План

1. Розвиток освіти та науки……………………………………………...2

2. Харківський та Київський університети

як центри національно-культурного відродження…………………….12

3. Антиукраїнська політика та геноцид української культури……….27

4. Висновки ……………………………………………………………...37

4. Використана Література ……………………………………………..40

1. Розвиток освіти та науки. Харківський та Київський університети

як центри національно-культурного відродження

Розвиток освіти і науки. Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська колегія, яка у 1701 р. отримала титул і права академії. За часів гетьмана І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Академія була відкрита для широких верств населення України, приймала також студентів і з інших православних країн – Сербії, Чорногорії, Болгарії. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Визначними культурними діячами стали Г. Сковорода, В. Рубан, М. Березовський, П. Гулак-Артемовський. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професори і талановиті студенти запрошувались для піднесення освіти та культури в інші слов’янські країни, особливо в Росію. Вихованці академії були організаторами майже всіх духовних училищ Росії – в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Суздалі та інших містах.

У своїх реформах Петро І спирався передовсім на вище духовенство, що вийшло зі стін Києво-Могилянської колегії. Із числа визначних діячів науки і культури, що спочатку жили і творили у Києві, а згодом продовжили свою кар’єру у Росії, слід назвати Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Георгія Кониського, Паісія Величковського.

Своєрідними філіями Київської академії були колегіуми, засновані у містах Ніжині, Білгороді, Переяславі. У 1779 р. в Полтаві було відкрито слов’янську семінарію, згодом її перенесено До Катеринослава, на землі тодішнього Запоріжжя. З 1780 по 1789 рік у Полтавській семінарії вчився Іван Котляревський, майбутній зачинатель української літератури.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 pp. на території сімох полків старої України – Ніжинського, Лубенського, Чернігівського, Переяславського та інших було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. У той же час на Слобожанщині одна школа припадала на 2500 душ (а через сто років на Харківщині-одна школа на 4270 душ). Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні будинки; у тих же місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей вчили мандрівні дяки.

Козацькі старшини читали закордонні європейські журнали і мали домашні бібліотеки. Українська молодь із заможніших кіл виїздила на студії до західноєвропейських університетів – у Кенігсберг, Штрасбург і Лейпціг.

На другу половину XVIII ст. припадають спроби українського громадянства заснувати на території України університет. У 1764 р. представники дворянства передали імператриці Катерині II меморіал з цього приводу. Граф Рум’янцев, намагаючись піддобритися до українського дворянства, проектував заснувати університети в Києві й Чернігові. Але ні ці, ні пізніші плани не мали успіху: російський уряд відкидав усякі спроби розбудови вищого шкільництва в Україні. Згодом і Київську академію він привів до упадку: в ній та в колегіумах було запроваджено навчання російською мовою, з часом академію перетворено в духовну, колегіуми – в духовні семінарії. Лише у" 1805 р. Слобідська Україна домоглася відкриття університету в Харкові. Засновані ж Катериною II так звані народні училища були розсадниками дрібного русифікованого чиновництва.

У Галичині освіта теж зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини – Успенське ставропігійське братство підупало, бо його опікуни, львівські міщани, потерпіли від загального занепаду міста і від тих ударів, що їх завдавала православ’ю польсько-католицька реакція спільно з адміністрацією. В 1788 р. братство було ліквідоване австрійським урядом; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. Правда, у розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи цісаря Йосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати й утримувати народні школи скрізь, де було близько сотні дітей.

У другій половині XVII ст. з’явилися думи й історичні пісні про участь козаків у героїчній визвольній війні 1648-1654 pp., про Богдана Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні «Розлилися круті бережечки», «Не дивуйтеся, добрії люди», «За світ стали козаченьки» та багато інших.

Досягла високого рівня українська драма. Теорія цього виду літератури розроблялась у курсах поетики викладачів Київської академії. Зокрема Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Студенти ще в 30-40-х роках XVII ст. ставили шкільні спектаклі під час Різдвяних і Великодніх свят на сцені чи на майдані. На той час уже виготовлялися декорації й костюми, а також використовувалися світлові та звукові ефекти.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляльковий народний театр (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка; ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній – народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.

Як самостійний театральний жанр розвивається інтермедія – комедійні вставки у поважну драматургічну річ. Іноді вони мали тематичний зв’язок із основою п’єси.

Набуває поширення громадянська та любовна лірика. Це були романси, сентиментальні пісні – жанри дуже популярні в західноєвропейській літературі. У ці твори вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай – легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.

У другій половині XVII ст. розвивається і так звана шкільна література, відома як орації (промови, вірші, драматичні твори), їх писали в основному викладачі та вихованці Київської академії, які продовжували вести полемічні дискусії з католиками. Видавались агіографічні твори про житія святих.

