування дає змогу на підставі аналізу матеріалу виокремити його смисл як стислу схему всього матеріалу і запам'ятати його. Пізніше у випадку необхідності суб'єкт відтворює смисл і на його ґрунті може відтворити весь матеріал, але вже „своїми словами". Механічне запам'ятовування полягає у легкому заучуванні матеріалу та його відтворенні без смислової обробки. Останній випадок часто спостерігається в практиці навчання учнів та студентів і називається „зазубрюванням". Такий вид запам'ятовування малопродуктивний, оскільки завчений таким чином матеріал швидко забувається (після відповіді на уроці, складання іспиту, заліку тощо) і не використовується у подальшій практичній діяльності.

Але, незважаючи на це, не слід нехтувати механічним запам'ятовуванням, оскільки воно відіграє важливу роль при вивченні деяких навчальних дисциплін, зокрема іноземної мови. Дослідження показують, що діти краще заучують матеріал напам'ять, краще пам'ятають деталі, але гірше виокремлюють смисл матеріалу. У дорослих все відбувається навпаки. Це можна пояснити насамперед різним рівнем розвитку мисленнєвих процесів, які беруть участь у виокремленні смислу матеріалу.

У словесно-логічній пам'яті головна роль відводиться другій сигнальній системі, оскільки словесно-логічна пам'ять — специфічно людський вид пам'яті, на відміну від рухової, емоційної та образної, які в найпростіших формах існують у тварин. Спираючись на розвиток інших видів пам'яті, словесно-логічна пам'ять стає провідною для людини, і від рівня її розвитку значною мірою залежить розвиток інших видів пам'яті.

2. За характером мети діяльності пам'ять поділяють на мимовільну та довільну.

Мимовільна пам'ять — це запам'ятовування та відтворення матеріалу, яке здійснюється без вольових зусиль, без контролю з боку свідомості, автоматично. При цьому суб'єкт не ставить перед собою спеціальної мнемічної мети запам'ятати чи пригадати матеріал.

Довільна пам'ять передбачає свідому постановку мети запам'ятати матеріал та вимагає певних вольових зусиль.

Мимовільне запам'ятовування не обов'язково є слабшим, ніж довільне. Буває, що мимовільно запам'ятований матеріал відтворюється краще, ніж матеріал, який спеціально запам'ятовувався. Наприклад, мимовільно запам'ятована фраза або зоровий образ часто запам'ятовується надійніше, ніж у випадку, коли людина спеціально намагається запам'ятати.

3. За тривалістю закріплення і збереження матеріалу (у зв'язку з його роллю та місцем у діяльності) виокремлюють короткочасну, довготривалу та оперативну пам'ять.

Короткочасна пам'ять - це вид пам'яті, який характеризується швидким запам'ятовуванням матеріалу, негайним його відтворенням. У випадку короткочасної пам'яті частіше за все суб'єкт не використовує спеціальних мнемічних прийомів, хоча вона вимагає певних вольових зусиль. Виявом короткочасної пам'яті є випадок, коли людину просять запам'ятати ряд слів за малий проміжок часу і відразу відтворити їх.

Існують індивідуальні відмінності в обсязі короткочасної пам'яті. Обсяг короткочасної пам'яті характеризує здатність механічно, тобто без використання спеціальних прийомів, запам'ятовувати інформацію. Завдяки короткочасній пам'яті не відбувається перевантаження довготривалої пам'яті.

Довготривала пам'ять полягає у набуванні, закріпленні та відтворенні знань, умінь та навичок, розрахованих на довготривале їх збереження і наступне використання в діяльності.

Крім довготривалої та короткочасної виокремлюють ще й оперативну пам'ять (П.І. Зінченко, Г.В. Рєпкіна), під якою розуміють пам'ять, що забезпечує запам'ятовування, збереження й відтворення інформації, необхідної для досягнення мети певної конкретної діяльності. Коли людина виконує яку-небудь складну дію, то здійснює її частинами. При цьому вона утримує в пам'яті деякі проміжні результати до того часу, поки має з ними справу. У міру просування до кінцевого результату конкретний „відпрацьований" матеріал може забуватися. Будь-яка більш-менш складна дія виконується аналогічним чином. Частини матеріалу, якими оперує людина, можуть бути різними (дитина починає читати спочатку по складах, складаючи букви, далі слова — складаючи склади). Об'єм цих частин, або оперативних одиниць пам'яті, істотно впливає на успішність виконання певної діяльності. Цим визначається значення формування оптимальних оперативних одиниць.

Виокремлені види пам'яті взаємопов'язані між собою. Без гарної короткочасної пам'яті неможливе нормальне функціонування довготривалої пам'яті, оскільки короткочасна пам'ять виступає своєрідним фільтром, який пропускає лише необхідну інформацію в довготривалу пам'ять. При цьому перехід інформації з короткочасної в довготривалу пам'ять пов'язаний з певними особливостями. Зокрема в короткочасну пам'ять потрапляють переважно останні п'ять — шість одиниць інформації, одержаної через органи чуття. Перехід з короткочасної в довготривалу пам'ять здійснюється завдяки вольовим зусиллям. Причому результати досліджень свідчать про те, що в довготривалу пам'ять можна перевести інформації більше, ніж дозволяє індивідуальний обсяг короткочасної пам'яті. У результаті відбувається нарощування загального обсягу матеріалу, що запам'ятовується.

