V. Поступовий занепад (1323—1340 pp.).
Загибель Андрія та Лева її, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ролі та впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинськик земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 p. внаслідок компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава Тройденовича, сина Марії, дочки Юрія І Львовича. Юний князь, який прийняв православ’я та Ім’я Юрія ІІ Болеслава, проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства, посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.
Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й до активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 p. Юрія ІІ Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців; Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицьке-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; модернізувало давньоруську державну організацію; розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга з честю представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені.
15. Внутрішня та зовнішня політика Гальцько_Волинського князівства. Данило Галицький
Економіка Галицько-Волинського князівства була переважно натуральною. В її основі лежало сільське господарство, що базувалося на самодостатніх угіддях — дворищах. Ці господарчі одиниці мали власні ріллі, сіножаті, луги, ліс, ловища та рибні озера. Головними сільськогосподарськими культурами були переважно овес і жито, менше пшениця іячмінь. Окрім цього було розвинуте тваринництво, насамперед конярство, а також вівчарство і свинарство. Важливими складовими господарювання були промисли —бортництво, мисливство і рибалка.
Серед ремесел були відомі ковальство, гончарство, обробка шкіри, зброярництво, ювелірна справа і ливарництво. Оскільки Галицько-Волинське князівство знаходилось у лісовій і лісостеповій зоні, що була густо вкрита лісом, особливого розвитку набуло будівництво і обробка деревини. Одним з провідних промислів князівства було солеварництво. Галицько-Волинське князівство, поряд з Кримом, було єдиним регіоном, який постачав сіль як на Русь, так і у країни Західної Європи.
Торгівля у Галицько-Волинських землях не була розвинута належним чином. Більшість виготовленої продукції йшла на внутрішнє споживання. Відсутність виходу до моря і великих річок, заважали веденню широкої міжнародної торгівлі та, відповідно, збагаченню скарбниці. Основними торгівельними шляхами були сухопутні. На сході вони зв'язували Галич і Володимир з Київським і Полоцьким князівствами та Золотою Ордою, на півдні і заході — з Візантією, Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею таСвященною Римською імперією, а на півночі — з Литвою і Орденом. До цих країн Галицько-Волинське князівство експортувало переважно сіль, хутро, віск, зброю, а інколи збіжжя. Товарами імпорту були київські художньо-ювелірні вироби, литовські хутра, західноєвропейська вовна, сукно, зброя, скло, мармур, золото та срібло, а також візантійські і східні вина, шовк та спеції.
Торгівля проходила в містах Галицько-Волинськомого князівства, яких наприкінці 13 століття було понад вісімдесят. Найбільшими з них були Галич, Холм, Львів, Володимир,Звенигород, Дорогочин, Теребовля, Белз, Перемишль, Луцьк і Берестя. Князі заохочували міжнародну торгівлю, зменшуючи мита і податки з купців на торгових шляхах і міських площах. [21]
Державна скарбниця поповнювалася за рахунок збору данини, податків, мит з населення, війни і конфіскації володінь неугодних бояр. На теренах Галицько-Волинського князівство ходили руські гривні, чеські гроші і угорські денарії. З літопису відомо, що князі відливали також монети власного виробництва, проте їх ще не знайдено археологами.
Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.
Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців[15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.
З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління.
Митра перемиських єпископів, так звана корона Данила Романовича.
Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.
Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.
У 1264 році Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.