Серед історичних праць вказаного періоду слід назвати приписуваний Інокентію Гізелю «Синопсис» (1674) – перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до Останньої Чверті XVII ст., який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. До цінного історико-літературного надбання належить створений невідомим автором «Густинський літопис», мова якого близька до народної. У ньому викладається історія України до 1597 p., багато розділів присвячено козаччині. Автор використовує численні українські та зарубіжні джерела. З історико-мемуарної прози, яка набуває розквіту в другій половині XVII – першій третині XVIII ст., виділяються козацькі літописи. Так, «Літопис Самовидця», автором якого вважають генерального підскарбія Р. Ракушку-Романовського, зображує події 1648-1702 pp. і є цінним джерелом для дослідження історії України. Гадяцький полковник Григорій Граб’янка залишив літопис, у якому зробив спробу викласти історію України до 1709 р. Цей літопис був дуже популярним у XVIII ст. Головна увага в ньому приділяється історії козацтва, Б. Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. З аналогічних позицій написаний Самійлом Величком літопис історії подій на Україні в 1648-1700 pp.

Видатним явищем у літературному житті XVIII ст. стала творчість філософа і письменника Григорія Сковороди (1722-1794). Погляди цього гуманіста-просвітнтеля, який у своїх творах розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, відбилися на становленні нової української літератури. Г. Сковорода основну освіту здобув у Київській академії. Не закінчивши двох останніх богословських класів, шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині. В 1759-1768 pp. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну роботу й останні 25 років вів мандрівне життя. Основне місце у його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій «Сад божественных песней» та збірка байок «Басни харковскія». Жоден його твір не друкувався за життя автора, більшість їх розповсюджувалась на Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людяною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона, Арістотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Найвидатнішими творами з філософської спадщини Г. Сковороди є «Начальная дверь ко христіанскому добронравию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші. В них обґрунтовується теорія про два світи або дві натури, з яких складається світ. На думку автора, видимий світ – це світ матеріальний, невидимий – духовний. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у «сродній» праці, тобто такій, до якої людина має природні дані і схильність.

В українському мистецтві другої половини XVII ст. значне місце займає іконопис, що розвивається в ренесансно-барокових формах. Особливою грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької в Чернігові та Преображенської в Сорочннцях церков. Дуже гарний іконостас церкви св. П’ятниці у Львові. Ряд іконостасів виконав живописець Іван Руткович, майстер, чия творча спадщина є однією з вершин давнього українського мистецтва.

Портрет як жанр світського мистецтва мав ту національну особливість, що при всій своїй життєвості у кінці XVII ст. він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.

Графічне мистецтво розвивали друкарні, що існували при Києво-Печерській лаврі, Троїцько-Ільїнському монастирі в Чернігові та Успенському ставропігійському братстві у Львові. На той час сформувалася художня школа граверів. Основоположником українського граверства вважають Олександра Тарасевича. Майстерність його не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу. Друга половина XVIII ст. збагатила українське графічне мистецтво новими творами. Відомими майстрами гравюри були Григорій Левицький (1697-1769) та Аверкій Козачківський. Левицький не тільки мав малярський хист, а и був дуже ерудованою людиною: володів кількома мовами, знав філософію Арістотеля. Він виконав ряд гравюр на міді для київських видань «Апостола» та «Євангелія», а також до книги М. Козачинського «Філософія Арістотелева». Освіченість і майстерність Левицького особливо виявились у гравюрах-панегіриках на честь культурних і релігійних діячів.

В останній третині XVIII ст. в українське мистецтво з Франції приходить новий стиль – рококо. На місцевому грунті він здобуває свої особливості. Це були останні часи козацької України та її самостійності, і меценати українського мистецтва з числа старшинської знаті, усвідомлюючи, що їх часи минули безповоротно, поспішають у пишних пам’ятках мистецтва з відтінком елегійності увіковічити свою добу, її велич і блиск. У мистецтво ще більше проникає світський дух, впливаючи передовсім на церковне малярство: в ньому образи виступають тепер у ясних, радісних кольорах, обличчя святих втрачають традиційну суворість і часто нагадують світських людей. Великого поширення набуває портрет, основними замовниками виступає духовенство і багата шляхта. Модно було замовляти посмертні портрети, які часто ставили у каплицях та церквах. Дуже популярними були портрети Б. Хмельницького. У церкві с. Суботова на полотні «Б. Хмельницький з полками» гетьмана змальовано велично, на повний зріст, у парадній киреї, а біля його ніг схематично зображено територію України і позначено розташування полків; намальовано також запорізькі знамена, герб, групу полків, що схилились перед Хмельницьким. Збереглися портрети полковника Миклашевського, гетьмана Скоропадського, ватажка народного повстання М. Залізняка та інших видатних людей часів Козаччини.

Особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750-1824), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков П’ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи по оформленню Успенського собору в Почаєві.

В усіх місцевостях України розвивалися народне керамічне мистецтво, різьба по дереву, килимарство, вишивання, ювелірне мистецтво.

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 64). Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 p., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.

Українську літературу періоду національно-культурного відродження започаткував поемою «Енеїда» Іван Котляревський (1769-1838). Безперечно, її появі передував тривалий розвиток літератури розмовною мовою, зокрема численних бурлескних (жартівливих) поем та інтермедій другої половини XVIII ст. Але «Енеїда» зуміла відкрити для читача багатющу скарбницю народної мови. І. Котляревський показав, як можна на основі українського побуту та фольклору створити літературний шедевр, який привернув увагу до героїчного минулого нашого народу, збудив інтерес до народного життя, додав оптимізму в складних умовах колоніального поневолення. Котляревському належить велика заслуга й у відродженні української драматургії. Його п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» сповнені гуманізму й любові до народу.

