10.Внутрішня діалектичність предмету філософії. Основні принципи діалектики

Принцип – це начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, якими вона користується у своєму житті.. У філософському плані поняття принцип означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії, ідеї. Тобто є фундаментом. Діалектика базується на таких принципах:

1.принцип об’єктивності (здійснює себе через принцип діяльнісного відображення. Це означає, що відображення об’єктивної діалектики в діалектиці суб’єктивній, і взагалі відображення будь-якого предмета у свідомості здійснюється не за допомогою пасивного споглядання, а за допомогою чуттєво-предметної діяльності суспільно-розвиненої людини), 2.принцип розвитку(стадії розвитку будь-якого предмета: зародження та виникнення предмета, висхідна гілка розвитку(с-ма ускладнюється), пік розвитку, низхідна гілка розвитку(с-ма спрощується, спадає), припинення розвитку(смерть),

3.принцип системності у діалектиці(базується на тому, що діалектика розглядає світ, як цілу єдину с-му, а окремий об’єкт дослідження , як окрему с-му з її внутрішніми і зовнішніми зв’язками.

4. принцип конкретності істини полягає у тому що істина завжди конкретна, абстрактної істини не існує , тобто істинне знання це знання про конкретний об’єкт при конкретній обстановці, часі, мірі, дії.

Також існують допоміжні принципи діалектики : принцип причинності і принцип історичного та логічного.

10.Внутрішня діалектичність предмету філософії. Основні принципи діалектики   Принцип – це начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, якими вона користується у своєму житті.. У філософському плані поняття принцип означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії, ідеї. Тобто є фундаментом. Діалектика базується на таких принципах:

1.принцип об’єктивності (здійснює себе через принцип діяльнісного відображення. Це означає, що відображення об’єктивної діалектики в діалектиці суб’єктивній, і взагалі відображення будь-якого предмета у свідомості здійснюється не за допомогою пасивного споглядання, а за допомогою чуттєво-предметної діяльності суспільно-розвиненої людини),

2.принцип розвитку(стадії розвитку будь-якого предмета: зародження та виникнення предмета, висхідна гілка розвитку(с-ма ускладнюється), пік розвитку, низхідна гілка розвитку(с-ма спрощується, спадає), припинення розвитку(смерть),

3.принцип системності у діалектиці(базується на тому, що діалектика розглядає світ, як цілу єдину с-му, а окремий об’єкт дослідження , як окрему с-му з її внутрішніми і зовнішніми зв’язками.

4. принцип конкретності істини полягає у тому що істина завжди конкретна, абстрактної істини не існує , тобто істинне знання це знання про конкретний об’єкт при конкретній обстановці, часі, мірі, дії. Також існують допоміжні принципи діалектики : принцип причинності і принцип історичного та логічного.

11. Філософія в системі культури   Філософія є теоретичним фундаментом культури й у той же самий час - її найвищим усвідомленим вираженням. Філософія, входить до складу культури, виконує в ній роль невід’ємного елементу який робить націю придатною для створення наукових відкриттів, творів мистецтва, моральних кодексів, що служить духовно збагачує людство в цілому. Певним типам філософії відповідають і певні типи культури. Філософія культур різних держав і їхніх народів формувалася цілком самостійно. Отже, культура охоплює все те, що є «ненатурою», «иеприродою». Вона — надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак.

Для визначення ліній взаємозв'язку філософії та культури (матеріальної і духовної, національної та загальнолюдської ) важливо усвідомити вихідний , базовий тезу , що культура у всіх своїх проявах і формах , історично (генетично ) - дітище людини , різних видів його діяльності в особистісних , групових і громадських

рамках . Це об'єктивна реальність , в якій втілені способи і результати діяльності людей - справжніх творців культури . У філософії розкриваються загальнозначущі природні та соціальні умови творчої діяльності людини , який « обробляє » , удосконалює дійсність , а разом з нею і свою власну природу , свої інтелектуальні , моральні та естетичні потенції. Так культура проявляє себе як спосіб функціонування сутнісних сил особистості .