У пам'яті людей є значні індивідуальні відмінності. Вони виявляються у відмінностях продуктивності процесів пам'яті; у переважанні пам'яті тієї чи іншої модальності; у відмінностях у рівні розвитку різних типів пам'яті.

Загальними характеристиками продуктивності процесів пам'яті є обсяг матеріалу, який може запам'ятати людина за певний проміжок часу, швидкість і точність запам'ятання матеріалу, тривалість збереження матеріалу в пам'яті і готовність до його відтворення.

Крім індивідуальних відмінностей, пам'ять різних людей може розрізнятися за рівнем розвитку різних типів пам'яті: рухової, емоційної, образної та словесно-логічної. Переважання певного типу пам'яті в людини залежить від особливостей діяльностей, з якими пов'язаний її життєвий шлях. Найпоширенішими типами пам'яті є образний, словесно-логічний і проміжний.

Людині з образним типом пам'яті простіше запам'ятовувати і відтворювати образний матеріал.

Людям зі словесно-логічним типом пам'яті просто запам'я­тати словесний, абстрактний матеріал: логічні схеми, формули. Такі люди без зусиль можуть відтворити структуру складно організованого мате­ріалу.

Якщо в людини не переважає певний тип оперування матеріалом, то вона представляє проміжного типу пам'яті.

6 люди, які мають феноменальну пам'ять, ознаки якої - незвичайно великий обсяг інформації, тривалість зберігання слідів і надзвичайно сильна образність.

індивідуальні особливості пам'яті:

• швидкість запам'ятовування визначається кількістю повторень (або часом), що потрібні людині для запам'ятовування нового матеріалу;

• точність запам'ятовування визначають відповідністю відтвореного тому, що запам'ятовували, та кількістю допущених помилок;

• міцність запам'ятовування виявляється в тривалості збереження завченого матеріалу (або в повільності його забування);

• готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам'яті можуть бути зумовлені типом вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв'язків пов'язана з силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам'ятовування.

Індивідуальні відмінності пам'яті виявляються також у тому, який матеріал краще запам'ятовується, - образний, словесний чи однаковою мірою продуктивно той та інший.

У цьому контексті у психології розрізняють наочно-образний, словесно-абстрактний, змішаний або проміжний типи пам'яті. Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головним чином - умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Розвиток пам'яті. Доведено, що розвиток пам'яті залежить від того, як забезпечено управління цим процесом. Педагоги мають створювати умови, що пришвидшують навчання, дають змогу краще засвоїти і зберегти в пам'яті знання. Особистість тільки тоді матиме вагомі успіхи, коли буде достатньо наполегливо докладати зусиль до запам'ятовування необхідного якнайбільше, загалом і в деталях. Пам'ять погіршується від неповного її використання.

Розвиток пам'яті насамперед залежить від зацікавленого включення особистості в продуктивну діяльність, зокрема навчальну, спрямовану на самостійне пізнання світу або досягнення нових результатів діяльності. Що вагоміші мотиви супроводжують діяльність суб'єкта, то успішніші результати запам'ятовування. При цьому запам'ятовування є результативним незалежно від того, чи було поставлено мету запам'ятати.

Розвиток пам'яті нерозривно пов'язаний з вихованням самої особистості. Зацікавленість, активне ставлення до діяльності сприяють мимовільному запам'ятовуванню.

Важливим для запам'ятовування є перше враження, його якість і глибина. Легко й надійно запам'ятовується новий матеріал, пов'язаний з попереднім досвідом, коли він його чимось доповнює і збагачує, розширює можливості діяльності особи. Ефект запам'ятовування значно посилюється, якщо інформація є для суб'єкта необхідною, пов'язана з метою його діяльності, становить певний інтерес.

Розвитку пам'яті сприяють постійні тренування. Регулярна й напружена робота пам'яті стає звичкою, створює умови для формування продуктивної пам'яті.

Необхідною умовою ефективного запам'ятовування в дотримання певних правил. Запам'ятовувати треба в доброму настрої й на "свіжу голову", коли ще не настала втома. Під час запам'ятовування не треба чергувати матеріал, близький за формою і змістом. Потрібно опра­цьовувати інформацію для запам'ятовування, порівнюючи різні відомості, спираючись на асоціації (смислові й структурні), виокремлюючи опорні сигнали ("вузлики на пам'ять"). Потрібно творчо застосовувати мнемотехнічні прийоми, штучно наділяючи інформативний матеріал смисловими зв'язками, змістом, значенням, залучаючи різні види пам'яті.

Головний сенс мнемотехнічних прийомів у тому, що матеріал запам'ятовування глибше аналізують, структурують і більше осмислюють.

Способом поліпшити пам'ять людини є формування вміння запам'ятовувати й відтворювати. Пам'ять розвивається тренуванням і наполегливою працею, спрямованою на запам'ятовування, тривале збереження, цілковите й точне відтворення.