Серед наступників Котляревського самобутністю і талантом особливо виділяються Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1848).

На 30-ті роки XIX ст. припадає злам у розумінні завдань красного письменства. Вже у Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843), основоположника художньої прози в новій українській літературі, поряд із бурлескно-реалістичними речами зустрічаємо твори психологічні, витримані в сентиментальних тонах (повісті «Сердешна Оксана», «Маруся»), Разом з Квіткою-Основ’яненком приходять українські романтики. Романтизм як стиль утверджується в кінці 20-х та в 30-ті роки і має крім загальних прикмет чисто українські риси: поети оспівують героя-козака – мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря – виразника дум і прагнень українців, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтики зуміли утвердити в літературі українську мову як таку, що здатна передавати найтонші почування і найскладніші думки, довести «право української культури на громадянство і її здатність творити літературні цінності» (Семчишин М. Тисяча років української культури. 1985, с. 229). Вони збагатили літературу новими жанрами – баладою, драмою, історичною поемою. Осередком першої групи поетів-романтиків був Харківський університет. Одним із її лідерів став Микола Костомаров (1817-1885) – у ті часи ще початкуючий історик та письменник, який увійшов в нашу культуру як автор фундаментальних праць з історії України періоду Козаччини та визвольної боротьби, а також ліричних поезій, балад, історичних драм та повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та інші). Найбільш літературно обдарованим серед харківських романтиків був Амвросій Метлинський (1814-1870), відомий збіркою «Думки і пісні та ще дещо».

Посилюються соціальні мотиви, виразно звучать патріотичні кличі, надії на народне пробудження в поезії того часу. Справжнім будителем українців на західних землях став Юрій Федькович (1834-1888), зачинатель культурного відродження Буковини.

Добою панування критичного реалізму в нашій літературі стали 70-80-ті pp. Правда, не всі письменники твердо додержувались його основних засад, суміщаючи правдивість передачі суспільних обставин та побуту народу з деякою ідеалізацією характерів героїв своїх творів. Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників другої половини XIX ст., як І. Нечуй-Левицький (1838-1918), Панас Мирний (1849-1920) та Іван Франко (1856-1916).

Найбільшим поетом в українській літературі другої половини XIX ст. був І. Франко, йому вдалося поєднати у своїх творах традиції романтиків і Т. Шевченка з новаторством європейських поетів. Він і вивів українську поезію на нові обрії своїми збірками «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» та іншими. Взагалі роль І. Франка у розвитку української культури важко переоцінити. Він не лише талановитий поет і прозаїк, автор блискучих літературно-критичних та політичних статей, а й глибокий дослідник народної творчості, історії літератури, соціальних проблем. Через школу І. Франка пройшла ціла плеяда українських письменників.[1]

Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У 40-70-х pp. на сцені продовжують працювати в основному аматорські колективи. Заслуженим успіхом у першій половині 60-х років користувалась аматорська трупа «Товариства кохаючих рідну мову». У Єлизаветграді «Артистичне товариство» вперше ставить п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках – оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». У Києві при родині Ліндфорсів діяв аматорський театр, у якому починали М. Лисенко, М. Старицький.

Емський акт 1876 p., який забороняв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі», спричинився до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п’єси українською мовою. Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави «малоросійських» п’єс. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру, започаткували наш професійний театр, який базувався на народній традиції і мав своє творче обличчя. Він виник у Єлизаветграді в 1882 р. До заснованої М. Кропивницьким трупи увійшли майбутні зірки української сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, О. Вірина та інші. Театр з успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові. У 1885 р. трупа розпалася, – і протягом 80-90-х pp. діяло вже кілька професійних театрів.

У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персонаж часто перетворюється у символ. В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється відповідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм.

Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу група галицьких письменників «Молода муза» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О. Луцький та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об’єднались навколо журналу «Українська хата»: вона проголошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. І все ж заслуга українських модерністів полягала в тому; що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень.

Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка (1871-1913). їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі.

Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та символікою насичена поезія Олександра Олеся (1878-1944). Талановитим поетом-ліриком був і Богдан Лепкий (1872-1942), чиєму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збагатили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців.

Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється постать Михайла Коцюбинського (1864-1913). У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші).

Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Кобилянська (1863-1942), автор не лише новел, а й великих психологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток.

Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880-1951) – поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор численних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Заповіти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному розрізі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гуманіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Конкордизм»).[2]

Удосконалення системи освіти

Новий технічний рівень виробництва, його ускладнення і спеціалізація, масовий характер і стандартизація вимагали поліпшення загальноосвітнього і технічного рівнів населення. Поступове підвищення значущості освіти супроводжувалося розвитком різних форм спеціалізованого технічного навчання, особливо в нових галузях промисловості. Загальна і спеціальна освіта ставала потребою розвитку суспільства, неодмінною умовою його прогресу і вдосконалення. Істотно мінялися структура і зміст освіти в різних країнах. Значно більше уваги почали приділяти вивчеіщю математики, фізики, хімії па всіх стадіях навчання, зважаючи «а потреби виробництва; освіта дедалі більше почала набувати прикладного характеру. В основі спеціалізації та диференціації освіти було підвищення ії загального рівня.