З XVII в . культура розуміється як рівень розвитку практичних і духовних навичок народів. Ідея розвитку людини дозволила німецькому філософу Йогану Гердеру (1744-1803) поставити питання про спадкоємність у розвитку культури - від покоління до покоління , від народу до народу , утворюючи « дух народу» ( volksgeist ) . Тим не менш, до цих пір немає єдиної думки щодо тлумачення терміна «культура».

Філософія узагальнює досягнення всієї світової культури , всесвітньо -історичної практики і позиція , є духовною квінтесенцією , самосвідомістю епохи (Гегель , Маркс). Вона виступає світоглядної , і методологічною основою якої діяльності .

Філософія є не тільки вчення про загальні принципи буття і пізнання , а й знаряддя послідовної зміни дійсності в цілях звільнення людини від усіх видів експлуатації і гноблення , в інтересах розвитку особистості , задоволення матеріальних і духовних потреб людей , творення суспільства соціальної справедливості.

Вже на ранніх етапах поряд з релігією вироблення нових знань і орієнтацій бере , на себе світська культура в її різноманітних проявах: мистецтво і література , філософія та наука . З одного боку , в цих формах духовного виробництва є своє " спадщина" , усталені результати , визнані знання і цінність. Разом з тим їх найважливішою характеристикою світської культури стала спрямованість на новаторство , відкриті нових горизонтів у пізнані , типів орієнтації і способів життєустрою

Філософія відноситься до області духовної культури людей , що володіють здатністю філософського мислення.

12. Співвідношення філософії з іншими формами суспільної свідомості   Філософія і наука. Філософія є наукою, тому що:

1.наука – це систематичне знання, що потребує доказів і перевірки, складається з положень, які утворюють систему, реалізується принцип доведеності в науці, висновки науки мають проходити практичну перевірку, філософії притаманні всі ці ознаки. Філософи намагаються перевіряти свої висновки фактами.

2. головна цінність науки – істина, в філософї істині приділяється першочергова увага.

3. будь-яка наука має науковий апарат(методи, теорію і т.д.), філософії він притаманний. Принцип науковості потребує суворого визначення категорій. В філософії категорії мають нечіткі, розмиті краї. За допомогою категорій людина може змінювати своє відношення до світу так як світ вона змінити не може. Філософія – особлива наука – проблеми філософії неможливо вирішити, якщо проблема вирішилась, то це вже вважається проблемою іншої науки, кожне покоління заново вирішує філософські проблеми.

Філософія і релігія. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, як людини, її теоретичного мислення. Релігія – специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. Спільним для філософії і релігії є, насамперед, те, що вони представляють собою форми суспільної свідомості. Вони є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу; Філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства; філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства. Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності:

1, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Предметом релігії є Бог, його творіння;

2, філософія і релігія мають різну структуру.

3, філософія ґрунтується на доведенні. Релігія ґрунтується на вірі;

4, філософія є формою пізнання, способом проникнення у сутність явищ. Релігія є формою, способом інтерпретації (тлумачення) того, що є .

5, філософія орієнтується, насамперед, на інтелект людини, її розум. Релігія діє, передусім, на почуття, емоції

Філософія і право. Право – це норми, розпорядження, юридичні закони, а правосвідомість – це знання і оцінка діючого права у суспільній свідомості. Коли ми розглядаємо зв’язки філософії і права, то мова йде про право не як юридичну норму, закон, а про право як форму суспільної свідомості. Філософія і право є формами суспільної свідомості; філософія і право входять до духовної сфери суспільства як складові надбудови; філософія і право мають спільну виховну функцію. Окрім спільного, філософія і право мають суттєві відмінності. 1) У філософії і права – різні предмети осмислення дійсності.

2) у філософії відображаються об’єктивні закони розвитку світу. Що ж до права, то в ньому знаходять відображення юридичні закони, які встановлюються людьми в інтересах певних соціальних груп,

3) Філософія і право мають різну структуру.

