42.Одяг укр.

Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур ,водночас не втрачаючи оригінальних ознак.Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів. Сорочка часто оздоблювалася вишивкою. На поясі кріпилися необхідні інструменти (ніж, гребінь). Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макитру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки. Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. У Карпатах заможні жінки також заплітали волосся в коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах. У степовій частині України в XIX столітті побутувала фабрична одежа. Вдягалися за міським зразком — верхні міські сорочки, пальта, прямоспинні свити, кожухи у чоловіків; сарафани, спідниці, кофточки, блузки, пальта — у жінок.

43.Укр. нар. Кулінарія.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом,салом,кров’ю,іробили ковбаси,кров’янки.З молочних продуктів готували сир, в Карпатах та там, де розводили овець на молоко, готували овечу бринзу. Готували сметану, яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк і ряжанку. Повсякденні страви. Найбільш поширеними стравами були виготовлені з рослинних складників. Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Готували рідкі кашоподібні страви — куліш, ячний крупник.Хліб цінувався біл за всі інші печені страви. В Україні пекли хліб переважно з житньої муки. З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею (у XIX столітті). На півдні додавали картоплю. На свята в борщ клали м’ясо, у будні заправляли салом. Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле, в Карпатах — бринза. Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

44.Громадський подут і звичаї укр.Народу.

Найважливішою ознакою громади була саме наявність спільного володіння земельними угіддями. За цим показником ряд дослідників вивчали її історію, період найактивнішого життя та занепаду. На жаль, питання громадського землекористування в Україні належить до мало досліджених.Спільне володіння землями витворило окремий тип громади — земельну общину. До неї здебільшого належали мешканці одного села, але існували й такі села, в яких було кілька земельних общин. Релікти земельних общин доби середньовіччя були засвідчені дослідниками на Буковині й Прикарпатті ще у XIX ст., а в Закарпатті — на початку XX ст.Важливою прикметою було виключне право громади й на ті землі, що колись були власністю певного господарства, але втратили господаря (землі покинутого двору). У цьому випадку за громадою залишалося право повертати такі землі у спільне користування, виділяти окремим членам громади чи віддавати в оренду.

Користуючись спільними землями, громада отримувала певні прибутки, якими розпоряджалася за згодою своїх членів. Ці прибутки йшли на спільні потреби — церкву, будівництво громадських будівель, покриття інших видатків — загальногромадських чи окремих членів.Остаточний перехід вільних громадських земель у володіння держави або окремих великих землевласників (магнатів, шляхти, церковних установ) став основною причиною занепаду волосних громад. Вони трансформувались у сільські громади, — тобто такі, що складалися лише з одного села.

До найдавніших і найголовніших родинних, громадських, релігійних свят, що пов’язувались у давніх слов’ян із поклонінням сонцю, належало свято Корочуна (Крачуна). С. Килимник підкреслював, що "Корочун Русі-України покрився Святим Різдвом", але це цілком хліборобське свято, яке відрізнялося від подібних у інших народів яскравою обрядовістю, "найглибшою захованістю в народних масах нашої стародавньої передісторичної культури" ¹⁶.

Структура коляди засвідчує певну організацію цього гурту з чітко визначеними функціями кожного. Гурт колядників мав свого керівника, відомого в деяких регіонах аж до XX ст. як "береза", часто також "міхоноша". Обов’язковими учасниками коляди і щедрівок були ряджені. У цьому плані показовими є ігри з "козою", "ведмедем", які символізували у землеробських народів родючість, достаток ¹⁸. Щедрування включало давній народний звичай церемоніальних величальних обходів хат з побажанням щастя родині. У Юріїв день молодь весело святкувала з танцями, піснями, іграми, обходячи поля. З-поміж свят весняного циклу багатством обрядів та ритуалів виділявся Великдень і увесь тиждень після нього. З давніх часів відомий звичай розпалювати ритуальні вогнища напередодні Великодня. Ця місія випадала на парубочі громади. Одним з найдавніших і найяскравіших за багатством ритуалів було свято Івана Купала. Початково ігри, розваги, інші громадські форми дозвілля влаштовувалися річок, а також на лісових галявинах, оскільки тут відбувалось жертвопринесення. Поклоніння воді й вогню, магічні дії, скеровані на очищення, як відомо, — це дохристиянська традиція, яка найвиразніше проявилась і найдовше збереглась на свято Купала. Весняною порою великі гурти молоді збиралися на лоні природи "гукати весну, "закликати весну".