У 1918 р. діти з 5 до 14 років обов’язково повинні були навчатися в школах. Університетська освіта у Великій Британії перебувала на вищому світовому рівні, а ії центри – Лондонський, Кембриджський, Оксфордський були своєрідною Меккою для кращих наукових сил світу і приваблювали талановиту молодь багатьох країн Європи, Америки та Азії.

Стан освіти у Великій Британії у 20-ті рр. XX ст. У 1918 р. у Великій Британії за так званим законом Фішера було збільшено граничний вік обов’язкового навчання з 12 до 14 років. Уся початкова освіта стала повністю безкоштовною. Дітям, які далі не навчалися у середній школі (а таких була більшість), надано деякі можливості для подальшої освіти. Місцевій владі надали право відкривати дошкільні заклади для дітей до 5 років. Проте це не мало успіху, через те що кошти уряду було витрачено на організацію продовження початкової освіти… Менш ніж 10 відсотків дітей навчалося у середній школі, в якій у 16 років можна було скласти випускний іспит. До середньої школи йшли діти з посередніми здібностями з багатих сімей, тому що їхні батьки були спроможні заплатити за навчання. Діти з бідних сімей, що склали іспити, отримували грошову допомогу для внесення плати за навчання, проте оскільки навчання у середній школі було пов язане з різними витратами, то дуже мало дітей з робітничих сімей продовжували навчання у середній і ще менше у вищій школі. Передові позиції США у виробництві, нових технологіях, зростання великого фабричного виробництва, конвеєрна система його організації з технікою, що безперервно ускладнювалася, зумовили швидке зростання освіти в країні. Якщо у 1910 р. в середній школі (9-12 класи) навчалося 15,4 % молоді віком 14-17 років, то у 1920 р. вже 32,3 %, а в 1930 р. – 51,4 %. Змінювався й зміст середньої освіти. Ще у 1918 р. закони про обов ‘язкову початкову освіту було прийнято в усіх штатах. Тому неграмотність тут знизилася з 7,7 % у 1910 р. до 4,3 % у 1930 р. У школах США встановили досить низький мінімум обов’язкових знань, проте істотно збільшились програма з необов’язкових предметів, що давало простір для творчості як педагогам, так і самим учням. Приблизно з 20-х рр. в американській школі здійснювалася диференціація навчання між тими, хто має «академічні здібності», й тими, хто «практично мислить». До шкільної програми включалися курси, що готували до професії з ведення хатнього господарства.

Високого рівня досягла освіта у Франції. Ще наприкінці XIX ст. було прийнято закони, що передбачали обов’язкове навчання дітей обох статей віком від 6 до 13 років. На початку XX ст. встановлено нову структуру середньої школи, іцо формально зрівнювала класичне й реальне відділення у праві здобуття подальшої освіти. Вища освіта у Франції розвивалася в ті роки здебільшого у стінах університетів.

Німеччина досягла значних успіхів в освіті та науці у другій половині XIX – на початку XX ст. Центрами освіти і зосередження кращих наукових сил країни стали Гейдельберзький, Кельнський, Лейпцизький та Фрайбурзький університети.

У повоєнні роки західні держави більше, ніж раніше, відчули потребу у кваліфікованих робітниках і грамотних управлінцях. Необхідність відновлення зруйнованої війною економіки, формування у молоді нового мислення змушували поставитись уважніше до проблем виховання та освіти. Слід зазначити, що протягом цього періоду в усіх провідних західноєвропейських країнах і СІІІА школа, можливо, більш адекватно, ніж будь-яка інша громадська структура, відображала настрої та інтереси епохи. Ринок праці потребував пе лише «універсального» працівника, а й людини, яка б мала ґрунтовну загальну освіту.

Документи

Б. Муссоліні про мету шкільної освіти

«Немає ніякої потреби перевантажувати дітей викладанням учень, що походять як з минулого, так і з сьогодення. Нам треба єдине: щоб школи розвивали характер італійців. Уся шкільна система повинна вчити молодих людей розуміти фашизм, щоб вони самі оновлювалися у фашизмі й жили в тій історичній атмосфері, яку створила фашистська революція».

Погляд дослідника на соціальні зміни в Шотландії

Після 1918 р. у старших класах вивчали більше предметів. Важливість класичних предметів занепала. Більшість учнів вивчали точні науки, оскільки існувала тенденція вважати фізику і хімію «хлопчачими» предметами, у той час як дівчата вивчали біологію. Предмети комерційного і технічного спрямування стали нормальним явищем у середній школі, хоча вони все іце приваблювали менш здібних дітей.[3]

Найважливіші досягнення науки

Величезний вплив на розвиток суспільства на початку XX ст. мали досягнення науки. То був час великих наукових відкриттів, що привели до перегляду старих поглядів на навколишній світ і здійснили революцію у природничих науках. Провідну роль у науці відігравали країни Західної Європи, передусім Англія, Німеччина та Франція.