Філософія і мистецтво. Філософія і мистецтво є творчістю. Багато філософів належать і до лут-ри і до філософії. Різні вирази творчості людини: в філософії – концепції, с-ми розуміння, понять, а в мистецтві – картини, лут-ні твори, архітектура, в яких творець самовиражається.

13. Роль філософії в науці і практиці. Значення наукових висновків і практичного досвіду для розвитку філософії   Роль філософії у науці полягає в тому, що вона у діалектичному розумінні узагальнює всі наукові досягнення, систематизує їх у глобальному сенсі. Практичне пізнання людиною світу полягає в процесі перетворення дійсності. Це зумовлює вироблення досвіду, і цей досвід є підґрунтям для вироблення наукових (теоретичних) висновків, які породжують філософські пізнання(загальні закони всесвіту, суспільства). Значення цих наукових висновків і практичного досвіду в розвитку філософії полягає в тому, що завдяки цьому філософія узагальнює окремі наукові теорії в єдине їх розуміння. І відкриття в конкретних науках сприяло інтенсивному розвитку філософії. Так як в науці розглядаються тільки конкретні, окремі питання, а філософія розглядає все в загальному, не однобічно, а діалектично, в їх єдності. 

Грецьке слово « практікос » означає діяльний , активний . При цьому мається на увазі діяльність , завжди спрямована на досягнення мети . Практика є діяльність людини по досягненню мети.

Практика має структурою , будовою. Складовими структурами є: 1 ) суб'єкт практики ( одна людина або група людей , цілі яких визначають сенс скоєного ), 2) сама мета як суб'єктивний образ бажаного майбутнього ; 3 ) цілеспрямована діяльність ; 4 ) кошти практики ; 5 ) об'єкт практичної дії ; 6 ) результат практики .

Цінність практики завжди з'ясовується в процесі деякої філософської інтерпретації. Інтерпретація ця полягає в тому , що людина оголошується доброчесним , а самі ці чесноти оцінюються з позицій певного , виробленого відповідною філософією ідеалу добра.

Отже:

• Сенс практики у всіх сучасних філософських напрямках бачать в етичних цінностях ( все рідше використовуються вирази «етика чеснот » , «етика боргу » , все частіше говорять і пишуть про « етику цінностей »).

• Етична ( моральна ) цінність розуміється як інтерпретація , вироблена за допомогою певного філософського методу .

14. Філософське значення проблеми буття. Буття, матерія, субстанція   Проблема буття – одн. з перших проблем, які намагається розв’язати філософія. Виходячи з історії філософії - існує 3 основні концепції буття – 1.матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; 2. Ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням(ідеальним сущ.) (Н.д одні гинуть «за метал» тобто матеріальне, інші – за честь і коханя(тобто ідеальне)) 3. Некласична, що протеставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому, як усталеному, оформленому, завершеному. Мат. Та ідеал. Концепції тяжіють до об’єктивізму(прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична предст. У феноменології та . екзистенціалізмі – суб’єктивізм, визн. Б. через свідомість та існ. Людини Виділяють різні сфери буття(за Груссерлем):матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість(психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістовні поняття, цінності, світ фантастичних утворень. Матерія - це філософська категорія, що означає об’єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна і якісно, і кількісно, і має здатність будь-яких форм відображення. Матерія як загальна субстанція – субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і форм руху. Субстанція – дещо незмінне, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Субстанційність матерії виражається у взаємозв’язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія як субстан. Є єдністю багатоманітності. Атрибутами матерії як субстанції є системність, рух, простір і час.

Буття - є все суще , як воно мислиться . Чи не буття немає. Суще це предметний світ . Буття є філософською категорією , що позначає реальність , існуючу об'єктивно , незалежно від свідомості , волі та емоцій людини. Проблема трактування буття і співвідношення його з свідомістю стоїть в центрі філософського світогляду .

Основне питання філософії - питання про відношення буття і свідомості. Його рішення залежить від розшифровки поняття буття , від розгляду його основних форм . Необхідно підкреслити , що у філософії виділялися і аналізувалися різні системи форм буття.

Немає єдиного питання з цього думку і зараз. Філософи , представники діалектичного матеріалізму , вважають за доцільне виділення наступних розрізняються , але взаємопов'язаних форм буття:

Буття речей ( тіл) , процесів , які в свою чергу діляться на буття

речей , процесів , станів природи ; буття природи як цілого ; буття

речей і процесів , вироблених людиною.

Буття людини , яке ділиться на буття людини у світі речей і

специфічно - людське буття .

Буття духовного ( ідеального ) - яке ділиться на

індивідуалізоване духовне про Об'єктивізувати

( внеіндівідуальное ) духовне.

Буття соціального , яке ділиться на індивідуальне буття (буття

окремої людини в суспільстві та історії) і буття суспільства.

Виникнення тієї чи іншої форми буття є результат переходу від однієї форми буття в іншу. Які б форми буття не розглядалися , всі вони мають своїм граничним підставою , своєю субстанцією - матерію.

Типологія форм буття важлива при виборі рішення так званого " основного питання філософії". Наприклад , матеріалізм вважає основною формою буття природне буття ; суб'єктивний ідеалізм - суб'єктивне буття ; об'єктивний ідеалізм - об'єктивний дух .

До кінця XIX в . існувало безліч визначень матерії .

Діалектико- матеріалістичне визначення поняття матерії було дано 8.І. Леніним у книзі « Матеріалізм і емпіріокритицизм »: « Матерія є філософська категорія для позначення об'єктивної реальності , яка дана людині у відчуттях його , яка копіюється , фотографується , відображається нашими відчуттями , існуючи незалежно від них ». У цьому визначенні виділено 2 основних ознаки : 1 ) матерія існує незалежно від свідомості ; 2 ) вона копіюється , фотографується, відображається відчуттями. Перша характеристика означає визнання матерії первинною по відношенню до пізнання , другий - визнання принципової пізнаванності матеріального світу. Таким чином , дане визначення матерії постає як стисла , згорнута формулювання матеріального вирішення основного питання філософії (відношення ідеального до матеріального ) .

В онтологічному сенсі " матерія - це нескінченна безліч всіх існуючих у світі об'єктів і систем , субстрат будь-яких властивостей , зв'язків , відносин і форм руху; в світі немає нічого крім рухомої матерії " . Подібний підхід до визначення матерії показує відносну протилежність між матерією і свідомістю , природою і духом. Так , індивідуальна свідомість через свою субстратную основу здійснює нероздільний зв'язок духовного і матеріального.

Атрибутами ( невід'ємними властивостями) матерії є 1) рух , 2 ) простір і час .

Матерія охоплює нескінченну безліч реально існуючих об'єктів і систем світу, є субстанціональної основою всіляких властивостей і форм руху. Матерія не існує інакше як тільки в незліченній безлічі конкретних форм , різних об'єктів і систем. Матерія несотворима і незнищенна , вічна в часі і нескінченна в просторі.

Матерія характеризує матеріальна єдність світу . У світі немає нічого , що не було б певним видом або станом матерії , її властивістю або формою руху , продуктом її історичного розвитку. Визнання матеріальної єдності світу є вихідним принципом філософського матеріалізму на противагу всім ідеалістичним концепціям , в яких як субстанції всіх явищ у світі розуміється Божественна воля , « абсолютна ідея» , дух , енергія ( енергетізма ) .

Матерія невичерпна , і її пізнання потенційно не обмежена.

