1)Внутрішній

2)Зовнішній

1)Внутрішній - коли магма не досягає земної поверхні і застигає в тріщинах та порожнинах земної кори. При цьо­му охолодження магми відбувається дуже повільно - мільйони років. Внаслідок сильного тиску і повільного застигання в надрах Землі утворюються магматичні тіла (інтрузії) різної форми: батоліти = величезні безформні

што­ки = менші циліндричні

лаколіти = грибоподібні

дайки = вертикальні жили

сіли = горизонтальні

Якщо це трапляється близько до поверхні, то верхні шари Землі разом з магмою утворюють невисокі гори. Такою горою, наприклад, є Аюдаг у Криму, яка за своїм походженням являє лаколіт. Геологічна розвідка та вивчення інтрузій має велике практичне зна­чення, адже підземні магматичні тіла містять багато корисних копалин: руди металів, коштовне каміння, будівельні матеріали.

ІІ)Зовнішній магматизм проявляється, коли магма виливається на поверхню, пере­творюючись у лаву. За хімічним складом лава є речовиною астеносфери, звільненою від газів. Під час її виверження гази виходять в атмосферу. Застиглі потоки лави утворюють конуси вулканів.

Вулканізм = процес зовнішнього магматизму.

Жерло вулкану = канал (тріщина), яким піднімається магма до поверхні. Жерло закінчується кратером, з якого лава виливається назовні. Якщо вулкан тривалий час не вивергається, його кратер руйнується, утворюючи кальдеру - широкий старий зруйнований кратер.

При повторному виверженні в середині кальдери може вирости новий кратер. Так виникає сомма - подвійний кратер вулкану.

Нині на планеті відомо близько 10 тис. вулканів. З них 2 тис. вважаються діючими, виверження яких відбувалися в історичний час.

Найвищий діючий вулкан Євразії - Ключевська Сопка на Камчатці. Його висота - 4750 м.

Згасли­ми є вулкани, які вивергалися в доісторичні часи. В Україні є тільки згаслі вулкани: в Криму - Карадаг, в Карпатах - Вулканічний хребет із групи вулканів, про діяльність яких не збереглося ніяких відомостей.

Вулкани на Землі розміщені нерівномірно. Вони, як і зем­летруси, виникають на межах літосферних плит внаслідок руху земної кори. Більша частина діючих вулканів розташована на узбережжі Тихого океану. Ці райони дістали назву Тихоокеанського вулканічного поясу, де, крім Ключевської Сопки, знаходяться відомі вулкани Фудзіяма, Кракатау та інші. Під час вибуху вулкана Кракатау в 1883 р. в Індонезії загинуло 40 тис. чоловік, 2/3 острова зникло на дні Зондської протоки. А вибухова хвиля від цього виверження тричі обігнула земну кулю.

Другим районом поширення активного вулканізму є Альпійсько-Гімалайський пояс. Найвідомішими вулканами тут є Везувій та Етна. У 79 р. н. е. вулкан Везувій знищив ра­зом з населенням три міста Стародавнього Риму: Помпеї, Стабію та Геркуланум.

Багато вулканів на дні Світового океану, де земна кора достатньо тонка і речовина астеносфери її легко пропікає, як газовий пальник. Більшість діючих вулканів тут все ж приурочені до Серединних океанічних хребтів. Інколи, здіймаючись над поверхнею води, вони утворюють вулканічні острови, наприклад Ісландію з вулканом Гекла.

Поряд з діючими, а часто й згаслими, вулканами виникають гарячі джерела та гейзери. Це свідчить про те, що розжарена магма близько підходить до поверхні і нагріває підземну воду.

Гарячі джерела спокійно витікають з тріщин у земній корі. Ча­сто у воді розчинені мінерали.

Гейзери (з ісландської - хлинув) б'ють фонтаном з-під землі з певною періо­дичністю. В підземних порожнинах вода нагрівається до 100 °С, закипає та інтенсивно випаровується. Пара тисне на воду і та з шумом виходить назовні. Гейзери інколи до­сягають висоти 40-90 м. Потім з охолодженням води виверження припиняється до нового її нагрівання та утворення пари. Кожний гейзер має свій режим дії (від хвилини до кількох діб). Гейзери відомі на Камчатці (Долина гейзерів), у США (Йєллоустонський національний парк), на островах Ісландія та Нова Зеландія.

Інколи на схилах вулканів виділяються струмені газів та пари. Це - фумароли. За своєю температурою на хімічним складом вони різні. Інколи фумароли є викидами водяної пари, часто насиченими сполуками сірки чи вуглекислим газом.

Походження материків і океанів

Питання про розвиток літосфери в науці є складним і не до кінця розв'язаним, оскільки знання про будову і склад глибинних частин Землі поки що обмежені. Існує кілька гіпотез (наукових припущень) походження материків і океанів.

За однією з них, спочатку на планеті утворилася земна кора океанічного типу. Потім, під впливом внутрішніх процесів Землі, товща земної кори поступово збільшувалася і відбулося утворення кори материкового типу.