Англійський фізик Дж. Томсон 1897 р. відкрив першу елементарну частинку – електрон, що входив до складу атома. Виявилося, що атом, який до того вважався останньою, неподільною мірою матерії, сам складається з дрібних частинок. Вивчаючи ефект радіоактивності, французькі фізики Беккерель, П’єр і Марія Кюрі дійшли висновку, що деякі елементи довільно випромінюють енергію. Це поставило під сумнів тогочасне розуміння закону збереження енергії. У 1901 р. німецький фізик М. Планк установив, що енергія виділяється не безперервним потоком, як гадали раніше, а окремими пучками – квантами. У 1911 р. англійський фізик Е. Резерфорд запропонував першу планетарну теорію будови атома, відповідно до якої атом подібний до Сонячної системи: навколо позитивного ядра рухаються електрони – негативні частинки. У 1913 р. цю теорію доповнив датський фізик Н. Бор, який ввів уявлення про стрибкоподібний перехід електрона з однієї орбіти на Іншу. При цьому структура атома змінюється: він отримує або поглинає квант енергії. Ідеї Планка та Бора стали фундаментом для окремого розділу сучасної фізики – квантової механіки.

Докорінно змінилися традиційні уявлення про простір, час І рух. У 1905 р. 26-річний німецький фізик А. Ейнштейн опублікував працю “До електродинаміки тіл”, в якій було закладено основи теорії відносності.

Ейнштейн довів, що швидкість світла у вакуумі є сталою, не залежить від напрямку і швидкості руху джерела світла та є граничною для передачі будь-яких взаємодій. Під час руху тіла зі швидкістю, наближеною до швидкості світла, його маса зростає, а плин часу уповільнюється. Абсолютного, незалежного від спостерігача, простору й часу не існує. Події, які є одночасними в одній системі виміру, можуть бути неодночасними в іншій системі виміру. Отже, властивості простору й часу виявилися залежними від руху матеріальних об’єктів. Квантова механіка і теорія відносності підірвали погляди традиційної фізики.

Нові відомості про будову матерії спричинили появу нових міждисциплінарних наук. Електронна теорія будови атома дозволила під іншим кутом зору подивитися на періодичний закон хімічних елементів, що його відкрив російський вчений Д. Менделєєв 1869 р* Було встановлено, що порядковий номер елемента в періодичній системі має не лише хімічний, а й фізичний зміст, тому що він відповідає кількості електронів у пластах оболонки того чи іншого атома.

Тісний зв’язок між фізикою та хімією обумовив формування такої дисципліни, як фізична хімія, що досліджує фізичні явища під час хімічних реакцій.

Швидкими темпами розвивались електро – і фотохімія, хімія органічних речовин природного походження (біохімія) і хімічна фармакологія.

Спираючись на досягнення біології (вчення про клітинну будову організмів), теорію чеського натураліста Г. Менделя про фактори, що впливають на спадковість, німецький вчений А. Вейсман і американський вчений Т. Морган створили основи генетики – науки про передачу спадкових ознак у рослинному і тваринному світі.

Класичні дослідження фізіології серцево-судинної системи та органів травлення здійснив російський вчений І. Павлов. Вивчивши вплив вищої нервової діяльності на перебіг фізіологічних процесів, він розробив теорію умовних рефлексів.

Досягнення біологічних наук стали потужним поштовхом до розвитку медицини. Продовжуючи дослідження визначного французького бактеріолога Л. Пастера, співробітники Пастерівського інституту в Парижі вперше розробили запобіжні щеплення проти сибірки, курячої холери І сказу. Німецький мікробіолог Р. Кох і його численні учні відкрили збудників туберкульозу, черевного тифу, дифтериту, сифілісу і створили ліки проти них.

Завдяки успіхам хімії медицина поповнилася низкою нових препаратів. В арсеналі лікарів з’явилися широко відомі ліки: аспірин, пірамідон та ін. Лікарі різних країн світу розробляли основи наукової санітарії та гігієни, заходи профілактики й попередження епідемій [4]

У прозі М. Горького приваблюють романтичний пафос, прагнення людини до високих ідеалів, унікальність людської особистості. У циклі оповідань «По Русі» письменник розмірковує про російський національний характер, розкриває його різноманіття й унікальність.

На початку XX ст. у сфері художньої творчості – у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві виникає безліч течій, груп, шкіл, які зазвичай позначають збірним терміном «модернізм» (модерн – новий).

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання Закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.[5]

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1886) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Крем'янецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830— 1831рр. закритий, а потім переведе ний до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлизаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська школа. У1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навченням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70%, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 p., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом 1869—1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70—80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей мало імущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат "матерів сім'ї". На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років — уже понад 4 тис. У1878— 1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.

У 70—90-х роках було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість представників інтелігенції збільшувалася.[6]

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р. початкові школи було передано з рук консисторії до світських органів влади — крайових (а також повітових (окружних) і місцевих) шкільних рад. Однією з найважливіших засад австрійського шкільного законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової шестирічної освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними школами створювати приватні навчальні заклади, в тому числі середні, окремим особам, освітнім товариствам та релігійним організаціям. Однак багато дітей шкільного віку не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1876 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Зі спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. Урік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855р. — 808.