Субстанція - (лат. substantia - сутність; те, що лежить в основі) - філософська категорія класичної раціональності для позначення об'єктивної реальності в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її прояву та саморозвитку. Субстанція незмінна на відміну від перманентно мінливих властивостей і станів: вона є те, що існує в самому собі і завдяки самому собі . Першопричина відбувається. Як правило саме субстанції приписують свободу , як можливість визначати саме себе лише за допомогою своїх власних підстав . Тобто вона не може і не повинна мати сторонньої по відношенню до себе діючої сили . Традиційно прийнято виділяти 2 види субстанцій - Дух і Матерія .

15. Об’єктивна реальність з точки зору її сутності, основи. Поняття субстанці, її світоглядне і методологічне значення   Субстанція (лат. сутність) - об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, всього різноманіття явищ природи та історії, включаючи людину та її свідомість, і тому фундаментальна категорія наукового пізнання, теоретичного відображення конкретного (Абстрактне і конкретне). В історії філософії спочатку С. розуміється як речовина, з к-якого складаються всі речі. Надалі, у пошуках підстави всього сущого, С. починають розглядати як особливе позначення бога (схоластика), що веде до дуалізму душі і тіла.Останній - своєрідне вираження несумісності теологічного та наукового мислення. У понятті С. матерія відображена не в аспекті її протилежності свідомості, а з боку внутрішньої єдності всіх форм її руху, усіх відмінностей і протилежностей, включаючи і протилежність буття і свідомості. С. постає як осн. категорія матеріалістичного монізму, як основа і передумова справжнього, змістовного єдності теорії. / Ось чому Ленін вимагав «поглибити пізнання матерії до пізнання (до поняття) субстанції», вважаючи, що «дійсне пізнання причини є поглиблення пізнання від зовнішності явищ до субстанції». Анти-субстанціалістская позиція у філософії відстоюється позитивізмом, к-рий оголошує С. уявної і потот му шкідливою для науки категорією. Відмова від категорії С., втрата «субстанціальною» т. зр. веде теорію на шлях розкладу, незв'язного еклектизму, формального об'єднання непоєднуваних поглядів і положень, представляє, за висловом Маркса, «могилу науки».

Ідея субстанції (лат. substantia - суть, щось, що лежить в основі) виникає фактично з початком філософствування, де вона стає однією з ключових категорій мислення. Це поняття ввели для позначення загальної основи усього існуючого. Разом з поняттям субстанції існує близьке до нього поняття субстрату (лат. substratum - основа, букв. - підстилка) як того, з чого усе зроблено. Поняття субстрат можна зблизити з поняттям матерії ("те, з чого", як означав "матерію"Арістотель). Субстанція ж представляє вищу міру спільності. Субстанція означає першооснову усієї існуючої, внутрішньої єдності різноманіття конкретних речей, подій, явищ, процесів, за допомогою яких і через які вона існує.

Відповідно до загальної спрямованості певних філософських концепції вичленяють одна субстанція (монізм; субстанцією тут може бути як матерія - вода, вогонь, атоми - у Фалеса, Гераклита, Демокрита, так і ідеї, числа, дух - уПлатона, Піфагора), дві субстанції (дуалізм; напр., у Декарта - субстанція мисляча і субстанція протяжна, матеріальна) або безліч субстанцій (плюралізм; Лейбніц, У. Джемс, До. Поппер).

У філософії Нового часу виділяються дві лінії аналізу субстанції. Перша, пов'язана з онтологічним розумінням субстанції як граничної основи буття, була почата в емпіризмі Ф. Бэкона на шляху якісного опису субстанціальних форм і ототожнення субстанції з формою конкретних речей. Цьому якісному трактуванню субстанції Декарт протиставляв вчення про дві субстанції: матеріальну (для якої характерні протяжність і кількісна вимірність) і духовну (розумовою).

Друга лінія аналізу субстанції - гносеологічне осмислення поняття субстанції (тобто з точки зору теорії пізнання), його можливості і необхідності для наукового знання. Вона була почата Локком в його аналізі субстанції як одній із складних ідей і критиці емпірично-індуктивного обгрунтування ідеї субстанції (тобто отримання її на основі досвіду). Беркли взагалі заперечував поняття матеріальної субстанції, допускаючи лише існування духовної субстанції.

