6. Три головні питання філософії по і. Канту. Їх зв'язок з питаннями про співвідношення свідомості і буття і з структурою філософії

В книзі німецького філософа Канта „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання:

„що я можу знати”,

„що я повинен робити?”,

„на що я можу сподіватися?”.

Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні:

Що таке людина?

Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. Виходячи із сказаного, слід відповісти на ключове для антропологічних досліджень питання:

яке місце людини у світі?

Перша відповідь була характерна для періоду античності - це відповідь космоцентрична. Вона означавє, що Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одухотвореного всесвіту.

Друга відповідь - теоцентрична. Він типовий для середньовіччя. У витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, що створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, він, як і творець, наділений свободою волі. Проте людина гріховна, оскільки чинив опір волі творця. Бог - промыслитель і суддя усіх людських справ.

Третя відповідь - антропоцентрична. Він панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм прославляє людину, але він багатий суб'єктивізмом, практичною і пізнавальною самозамкнутостью.

Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі". Зв'язок цих питань з структурою філософії полягає в тому, що такі структурні елементи філософії, як онтологія( вчення про першооснову буття, відповідає на пит. „що таке світ і яке місце людини у світі?”), гносеологія(вчення про пізнання відповідає на пит.”що я можу знати, що таке пізнання, що я можу пізнати?”) та антропологія ( вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури) ставить перед собою основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”) Для того щоб дати відповідь на всі ці запитання повинен відбуватися процес усвідомлення цих питань(обдумування), а потім ці думки матеріалізуються у наших діях, вчинках і процесах.„Що я можу знати?” – самосвідомість, Аксіологія, „що я повинен робити?” – усвідомлення всесвітом самого себе, дисципліна Праксеологія(наука про ефективність людської діяльності), „на що я можу сподіватися?” – буття, Гносеологія та логіка.

7. Структура логічного вираження дійсності. Розсудок і розум   Логічне мислення – це здатність людини точно і послідовно не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях та вміння викривати логічні помилки. Правильне міркування – це міркування, в якому одні думки, висновки з необхідністю випливають з інших думок – засновків. Закон мислення(чи логічний закон) – це необхідний суттєвий зв'язок думок в процесі міркування. Процес мислення : правильна орг-ція даних, застосування придатного методу аналізу. Структура логічного мислення за Гегелем :  1.Розсудок(базується на таких принципах: незмінність,подібність,спостереження за зовнішніми чинниками)

2.Розум негативний(базується на таких принципах мінливість ,відмінність ,спостер.внутріш.чинники )

3.Розум позитивний.( об’єднує у собі всі принципи незмінність, тотожність, мінливість, відмінність, це і є діалетика).

Розсудок (за Гегелем) – перша форма понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формал. логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання обмежене. Його істина залежна від обставин. Н-д : паралельні прямі не пересікаються втрачає істинність в неЕвклідовій геометрії, а судження дощ іде , як тільки дощ припиниться. Філософія прагне до абсолют знання, до безумовної істини, вона не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку.

Розум що прагне до безкінечної, абсолютної істини у концепції Гегеля не заперечує розсудок, а утримує його знання, включає його в себе, розум взагалі не має іншого джерела знання крім розсудку. Але він по своєму інтерпретує істинне розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілу с-му.

8. Проблема методу(стилю) філософствування. Діалектика і догматизм   Діалектика - це вчення про ро-ток і загал зв'язок про найбільш загал закони ро-тку природи, сусп-во і мислення ( теорія ро-тку). Існує об’єктивна( діалектика реального світу,природи та суспільства,вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи та суспільства, визначає діалектику речей) і суб’єктивна діалектика(це є відображення об’єктивної діалектики у свідомості людини ,визначає діалектику ідей) ці 2 види діалектики визначають істинне мислення про світ. Діалектика мислення – неприродженна здатність, досягнення культури що потребує засвоєння. Вміння діалектично пояснити різні явища передбачають не тільки знання теоретичних положень, але й навики тренування. На відміну від діалектичного мислення(вірного) існують форми хибного мислення : догматизм( це хибне мислення, яке виникає коли абсолютизується (перебільшується) розсудок та його принципи), скептицизм ( виникає внаслідок абсолютизації негативного розуму , кредо: не можна віддати перевагу жодному із суперечливих суджень) форми скептицизму : самоскептицизм, агностицизм (головн думка сутність речей не пізнаванна) релятивізм(в пізнанні не має стійкого все у ньому відносне).   9. Проблема методу (стилю) філософствування. Діалектика, софістика і еклектика   Діалектика - це вчення про ро-ток і загал зв'язок про найбільш загал закони ро-тку природи, сусп-во і мислення ( теорія ро-тку). Існує об’єктивна( діалектика реального світу,природи та суспільства,вона виражає безперервний ро-ток та зміну, виникнення та зникнення явищ природи та суспільства, визначає діалектику ідей) і суб’єктивна діалектика(це є відображення об’єктивної діалектики у свідомості людини ,визначає діалектику речей) ці 2 види діалектики визначають істинне мислення про світ. Діалектика мислення – неприродженна здатність, досягнення культури що потребує засвоєння. Вміння діалектично пояснити різні явища передбачають не тільки знання теоретичних положень, але й навики тренування. Псевдодіалектика існує у таких формах: еклектика, софістика. Це хибні методи діалектики. Еклектика базується на механічному об’єднанні різних напрямів, поглядів,теорій, уявлень без урахування принципів єдності, цілісності. Еклектика це методологічний прийом, що полягає у безсистемному зборі і поєднанні різних знань. Софістика – це свідоме вживання у суперечці або доказах не вірних аргументів(софізмів). Софізм – це помилковий висновок, який проте здається вірним. За формою вірний, за сутністю хибний. Софізм заснований на навколишньому порушенні правил логіки. Софістика та еклектика виникають тоді коли догматизм та скептицизм ставлять собі мету,своїми односторонніми, логічними засобами зобразити процес ро-тку. Гасло еклектики „З одного боку або з другого боку”. Еклектика не враховує в процесі дослідження об’єкту такий принцип як системність та структурність. Софістика як явище виникає у давній Греції і пов'язаний зі школою софістів : Претагор, Горгій, Фразіма ( їх цікавила суб’єктивна істина). Основа їх світогляду базується на вислові Протагора „ Людина є міра всіх речей”. Н-д : Сократ – людина, усі люди смертні, Сократ – смертний. Крадій бажає придбати щось хороше, придбання хорошого – справа хорошого, крадій бажає хорошого крадучи. НА відміну від діалектики софістика в процесі дослідження об’єкту не базується на принципах об’єктивності, її цікавить суб’єктивна істина.