До 1861 р. 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя! Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія русів", яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Роком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне видання було здійснене в Україні 1990 р. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір уже тоді здобув собі славу написаного "надто вільно" щодо офіційної влади. Для "Історії русів" характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зображенні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність із найдавніших часів до кіпця XVIII ст. Разом з тим тут висловлене вкрай критичне ставлення до російської влади, яка протягом XVIII ст. доклала великих зусиль для знищення української державності.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У 20—30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця "Відомість о руськім язиці" (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томнийукра-їнсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою "Повість временних літ". З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що налічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяла користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Вілецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — "Собор руських учених". На ньому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні "Кобзаря" Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко-Захарченко(1825—1912), М.Умов (1840—1915), М.Бекетов (1827-1911),І.Мечников(1845—1916), І.Сеченов (1829—1905), М.Гамалія (1859—1949) та ін. Зокрема, І. Мечникову в 1908 р. за дослідження з імунології було присуджено Нобелівську премію.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай (1846—1888). Після відрахування з Петербурзького університету за участь у студентському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії) він продовжив навчання на філософському та юридичному факультетах Гейдельберзького, Лейпцігського і Йєльського університетів. Написав близько 160 праць із зоології, зоогеографії та фізичної географії, зробив величезний внесок у науку як творець морської біології та порівняльної анатомії, був першою людиною, яка науково довела однакову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку антирасової політики у світі. Здійснив цілу низку подорожей до Австралії, Марокко, Нової Гвінеї, Філіппін, Індонезії, на острови Мікронезії і Меланезії тощо. У 1996 р. 150-річчя від дня народження М. Миклухо-Маклая вшанувала ЮНЕСКО, включивши його до переліку світових пам'ятних дат.

До найбільш цитованих математиків світу, праці якого нині використовують фахівці найрізноманітніших галузей знань у всіх розвинених країнах, належить уродженець Прилуччини Г. Вороний (1868—1908). За життя він опублікував лише 12 наукових праць, але майже кожною з них започаткував новий напрям досліджень, що тривають і нині. В аналітичній теорії чисел Г. Вороний відкрив надзвичайно важливу формулу підсумовування, яка названа його ім'ям. В алгебраїчній теорії чисел він розробив метод підрахунку радикалів вищих порядків (над цією проблемою, яка, власне, є узагальненням поняття ланцюгового дробу, протягом усього XIX ст. працювали найвідоміші математики всієї Європи) і відкрив нові важливі властивості чисел Бернуллі. Отримані ним результати дали поштовх подальшим дослідженням у цій галузі протягом наступного століття. У математичному аналізі він запропонував метод узагальненого підсумовування розбіжних рядів. Разом із німецьким математиком Мійковським Вороний заклав основи нової науки — геометрії чисел. Визначним став той факт, що побудовані ним математичні об'єкти і розроблений математичний апарат для їх дослідження виявилися дуже зручними інструментами для широкого кола фахівців. Зокрема, його діаграми було введено в теоретичну комп'ютерну науку наприкінці 1970-х років. Відтоді їх стали використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів.

Нерідко наукові винаходи належали людям, безпосередньо не причетним до "чистої" науки. Так, виходець із Полтавщини інженер Ф. Піроцький першим винайшов електричний трамвай. Ще в і 1876 р. він опублікував у технічних журналах проекти " саморухомих" поїздів. Однак у російської влади подібні пошуки не викликали уваги. У 1880 р. Піроцький створює дослідний взірець вагончика, який рухається завдяки силі електрики. Проте подальшій кар'єрі дослідника завадили брати Сіменс, які, старанно вивчивши проекти і документацію українця, у 1881 р. запустили перший у світі трамвай у передмісті Берліна і поставили згодом його виробництво на потік.

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бунге, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Багалія, О. Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целевич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Тут напівлегально було опубліковано "Історичні пісні українського народу" В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М. Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России", присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси".

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал "Киевская старина", який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство їм. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував "Записки НТШ", І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гнатюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала "Етнографічний збірник" і "Матеріали до української етнології", двадцятитомник "Українсько-руський архів" і 11 томів "Джерел до історії України-Руси". Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі су-I спільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кордуби, І.Крип'якевича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець Ю.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими стали наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізики — І М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхратський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хімік И.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства "Сільський господар", директором Торгової школи товариства "Просвіта" у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства "Просвіта" у Львові, дійсним членом НТШ.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого українського поста Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський (1769—1838), автор " Енеїди".

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання " Кобзаря ", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833— 1907). Уже в першій своїй книзі "Народні оповідання" вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозтво провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова(1827—1893),який написав 107байок, комедію "До мирового", вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню "Журба" ("Стоїть гора високая"). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — "Люборацькі" створив талановитий письменпик-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилася творчість С.Руданського{ 1834—1873). У "Співомовках" він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.[7]

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Микола Джеря", "Афонський пройдисвіт", п'єси "На кожум'яках", "Маруся Богуславка", історичні романи "Князь Єрсмія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повісті "Лихі люди", "Товариші", "Лихо давнє і сьогочасне" та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863— 1910). Прозаїк, пост, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив Й.Куліш(1819—1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордовець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах ("Дорогою ціною ", "Для загального блага" та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л. Косач-Квітка, 1871—1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцисті літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І.Франко (1866—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка поета. У Львові вийшли його збірки поезій "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій ізмарагд" (1898), "Із днів журби" (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Пояснюючи мотиви своєї інтенсивної подвижницької праці, І. Франко в одній зі своїх праць писав: "Мій український патріотизм — це не сентимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, зложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що полегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливості, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне".