16. Філософія про багатоманітність і єдність світу. Різні течії в філософії. Монізм і дуаліз. Матеріалізм і ідеалізм   Відповідно до різних філософських вчень ( монізм та дуалізм) трактується і різні думки з приводу різноманітності і єдності світу. Так як пошуки начала, буття важкі, але вони конче потрібні, оскільки без онтологічної усталеності неможлива об’єктивна ( а отже і суб’єктивна) логіка. Буття при цьому думкою розподіляється на матеріальну й ідеальну складові. Філософи намагаються зясувати генезис(походження) того і другого, тобто матеріального й ідеального, різні форми їхньої взаємодії, підпорядкованості, взаємопроникненню. І тут традиційні і до тепер актуальні три способи вирішення цієї проблеми: 1. існує напрямок у філософії, що називається ідеалізмом. Його прихильники вважають ідеальне первинною підставою буття, а матеріальний світ, природу – продуктом „абсолютної ідеї”, несвідомої космічної волі й інших видів ідеального. 2. Ідеалізму протистоїть філософське вчення матеріалізму. Матеріалісти вважають первинною матерію, а усі форми ідеального, свідомість, волю, мислення – похідними від матерії, продуктом її розвитку. Зазвичай у філософській літературі перших і других, тобто ідеалістів і матеріалістів , прийнято називати моністами, тому що вони виходять з визнання як першого і основного тільки одного з начал – або матеріального або ідеального. При цьому вони намагаються логічно обґрунтувати походження одного з іншого. 3. Є філософи, які виходять з визнання рівноправності матеріального та ідеального начал, їхньої незвідності одного з другим і неможливості виникнення одне з одного, іменуються дуалістами.

17. Сутність вчення про матерію. Еволюція змісту категорії матерії   Об’єктивний ідеалізм і матеріалізм це споконвічні супротивники, але як не парадоксально у своєму баченні світу який існує сам по собі. Як той так і інший визнають наявність незалежної від людини та її свідомості об’єктивної реальності, хоча і трактують її по різному. У цьому розумінні вони обидва протистоять об’єктивному ідеалізму. Об’єктивна ідеалістична модель уявляє усі форми буття одночасно чи поступово створеними божественною думкою, ідеєю. Матеріалістична ж модель пояснює складність світу розвитку з простіших елементарних до складніших. Приклади: Об. І. бере за зразок схему людської трудової діяльності(соц. форма буття), напр. митець задумує ідею, а потім втілює її в життя витвором архітектури. Друга матеріалістична модель за основу бере процес народження і розвитку живих істот(біологічних форм життя). Приклад теорія Дарвіна. Слабкою ланкою обох цих моделей що протиборствують є виведення матеріального з ідеального чи навпаки. Неможливо логічно уявити факт виникнення матерії з деякої „чистої” нематеріальної ідеї. Але неможливо також уявити собі вічне існування абсолютної матерії яка лише на якийись час з незрозумілої причини робить із себе матерію в якій є якась ідея. Проаналізувавши в історії філософії можна виділити три головні поняття і, відповідно, - етапи, які послідовно змінили зміст цієї категорії це „річ” – „властивість” – „відношення”. Спочатку філософи вважали що існує одна єдина матерія з якої складаються всі речі. З розвитком науки матерію почали наділяти властивостями, такими як: твердість, проникливість, важкість, легкість. Під словом матерія у той час розумілося лише сукупність властивостей притаманних усім тілам, проте станом науки на 18 ст. саме властивість матерії виступає як самостійна матерія, тобто немаючи можливості пояснити сутність найважливіших властивостей тепла, світла, електрики, магнетизму наука надавала їм статусу окремих матерії, тобто теплороду, світлороду, електричної та магнітної матерії. Отже, згідно матеріалістичної моделі як уже зазначалося матерія еволюціонує в такій послідовності „річ” – „властивість” – „відношення”.