12. Політичний устрій Київської Русі

Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров'ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У "Повісті минулих літ" Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.

Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з'являється прошарок бояр, які стають правлячою суспільною групою.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з'їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.

Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських - потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.

Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора - великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю. У 12 ст. до її складу входили основні урядовці княжого двору: двірський, печатник, стольник, мечник, скарбник, а також представники княжої адміністрації на місцях -тисяцькі, посадники, воєводи. Звичайно число членів боярської ради було незначним. В різних землях Київської Русі її роль суттєво відрізнялася: на півночі, в Новгороді, перше місце займало віче, на центральних землях – князь, на західних – у Галицькій землі їй належало важливе місце в управлінні державою.

Вiче — загальні збори громадян міст Київської Русі для розгляду громадських справ. Вiче на Русі почало відігравати помітну роль з ослабленням князівської влади в період феодальної роздрібненості (друга половина XI–XII століття).

З економічним та політичним піднесенням великих міст і посиленням ролі купців, ремісників зростало й значення вічових зборів. Віче збиралося на княжому чи церковному подвір’ї або на торговищі. Регулярних вічових зборів не було, їх скликали, на випадок потреби, князь, хтось із бояр або ініціатива виходила з народу. Вічем керував князь або єпископ (у Києві — митрополит), іноді — тисяцький. Правильного порядку дебатів і прийняття постанов віче не знало. В принципі ухвали приймалися одноголосно, фактично справи вирішувала позиція більшості присутніх. Компетенції віча не були точно визначені, однак деякі були постійними його прерогативами — справа війни і миру, зокрема, народне рушення, деякі справи зовнішньої політики, покликання князя на престол (якщо він не посідав його порядком спадщини чи внаслідок завоювання); укладання договору («ряду») з князем. Іноді віче домагалося зміни княжих урядовців, часом віче ставало судовим органом, головним чином для політичних правопорушень. Рішення віча «старшого» города було обов’язковим для цілої землі.