Під впливом І.Франко, пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У. Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д. Лук'яновим, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису "Зоря" часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретівна), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О. Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар. О.Колеса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжу вала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Kapий (І.Тобілевич, 1846—1907), який створив понад 20 драм і комедій: "Бурлака", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта" та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського пореформеного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М.Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", "Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю ", що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч" пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

2. Антиукраїнська політика та геноцид української культури

Культурне піднесення в Радянській Україні припинилося з 1930 р. Розпочалася чорна доба "розстріляного відродження", кульмінацією якої став страхітливий голодомор 1932—1933 pp. Засобом нечуваного в історії на родючих землях голоду московські комуністи хотіли зламати традиційний уклад українського культурного життя, що за природою речей мав спротив комуністичній програмі колективізації і державного контролю над населенням. Річ у тому, що традиційна сфера української культури складалася навколо громад з історично узвичаєними формами та нахилами до самоорганізації. Такі громади зберігали певну дистанцію від влади і вели незалежне і багате культурне життя. Звичним явищем для українського села було місцеве самоврядування, що означувалося як "сходка". Це були збори мешканців села (зазвичай, чоловічого складу), де вирішувалися важливі громадські справи на правах обмеженої демократії. Раз на два роки чи на рік обирався староста. Ним могла бути людина доброї вдачі, шанована серед односельчан. П'яниць і тих, чия порядність піддавалася сумніву, ніколи не обирали. До виборних посад належали: писар, банщик і сторож. Вибори відбувалися таємно.

Селянські обряди і ритуали були надзвичайно складними, поєднували численні елементи і норми, що мали і культурне, й економічне значення. Скажімо, весілля в Україні було однією з найважливіших подій соціально-культурного ґатунку. Наприклад, шлюб був основним способом розподілу майна та землі серед членів родини. Крім того, складовою частиною весільних обрядів вважалися одні з "найдавніших жанрів вокальної музики в Європі". Подібне значення мали "досвітки", або вечорниці. На них співали пісень, виконувалися музичні твори, танці, готували весільний посаг, вишивали святкове вбрання тощо. Ще одним звичаєм був храм, куди з'являлося чимало народу зі сусідніх сіл. Свят взагалі було багато, деякі з них відзначалися кілька днів, наприклад Трійця. Історик Д.Багалій писав, що на святах "і чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Слобожани дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без якої не можна було відбути весілля, були й інші інструменти: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра; на двох останніх вигравали кобзарі та лірники." Ще свого часу "Г.Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях".[8]

Оскільки культурні норми життя нерозривно перепліталися з соціальними й економічними, не можна залишати поза увагою функції сільських музикантів, лірників-кобзарів та іконописців (богомазів). Ці функції мали багатозначний характер — вони передавали вміння і навички музикування та музичної грамоти, зберігали виконавсько-інструментальну основу фольклору, живе звучання соціально й етично спрямованих пісенних текстів, дум, балад, забезпечували живе, існування "деяких найважливіших усних і візуальних" символів, кодів і знаків світогляду української людини. Всі традиційні культурні інституції та їх носії — люди — були піддані продуманим репресіям у 30-х роках і, по суті, цілком знищені. Характерові української культури була завдана всеохоп-на свідома деформація. Знищенню підлягали фактично всі "ритуальні інституції" під приводом того, що в них була релігійна основа. Заборонялися й усувалися з культурної активності різдвяні та весняні цикли пісень, руйнувалася тисячолітня традиція гагі-лок і веснянок, оголошувалося "поза законом" свято Івана Купала. Знищувалися всі ті форми культурного життя, де люди збиралися разом, а державно-комуністичні органи не мали своєї зверхності. Скажімо, цикл веснянок співався лише на Великодні свята і ніколи за рік не повторювався. Збиралися дівчата багатьма групами, добровільно, без спеціального керівника і, рухаючись по сільських дорогах і вигонах, співали пісень, що постійно змінювалися, перемішуючись жартами і забавами. Співи супроводжувалися мелодійними церковними дзвонами. Все це було зруйновано, а пізніше взято під організаційний контроль більшовиками. Підготовлені ними у культпросвітніх закладах особи посилалися в села керівниками так званої художньої самодіяльності, прино-сячи штучний репертуар, неодмінно затверджуваний комуністами. Цей репертуар не мав зв'язку з давніми селянськими особливостями локального співу. Навіть коли йшлося про народні пісні, то вони набували типового характеру для всієї території України, до того ж обов'язковим з погляду інтернаціоналізму ставало запровадження російських пісень у кожному сільському хорі. Важливу роль у сенсі комуністичного нищення традиційної української культури почали відігравати перетворювані й закладені більшовиками сільські та міські клуби, керівники яких ніколи не обиралися, а завжди призначалися партійною владою, що нав'язувала репертуар пісень і музики зазвичай не місцевого походження. Знищені були церковні хори, як і самі церкви.

Сільські іконописці, котрі часто малювали не лише "образи", а й сюжети з української історії ("Козак Мамай") та замовні мальовидла, опинилися також поза "законом" комуністів. За кілька десятиліть під невсипущим оком "інтернаціоналізаторів" зникли іконописці, місцеві скрипалі, лірники-старці, бандуристи-коб-зарі, зникли так само і традиційні для селянської культури інструменти — скрипка, кобза, бандура, флейта; забулися відповідні тексти — християнські псалми, думи, балади, історико-місцеві імпровізації. Все це не могло не позначитися на природному побутуванні української мови, на її лексиці, фонетичних особливостях, милозвучності, природності. Українській культурі був завданий удар, який вона відчуває донині. Окремим його наслідком стала та мова, якою нині спілкується багато селян і яка називається "суржик". Переслідування селянської культури та його суспільних інституцій було складовою частиною, окремим напрямом процесу колективізації, і їх треба розглядати як погром не менш серйозний, аніж той, що знищив або конфіскував матеріальну власність.

Такою ж складовою колективізації, а загалом задуманої кому-нізації — інтернаціоналізації українського життя, став колосальний голодомор, що забрав з України 4 — 8 млн осіб. Зауважимо, що українські селяни не мали добровільних намірів піддаватися колективізації і комуністичному господарюванню, що означало б добровільно саморуйнувати своє суспільство й культуру. Навпаки, на їхній погляд, соціалістична система господарювання не була розумною, бо руйнувала й економічні, й культурні норми життя. Водночас, зрозуміло, з надр української культури також нікому не прийшло на думку бажання її знищувати. Критичні голоси, коли вони лунали, стосувалися професійного рівня, розвиток котрого інтерпретувався як потреба відродження власне української культури.

Більшовицька влада в Україні не постала з надр українського народу. Навпаки, більшовицька еліта не була складовою українського суспільства у 20-х роках, вона була "закорінена в російському імперському минулому" і за соціально-політичною та культурною суттю стала "тимчасовим загарбником влади". її головним ворогом було не лише українське селянство, що становило понад 80% усього населення — а, по суті, вся українська культура, масові репресії проти якої розпочалися ще з кінця 20-х років.

Арешти діячів української культури ставали буденним явищем на період голодомору. Вони супроводилися масованою, добре продуманою пропагандою у пресі та по радіо. Вже з 1924 р. газетні шпальти рясніли "підтримкою народом" дій чекістів та осудом "зрадників", "контрреволюціонерів", "куркулів", вимагаючи карати їх смертю.[9]

Фатальну роль у культурному процесі виконав лист Сталіна 26 квітня 1926 p., адресований Л.Кагановичу та членам політбюро ЦК КП(б)У. Різкій критиці піддані О.Шумський і М.Хвильовий, ідеї котрих фальшувалися. Компартійні функціонери на Хвильового градом сипали звинувачення в націоналізмі. До них долучився і М.Скрипник. Особливо нещадно таврувався Хвильовий за його гасло "Геть від Москви!", яке він мотивував потребою самостійного розвитку української культури, що через політичну недолю привчена в особі своїх представників переважно схилятися перед вищістю "північної культури" замість того, аби виходити з органічних потреб поширювати дух свободи навколо людини.

Українська церква — чи не найскладніша проблема культурного розвитку народу. В листопаді 1918 р. Міністр віросповідань УНР А.Лотоцький виголосив декларацію про створення Української автокефальної церквш Вагома роль у цій справі належала видатному вченому і громадському діячеві Іванові Огієнку.

У середині 20-х років УАПЦ налічувала близько 3 тис. парафій з 6 млн прихожан, 10657 священиками і 34 єпископами (1927 p.). Цікаво, що КП(б)У тоді мала 122 тис. членів. При церквах були організовані "братства", які намагалися демократизувати церковне життя в Україні, домагалися церковних відправ українською мовою, створювали нові церковні хори та організації "самодопомоги". Головне, знову ж таки те, що нові церковні братства створювалися "знизу", за принципом самоорганізації і з давніми звичаями українського життя.

Репресії проти УАПЦ розпочалися фактично з 1920 p., коли органи ВЧК заарештували активіста полтавської "Просвіти" І.Лі-щину-Мартиненка, в якого був вилучений статут "Українського церковного братства". Останній став підставою для широких репресій українського духовенства. У протоколі засідання ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 р. (протокол ч. II, пакт 5) стосовно "церковних справ" зазначено: (3) "Схвалити намічені Комісією репресії стосовно керівників (Потієнко, Гриценко і Шараєвський) автокефальної церкви, висвітливши в пресі їхню контрреволюційну роботу. Доручити комісії вести подальшу роботу по розкладанню автокефалістів". (6) "Признати можливим відкриття в Києві церковно-обновленського навчального закладу за прикладом Московської академії за умови утримання на свої кошти