До початку XX ст. панувала теорія фіксизму, згідно з якою земна поверхня упро­довж історії свого розвитку не зазнавала істотних змін, тобто материків завжди було шість. Ця теорія визнавала лише повільні (вікові) вертикальні рухи окремих ділянок Землі. Пізніше, з розвитком науки, стало очевидним, що земна кора здійснює як вертикальні, так і горизонтальні рухи.

Так з'явилася теорія мобілізму, яка з кожним роком збільшує кількість аргументів на свою користь.

Рухливість земної кори знайшла своє підтвердження в гіпотезі дрейфу материків («дрейф» у перекладі з голландської - плавати), її автором є німецький геофізик Аль­фред Вегенер. У 1915 р. вийшла його книжка «Походження материків і океанів», у якій він, спираючись на подібність обрисів берегової лінії Африки та Південної Америки, робить припущення, що сотні мільйонів років тому на Землі існував єдиний масив суходолу - велетенський материк Пангея, оточений океаном Панталасса. Потім, на думку А. Вегенера, Пангея розкололася на дві частини - Гондвону і Лавразію. А ще пізніше, десятки мільйонів років тому, утворилися сучасні материки. Вони, як кри­жини на поверхні води, пересувалися по поверхні мантії, поки не зайняли свого сучасного положення. Отже, розміщення материків - результат тривалого процесу розвитку Землі.

У другій половині XX ст. з'являється наукова теорія тектоніки (руху) літосферних плит, яка використала окремі положення гіпотези дрейфу материків. За цією теорією, земна кора разом з верхньою частиною мантії розбита велетенськими тріщинами (рифтами) на окремі блоки - літосферні плити. Межі між плитами про­ходять на дні океанів по серединно-океанічних хребтах або по глибоководних жо­лобах, на суходолі - по гірських поясах. Вчені виділяють 7 великих (основних) плит і близько 20 менших. Літосферні плити дуже повільно рухаються, неначе пли­вуть по пластичному шару мантії - астеносфері. Швидкість їхнього руху становить 1-6 см/рік, помітити його без спеціальних приладів неможливо.

Внаслідок руху літосферних плит у горизонтальному напрямі, в одних місцях земної поверхні відбувається їхнє зіткнення, в інших - розходження. Це спричинює утворення величезних складок у земній корі та викликає процеси горотворення.

А)Так, у місцях зіткнення материкових літосферних плит між собою утворилися високі гірські системи. Наприклад, Альпійсько-Гімалайський пояс гір виник на місці зіткнення Євразійської плити з Індо-Австралійською та Африканською.

Б)У місцях розходження літосферних плит у зоні серединно-океанічних хребтів утворюються глибокі тріщини, з яких виливається лава -рифти. Вони мають шири­ну кілька десятків кілометрів та глибину понад 2000 м. Внаслідок підняття магми тут виникає нова земна кора, за рахунок чого розширюється ложе океану. Наприклад, дно Атлантичного океану збільшується зі швидкістю 2-3 см за рік.

В) зіткнення материкової й океанічної літосферних плит, спостерігається підсування тонкої океанічної плити під товсту материкову = утворюються глибоководні жолоби, а біля них - архіпелаги вулканічних островів. Це явище найбільш притаманне для Тихого океану, який має власну літосферну плиту.

Учені вважають, що джерелом енергії руху літосферних плит є внутрішнє теп­ло Землі, яке надходить на поверхню найінтенсивніше в районі океанічних рифтів. Повільно піднімаючись у районі серединно-океанічних хребтів, розплавлена речо­вина мантії досягає земної кори і розтікається під нею. Віддаляючись від рифтів, вона тягне з собою плити, розташовані вище кори, що сприяє розростанню океанічного дна і утворенню нової океанічної земної кори.

У різних частинах літосферних плит формуються неоднакові

тектонічні структури - різні за віком, будовою та рухомістю ділянки літосфери.

Основу кожної літосферної плити становить

платформа - давня стійка вирівняна ділянка літосфери, яка лежить у центрі плити.

На краях літосферних плит розташовані

поя­си складчастості - відносно рухомі ділянки літосфери.

Пояси складчастості нале­жать до сейсмічно активних територій, тому їх ще називають сейсмічними поясами. У їхніх межах поширений вулканізм, часто трапляються землетруси.

Найбільшим і сейсмічно активним є пояс складчастості по краях океанічної Тихоокеанської літосферної плити, у межах якого знаходиться 2/3 діючих вулканів світу.

Знання про походження материків мають велике практичне значення. Напри­клад, знаючи межі літосферних плит, можна прогнозувати знаходження родовищ певних корисних копалин. Морські геологи, піднімаючи спеціальними трубками проби порід з дна моря на межі літосферних плит, знайшли багато родовищ заліза, марганцю та руд інших металів.

Форми земної поверхні

Рельєф = сукупність різноманітних за формою нерівностей земної поверхні, які відрізняються за висотою та утворенням.

Форми рельєфу земної поверхні утворилися в результаті взаємодії внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзо­генних) процесів Землі.

Внутрішні процеси створюють величезні нерівності,

зовнішні їх згладжують.

За мільйони років вода, вітер і сонце встигають практично повністю зруйнувати гори, створивши на їхньому місці рівнини та заповнивши зруйнованим матеріалом великі зниження. Внутрішні і зовнішні сили діють одночасно.

Найбільшими планетарними формами рельєфу є: