
- •9) Стародавня культура східних слов'ян
- •9) Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі
- •13) Образотворче мистецтво Київської Русі
- •14) Освіта та наукові знання Київської Русі
- •15) Оборонне зодчество
- •28) Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво
- •16) Українські монастирі як центри розвитку української культури (х-хііі ст.). 71) Киево-Печерська лавра – визначний центр української культури.
- •61)Сталінські репресії проти діячів української культури.
- •36) Козацькі літописи 17-18 ст.
- •31) Архітектура українського бароко
- •20. Культурно-просвітницька діяльність Петра Могили.
1.
Періодизація розвитку української культури
Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.
Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо. Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.
Джерела вивчення культури України.
Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минули літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” – до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії. Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін. Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.
4.
Мистецтво скифів. Звіриний стиль.
Обожнювання сил природи, тварин спричинило розвиток звіриного стилю у скіфському мистецтві. Характерним для нього є зображення тварин, частин їхнього тіла і особливо боротьби між хижаками. Про розвиток мистецтва скіфів розповідають пам'ятки, що репрезентують високий рівень не лише їхнього матеріального виробництва, а й свідомості та інтелекту. Мечі, кинджали, військове спорядження коней, жертовні ножі - скіфські майстри прикрашали художнім орнаментом і візерунками з широким використанням золота. Скіфи навчалися художнього ремесла у своїх сусідів - греків-колоністів. Значну частину найдених археологами художніх творів виготовляли на замовлення багатих скіфів висококваліфіковані грецькі майстри. Численні знахідки скіфської культури зберігаються у Петербурзі в Ермітажі, у Київському музеї історичних коштовностей та деяких інших музеях. По одній з версій, на виникнення унікального "скіфського звіриного стилю" вплинули бронзові вироби з провінції Ордос у Північно-Західному Китаю, так звані ордоські бронзи. Інше можливе джерело - Лурістан на південно-заході Іранського нагір'я, перський звіриний стиль, блискуче розвитий майстрами епохи Ахеменидів (VII-V ст. до н.е. ) і Сасанидів (III-VII ст. н. э. ). Елементи того ж стилю присутні в мистецтві іонійців періоду архаїки, що населяла острови Східного Середземномор'я і які знаходились під явним перським впливом. За посередництвом грецьких колоністів це мистецтво потім асимілювалося з "скіфським". Висловлювалися версії про місцеве, сибірське походження "звіриного стилю" і про вплив на його формування традиційного різьблення по дереву. Самі ранні знахідки датуються IX ст. до н.е. , але риси оригінального стилю складаються до VII ст. до н. е. Майстри євразійських степів кували зброю - акінакі (короткі скіфські мечі), щити, робили кінську збрую, бляхи, пряжки, псалії (вудила) - стрижні, увінчані головою звіра, казани, дзеркала, ритуальні навершшя жезлів. Зображення звірів в епоху, що передує появі окремих осередків декоративного і прикладного мистецтва, не прикрашали, а виявляли, позначали і підсилювали функцію предмета. Персонажів "звіриного стилю" небагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три групи відповідно трьом "зонам" міфологічного "Світового Дерева": небесної (птаха), земної (копитні) і підземної (хижаки). Серед птахів виділяються грифони грецького типу з архаїчними серповидними крилами, грифо-барани, фантастичні крилаті звірі, що мають аналоги в перському мистецтві. Серед копитних зображуються олені, кози, бики, барани, коні. Серед хижаків - пантери, леви, ведмеді, лисиці. Однією з головних особливостей "звіриного стилю" є контраст чистих поверхонь, гладких обсягів тіла тварини, вирішених характерним перетинанням площин, з гіпертрофованою фактурою деталей. Ця особливість зумовлена оригінальною технологією: скіфські майстри воліли не ліпити, а вирізувати ножем із широким лезом з м'якого воску модель майбутнього виливка з металу. Звідси характер трактування форми тіла тварини - великими площинами з різкими гранями, а також аналогії виробів із золота з дерев’яними різьбленнями. Голови, очі, вуха, роги, копита звірів геометризуються, збільшуються в розмірі і, всупереч правдоподібності, довільно переносяться з місця на місце. Так, на лапах пантери і на її хвості можна розглянути мініатюрні зображення зсілих хижаків. Замість пазурів лапи звіра закінчуються пташиними головами. Аналогічний прийом "зооморфних перетворень", інтерполяцій характерний для багатьох архаїчних культур, древньоамериканського, єгипетського мистецтва, виробів американських індіанців і аборигенів Полінезії. Не можна не віддати належне гостроті погляду скіфських художників, що могли точно виразити сутність кожного звіра. Треба відзначити також схильність творців звіриного стилю до орнаментальної розробки деталей. Так, роги оленя найчастіше перетворюються в рослинні завитки або закінчуються стилізованими пташиними голівками. Прекрасне художнє сприйняття і відчуття матеріалу дозволяли стародавнім майстрам надавати будь-якому побутовому предмету обліку того чи іншого звіра. Пози тварин також своєрідно умовні, вони не виражають рух або дію. Багато образотворчих деталей є "кочуючими", незалежно від породи звіра вони переходять з одного зображення на інше. Усі ці незвичайні композиційні прийоми свідчать про вплив якихось особливих факторів. Можна також помітити, що у всіх випадках вигадливі пози звірів, їх фрагментизацію і гіперболізацію деталей, які додержуються принципу замкнутого, компактного силуету. Вписуючи зображення в замкнутий формат виробу, майстер прагне максимально заповнити поверхню - це принцип декоративного мистецтва, що яскраво проявився ще в одному східному "килимовому", або орієнталізуючому, стилі античності. Прагнення до максимальної щільності приводило до цікавого явища: "загадкових картин", у яких контур одного звіра вписується в інший і продовжується в третьому. У подібних зображеннях трохи "зрослих" звірів можуть мати загальні деталі - голови, роги, копита. Розгадати такі зображення досить важко. Декоративне узагальнення і акцентування деталей приводить до типізації, а стилізація поєднує різні форми в один декоративний образ звіра. До прийому орнаменталізації можна віднести, обігравання отворів, порожнеч у зображенні, що підсилюють його компактність. Цей прийом розрахований на сприйняття з відстані, отвори виділяються на темному або на яскравому кольоровому тлі. Круглі виїмки - ока, ніздрі тварини, - так само, як і орнаментальні поглиблення, заповнювалися кольоровою емаллю, що цінувалася в той час однаково з дорогоцінними каменями й ефектно виділялися на тлі золота. Цей прийом входить у загальне поняття "поліхромного стилю". У мистецтві скіфів, як і в перському, зустрічається прийом симетричного подвоєння зображення, умовно названий "геральдичним", або антитетичним (від греч. antithesis - протилежність). Мистецтво скіфів V ст. до н.е. іноді називають "скіфським барокко" через його вичурність і пишну орнаменталізацію деталей.
Раннє скіфське мистецтво. Раннє скіфське мистецтво представлене творами торевтики - прикрасами озброєння, одягу, кінської збруї, начиння. Ці прикраси виконані в звіриному стилі, в якому знайшов свій вираз світогляд скіфських племен.. Ці зображення повні життєвої переконливості. Художня форма лаконічна: відкинуто все випадкове, підкреслено найбільш характерне. В Ермітажі зберігається олень зі станиці Костромської (Краснодарський край), зроблений з масивного золота, який служив окрасою щита, майстерно передано рух, майже польоту: його ноги не торкаються землі, мускулиста довга шия і породиста голова спрямовані вперед, великі гіллясті роги відкинуті назад, що посилює враження руху (фото1). Внутрішній ритм чіткий, простий та динамічний. Форма у цілому дуже компактна і лаконічна, в ній немає жодної випадкової лінії. Такими ж дуже простими образотворчими прийомами досягнута гранична виразність у золотій пантері з Келермеського кургану 6 ст. до н. е. (фото.2) Це зображення розлюченого звіра, який готується до стрибка. Подовжена шия посилює враження гнучкості і сили. Хвіст і лапи пантери покриті зображеннями звіра, який згорнувсь, немов в клубок. Око інкрустоване, у вусі знаходяться перегородки зі слідами емалі. Ця техніка інкрустації, а також самий мотив пантери запозичені скіфами зі Сходу. Пантера з Келермеса - один з найбільш характерних пам'яток скіфського мистецтва. Умовність зображення в ранньоскіфському мистецтво не знищує силу і експресію образу. Твори скіфської торевтики з Келермеса і Литої могили (Мельгуновскій скарб) займають значне місце серед пам'яток скіфського мистецтва 6 ст. до н.е. На золотій обкладці скіфського короткого меча (так званого «акінаку»)(фото 3), на широкій пластині вгорі вміщено типово скіфське зображення оленя. Уздовж країв проходить виконана в рельєфі низка простуючих одне за одним фантастичних тварин, то з тілом лева, то бика, з головою барана або лева, або з людською головою, з крилами у вигляді великих риб; кожне з чудовиськ тримає лук з натягнутою тятивою. Образи цих фантастичних тварин, а також мотив грифона привнесені в скіфське мистецтво з кола давньосхідних релігійно-міфологічних уявлень, пов'язаних з релігійно-міфологічними уявленнями Дворіччя.
Архітектура скіфів. Серед пам'яток скіфської архітектури можна назвати Неаполь Скіфський. Він був збудований за зразком так званих грецьких міст-колоній. Місто було укріплене оборонними мурами з бойовими баштами заввишки до 9 м. Серед розкопаних залишків будівель знайдені фрагменти настінних розписів. Дослідники останнім часом все більше схиляються до думки, що деякі міста Північного Причорномор'я, які досить довго традиційно вважалися грецькими містами-колоніями, наприклад Ольвія, були збудовані скіфами, які чудово вміли вибирати місця для будівництва поселень: у заплавах, злиттях річок житлові споруди добре поєднувалися із навколишньою природою і були зручними дня господарської діяльності людей.
6. Архітектура античних міст-полісів Північного Причорномор’я
Так склалися історичні обставини, що суспільно-ідеологічний, економічний та культурний розвиток українських земель скіфського періоду відбувався неоднаково. Окрему зону становила лісостепова смуга з праслов'янськими і багатьма іншими племенами та окрему — землі Північного Причорномор'я. Обидві зони рівночасно роз'єднував та об'єднував Скіфський Степ.
Міські об'єднання розвивали торгово-економічні й культурні зв'язки з античними містами Північного Причорномор'я, що переважно існували як торгово-економічні факторії окремих міст-держав материкової Греції. Грецькі поліси, виникнувши на теренах Північного Причорномор'я, становили завершальний етап "Великої грецької колонізації", яка відбувалась в VTI-VI ст. до н.е. на теренах узбережжя Середземного, Мармурового, Чорного морів. Сьогодні можна більше сказати про черговість виникнення цих міст. Близько середини VII ст. до н.е. в Північно-Західному Причорномор'ї засновані два поселення — Істрія у Подніпров'ї та Борисфен на тодішньому півострові.
На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) постали Пантікапей (Керч), Германосса (ст.Таманська), Німфей (Героїв-ка), Мирмекій (біля Керчі), Феодосія (м.Феодосія), Кепи та ін. У другій половині VI та V ст. до н.е. після розгрому міст Йонії персами (545 р. до н.е.) і Мілета (494 р. до н.е.) на Нижньому Подністров'ї були засновані м. Ніконій (с.Роксолани Одеської обл.), м. Офус-Тіра (м. Білгород-Дніст-ровський), низка сільськогосподарських поселень на берегах Дністровського лиману. У VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Тавриди виникли Керкінітіда (м.Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього Херсонеса Таврійського (м.Севастополь). Тоді утворилися також нові міста на Боспорі Кіммерійському — Фанагорія, Порфимій, Патрей, Тирамба та ін. У Західній Тавриді 422-421 pp. до н.е. вихідці з Гераклеї Понтійської заснували Херсонес Таврійський, чим і завершився процес утворення античних міст у Північному Причорномор'ї. Пізніше в цьому регіоні утворилися міста внаслідок так званої внутрішньої колонізації. Тобто самі причорноморські міста поза участю материкової Греції заснували власні факторії. У III ст. до н.е. біля устя Дону з ініціативи боспорців утворився Танаіс, згодом — бос-порські міста Патрасій, Китей, Синдська Гавань, Калос-Лимен у Західній Тавриді. Назви окремих міст зазнали певної трансформації. Наприклад, Ольвію в античному світі називали Борисфен. Справа в тому, що слово "ольвія" означає "щаслива". З такою назвою в Середземномор'ї виникло 11 міст, тому їм давали додаткові назви, хоча ольвійці монети свого міста випускали під назвою "ольвія". Будівничі намагались при плануванні міст надавати їм характерних засад грецьких митрополій. Тобто у Пантікапею функціонували акрополь — де зосереджувалась політична влада; агора, де здійснювалося політичне керівництво й відбувались економічно-ділові трансакції; теммеиоси, де зосереджувалися сакральні споруди; хора, де зосереджувались функції приміських і господарських чи постачальних частин міста, тощо. Будівельними матеріалами іноді слугували привозні мармури(мал.1), здебільшого з берегів Мармурового моря. Переважали місцеві вапняки(мал.2), різновиди яких поширені у Причорномор'ї й Таврійському півострові. Не виключено, що використовували і дерево(мал.3).
Міста за етнічним характером відрізнялись одне від одного. Найвиразнішим містом вважалась Ольвія, найменш грецьким — Пантікапей і міста Боспорського царства, де більшість населення становили тавро-руси, кіммерійці, меоти, синди і протослов'яни. Пізніше вони зосереджуються у м. Тмутаракань. Там виникає тавро-руське Тмутараканське князівство. У побудованому наприкінці VII—початку VI ст. до н.е. поселенні Борисфен на тодішньому півострові Березань простежуються два види забудов — напівземляні та наземні споруди зі сирцю та каменю. Найпоширеніші овальні, прямокутні із заокругленими кутами, трапецієподібні житла розміром від 6 до 18 м2, заглиблені на 0,7-0,9 м. Збереглися врізані у материк сходи у вигляді двох чи трьох сходинок, залишки ватри, домашні вівтарики, різні заглиблення у ґрунті, що слугували опорами для дерев'яних конструкцій або амфор. Покриття будівель були двосхилими або кулеподібними — залежно від форми будівлі. В останній чверті VI ст. тут проведено капітальні перебудовні заходи. Чимало жител-напівземлянок знівельовано і замінено наземними чітко регламентованими будівлями. Прокладалися вулиці та провулки з мощениям черепками і дрібним бутом. Упродовж узбіччя вулиці, вимощеної кам'яними плитами, проходив водостік. Регулярне планування вулиць, спорудження будинків громадського призначення і храмів засвідчує, що у VI ст. до н.е. Борисфен набув вигляду античного міста. Згідно з археологічними дослідженнями — місто Борисфен існувало до III ст. н.е. Місто Ольвія — найдавніше в Північному Причорномор'ї.
Проте майже третина міста внаслідок підняття рівня води у Чорному морі за останні 2,5 тис. років опинились під водою (рівень моря піднявся на 7~9 м). Історія міста поділяється на два основних історичних періоди. Перший охоплює час від заснування міста — до 49-44 pp. до н.е., коли воно зазнало значних руйнувань від готської навали. Це період максимального розвитку міста в будівництві, економіці, культурі. На другу половину історичного процесу припадає І ст. до н.е.—середина III ст.н.е., коли територія міста скоротилася майже втричі і воно поступово занепало. У перший період забудови Ольвії простежуються деякі ознаки регламентації розташування поселень. Тоді, в другій половині VI ст., місто ще не сформувалось. Наприкінці VI—початку V ст. до н.е. споруджуються перші будівлі темменоса — вівтар, скарбниці, вимощена каменем дорога, що вела до священного гаю. Ймовірно, тоді приблизно побудована й агора. Впродовж основної вулиці, що простягалася через місто, розташовувалися землянки як основний вид житлових споруд із короткими інтервалами одна від одної. Остаточно місто Ольвія сформувалось наприкінці VI ст. Воно стало центром громадсько-політичного, економічного й культурного життя, тут існували темменос і агора — основні компоненти античного поліса. З V ст. різко зростає кількість населення і посилюється щільність міської забудови. Навколо міста споруджуються оборонні мури з баштами. Водночас зміцнюється і розвивається нижнє місто, де працюють театр та рибний ринок, еклесіастерій — будинок зібрань народних зборів. Міські ансамблі створюються за архітектурними зразками, привнесеними з митрополії, тобто будівлі за ордерними системами, оформлені колонадами із капітелями, фронтонами, акротеріями, фризами, декоративними статуями, рельєфами на античні теми. Напевно, будівельниками-проектантами і виконавцями на початках були видатні майстри грецького мистецтва. Відомо, що на терені Ольвії знайдено підставу статуї з підписом Праксителя. За однією з легенд Геродота, скіфський цар Скілур мав у Ольвії свій будинок, прикрашений виконаними в білому мармурі грифонами і сфінксами. Розташований в центрі міста темменос огороджувався кам'яним муром. Тут будувався іонічний храм Аполлона Дельфінія, в центрі ділянки — монументальний вівтар. Вівтарі споруджувалися на терені священного гаю. В місті розбудовувалися агора, торгові ряди, гімнасія, широкого розвитку набула хора. Розквіт Ольвії припиняється з останньої третини IV ст. до н.е., коли облогу міста здійснили війська полководця Александра Македонського Зопіріона. Спустошеними були поселення хори міста, його мешканці відпустили на волю рабів, надали права горожанства чужинцям. Найактивніше відродження Ольвії відбувається після зняття облоги Зопіріона. Територія міста сягає максимальних розмірів — 55 га, а кількістю населення — 15-20 тис. Перебудовуються райони, поновлюються укріплення фортець, розвивається архітектура. На темменосі у цей період споруджуються два нових храми доричного ордера — пергптергальний –храм Аполлона Дельфіній і актовий, або перестильний храм Зевса, закінчується формування агори, торговельних та адміністративних установ. Найбагатші міщани мешкали в центрі Ольвії, де виявлено будівлі, андрони (підлога парадних приміщень) яких мали мозаїчні вимостки. Наприкінці III—початку II ст. до н.е. виникла тривала економічно-політична і воєнна криза. У II ст. місто зазнає політичної залежності від скіфського царя Скілура. В той період припиняється будівництво, зникають споруди темменоса. Упадок Ольвії закінчився нашестям готських племен, очолюваних Буребістом, які практично зруйнували місто. Після певного незначного піднесення (І—II ст. н.е.), у III ст. внаслідок готських завоювань місто перестає існувати. Відомим центром античності у Північному Причорномор'ї було м. Херсонес Таврійський, розташоване поблизу сучасного Севастополя на мисі поміж Пісочною і Карантинною затоками.
Археологи припускають, що у VI ст. до н.е. тут могло існувати невелике іонійське поселення чи факторія. Відома так звана громадянська присяга херсонесцгв, напис якої на мармуровій плиті зберігся майже повністю, за винятком частини прикінцевої фрази. До наукового обігу пам'ятку увів В.Латишев, котрий окреслив її походження кінцем IV—початком III ст до н.е. На його думку, присягу складав кожний мешканець Херсонеса при вступі до числа громадян. Інші дослідники, зокрема С.Жебельов розглядають присягу як реакцію владних структур на невдалий заколот, звідси — вимога до громадян підтвердити свою лояльність. Вчений запропонував певну послідовність тексту "присяги" і відповідно висловив припущення щодо внутрішніх заворушень на землях Херсонесу, наявності зрадників, заколоту, змовників заколоту і зради. Документ, тобто громадянська присяга херсонесців, привертає увагу в контексті вивчення політичних, економічних, міжетнічних особливостей життєдіяльності Херсонесу. У релігійному відношенні херсонесці вшановували грецьких богів — Зевса, Гею, Геліоса і водночас зважали на заступництво богині Діви. Дослідники вбачають богиню Діву культовим образом автохтонів краю — таврів (Діва згодом ототожнюється з Артемідою). Тому зобов'язання охороняти "састер" засвідчує первісне святилище Діви; "састер", за висновком С.Жебельова, розміщувався близько 100 стадіїв (17,7 км) від Херсонеса на мисі Парфенія (тепер — Фіолент). Отже, це божество-ідол таврів, запозичене греками. (С.А.Жебельов. Херсонесская присяга //Изв. АН СССР. — 1935. — № ю. — С. 913-939). Присяга громадян Херсонеса. Початок III ст. до н.е. Мармур. (1) Клянусь Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами і богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленнями херсонесців. (2) Я буду однодумним стосовно порятунку і свободи держави і громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітіду, Прекрасної гавані, ні інших укріплень, і решти території, якою херсонесці керують чи керували, [не видам] нічого, нікого, ні елліну, ні варвару, а оберігатиму все це для херсонеського народу. (3) Я не порушу демократичного ладу і не дозволю цього зробити нікому, хто зраджує чи порушує, і не приховаю цього, але доведу до відома міських деміургів. (4) Я буду ворогом зловмиснику і зраднику або тому, хто схиляє до відпадіння Херсонес, чи Керкінітіду, чи Прекрасну гавань, чи укріплення і територію херсонесців. (5) Я служитиму народові і радитиму йому найкраще і найсправедливіше для держави і громадян. (6) Я оберігатиму для народу "састер" і не розголошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні варвару, що може завдати шкоди державі. (7) Я не даватиму і не братиму дарунків на шкоду державі і громадянам. (8) Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян-невідступни-ків, і не дозволю цього нікому, і не приховаю, а доведу до відома і на суді подам голос згідно із законами. (9) Я не чинитиму змови ні проти херсонеської громади, ані проти будь- кого з громадян, хто не оголошений ворогом народу; коли я ввійшов з кимось у змову чи пов'язаний якоюсь клятвою чи обітницею, то мені, який зламає це, і тому, що мені належить, нехай буде краще, а тому, хто дотримується цього, — навпаки. (10) Якщо я дізнаюсь про якусь змову, реальну чи планову, я доведу про це до відома деміургів. (11) Хліб, що звозять з рівнини, я не продаватиму й не вивозитиму з рівнини в будь-яке інші місце, а тільки в Херсонес. (12) Зевсе, Геє, Геліосе, Діво, божества олімпійські! Носію всього цього нехай буде благо — мені самому і нащадкам, і тому, що мені належить, а противнику нехай буде лихо — і йому самому, і нащадкам, і тому, що йому належить, і нехай ані земля, ні море не приносять йому плоду, нехай жінки не народжують легко... Херсонес як античне місто — факторія Гераклеї Понтійської, засноване 422-421 pp. до н.е. Від початку заснування Херсонес мав регулярне прямокутне планування. На схід від геометричного центра міста була побудована агора. Головна поздовжня вулиця східної частини міста виходила ще на одну площу, яку займав храм, решта території була розбита на прямокутні квартали. Поруч із головною поздовжньою вулицею розміщувався театр. Площа міста у V ст. н.е. сягала 35 га. Існування Херсонеса в середовищі ворожих племен спричинилося до побудови могутніх захисних укріплень. Бурхливий розвиток Херсонеса спостерігається наприкінці IV ст. до н.е., коли місто підпорядковувало собі Керкінітіду і Калос-Лімен. Херсонес кінця IV—середини І ст. до н.е. постає містом з великою кількістю визначних архітектурних об'єктів. Оборонні мури міста становили комплекс стін довжиною 40-70, іноді 100 м, і башт — із яких най-могутнішою вважалася башта Зенона. її діаметр у II ст. сягав 8 м, у VIII-IX ст. н.е. — 23 м. Особливо важливим у архітектурному відношенні об'єктом був театр, що виник на межі III—II ст. до н.е. Театр неодноразово перебудовувався, у II ст. н.е. вміщував від 3 до 5 тис. глядачів. У IV ст. н.е. Херсонес Таврійський пережив нашестя гуннів, після чого продовжував існувати у складі Візантійської імперії. Серед численних міст античної держави Боспора Кіммерійського, таких як Пантікапей, Мірмекій, Кепи, Керкінітіда, Патрасій, найважливішим, звичайно, був Пантікапей. Місто засноване вихідцями із Міле-та в І половині VI ст. до н.е. Пантікапей мав вільне планування, що склалося стихійно на пагорбі, де він розташовувався. Вершину пагорба завершувала фортеця акрополь, а на його схилах розташовувалась вільна забудова із житлових та адміністративних споруд. До цього комплексу прилягала територія Нижнього міста з агорою та портом. Площа Пантікапею у період правління ранніх Спартакідів сягала 18-20 га. Місто набуло розвитку при пізніх Спартакідах (III—II ст. до н.е.). Коли територія міста збільшилась до ЗО га, було здійснено терасування схилів гори Мітридат, реконструйовано оборонні споруди. На північному схилі гори, ймовірно, розташовувалось святилище Гекати. В місті існували ордерні культові споруди, величні оборонні мури, брами іноді прикрашувались бронзовими кінними статуями, що надавали архітектурі величного вигляду. Площі з багатими житловими та громадськими забудовами прикрашали високохудожні пам'ятки мистецтва, зокрема в період римського панування. У Боспорському царстві широко розвивалася архітектура курганних некрополів з елементами скульптури та вишуканого настінного живопису. Жодне з античних міст Північного Причорномор'я не збереглося. Найдовше проіснував Херсонес Таврійський (у XIV ст. місто дощенту знищили татари). Культура цих міст, архітектура й пластика опосередковано вплинули на подальший розвиток українського мистецтва.
7. Скульптура та живопис античного періоду Північного Причорномор’я
Античні міста Північного Причорномор'я, які виникали тут з VII ст. до н.е., стали яскравими осередками зародження оригінальних скульптурних явищ із власними мистецькими засобами виразу і сформованим упродовж тривалого часу творчим стилем. Численні витвори пластики, що побутували в цих містах, на початках були переважно роботами приїжджих грецьких майстрів або готовими скульптурами, привезеними із материкової Греції, які іноді належали до творів відомих майстрів грецької античної класики. Прикладом можуть бути написи на постаментах для статуй Ольвії та Херсонеса, де згадуються прізвища Праксителя, Поліклета, Стратоніда — видатних афінських скульпторів V ст. до н.е. Невдовзі грецькі майстри, які набрали місцевих за походженням учнів чи помічників, разом утворюють нове багатоетнічне покоління митців, спільно започатковують ґрунтовану на місцевих естетичних уподобаннях античну пластику причорноморських полісів. Тут значним стає прошарок населення так званих скіфів-еллінів. Із них переважно походять автори камяної та металевої пластики причорноморських міст, котрі як творці "скіфського золота" працюють на замовлення скіфської знаті. Найчисленніше греки проживали в Ольвії. В Пантікапею більшу частину міської знаті Боспорського царства становили не греки, що позначилося певною мірою на характері культури цього міста. Нагадаємо, що в античній Греції, де праця митців поважалась, однак не розглядалась як елітарна професія, митці вважались ремісниками, належали до нижчих прошарків суспільства, могли бути звичайними рабами. Водночас з активним процесом етнічного змішування населення причорноморських міст відбувався процес синкретиза-ції релігійних вірувань, фактичного утворення релігійного конгломерату як антично-грецьких та близькосхідних культів і культів степових етносів. Все це позначилось на іконографії виконуваних тут для культових функцій творів пластики. Скульптуру античних причорноморських міст можна поділити на два види: твори високопрофесійно'і пластики, авторами якої були або приїжджі майстри, або їхні талановиті учні, вихідці з місцевих прошарків населення, котрі своїм рівнем не поступались приїжджим; твори самодіяльних скульпторів чи ремісників, котрим властиві особливі стилеві прикмети, оригінальні стилеві й ідейно-сюжетні вирішення пластичних образів. Окрему групу, мабуть нечисленну, становитимуть привозні скульптури. Грецькі поліси Північного Причорномор'я будувались на зразок міст античної Еллади з усіма притаманними їм компонентами. Найвідоміші з цих міст — Ольвія, Пантікапей, Херсонес. Вони найбагатші на твори пластики. Крім того, чимало пам'яток скульптури знайдено під час розкопок в містах Мірмекій, Тіра, Ніконій, Керкінітіда. У V ст. організовується республіка міст-полісів під назвою Боспорсь-ка держава, куди входять міста Пантікапей, Фалагорія, Гермонасса, Тірітака, Мірмекій, Кепи, Керкінітіда, Патрасій. Твори скульптури прикрашали площі міст, храми, місця проведення культових дійств, приватні помешкання, гімнасії, лазні тощо. Набула розвитку скульптура кладовищ і портретна пластика. Одним із найяскравіших зразків привозної скульптури раннього періоду можна назвати голову куроса із Кеп, виконану в традиціях грецької архаїки. "Курос" у перекладі з давньогрецької мови — юнак. Кепи — античне місто на Таманському півострові, поблизу Фанагорії, столиці Скульптура античного періоду Північного Причорномор'я191 азійської частини Боспорського царства. Виявлена 1961 р. пам'ятка — це голова статуї Аполлона із субтельно модельованим обличчям і тендітною усмішкою, що може характеризувати ранній архаїчний період скульптури еллінів. Грецьке населення, яке мешкало на теренах сучасної України, намагалось адаптувати нове середовище для своїх побутових і естетичних потреб. Нове оточення спочатку сприймалось ними як середовище варварське й чужинське, але з плином часу воно змінюється, відбувається активна інтеграція культур, що відчутно на пам'ятках скульптурної пластики. Характерним зразком привозної античної скульптури є кругла мармурова база (висота — 0,28 м, діаметр — 0,67 м), виготовлена для статуї, встановленої на одній із площ Пантікапею. Бокова площина бази покрита барельєфним фризом, що зображає урочисту процесію жінок у довгому просторому античному одязі. Вони, ймовірно, здійснюють одну із сакральних містерій для вшанування божества (його, мабуть, і зображала статуя на постаменті). Рельєфна композиція сповнена тонкої пластики і плавного ритму, який збагачено різноманітним вирішенням укладу одягу окремих фігур, надає їй витонченості й грації, викликаючи асоціації з фризом Парфенона. Численні твори збереглись із класичного періоду мистецтва Греції, тобто із V ст. З цього погляду цікава двофігурна стела з м. Ольвії, виявлена 1895 р. (висота — 0,65 м, товщина блока — 0,12 м). Стела є надгробним пам'ятником, де зберігся напис із посвятою богині, яка "дає здобич", мабуть, Афіні. Зображення з двох сторін — це оголений воїн і амазонка або скіф із сагайдаком та луком. Колись це були повнофігурні зображення. Дотепер збереглися лишень торси без голів і гомілок. Торс воїна фронтальний, він опирається на спис. Постать скіфа (чи амазонки) зображена одягнутою, озброєнням слугує лук, захований у сагайдаку. Виконання засвідчує високий рівень майстра античного рельєфу, з великою чуттєвістю передані форми тіла обох постатей, сповнені внутрішнього настрою і сили. Можна припустити, що в причорноморських містах, організованих на зразок міст центральної Греції, скульптори і суспільство були поінформованими щодо культурних досягнень митрополії. Згідно з історичними відомостями, у V ст. до н.е. Пантікапей відвідав особисто Перікл (близько 495-429 р. до н.е.) — видатний афінський державний діяч. З відомих творів класичного періоду збереглась виконана в дусі афінської школи Праксителя мармурова статуя юного Діоніса із Пантікапею. Твір дуже пошкоджений, — зовсім змазане обличчя, відсутня ліва гомілка, обидві руки та чимало дрібних деталей. Незважаючи на це, скульптурі властиві внутрішня сила і виразність. Високомистецька статуя молодого бога, прекрасно збалансована, витримана в класичних пропорціях. Драперії, охоплюючи торс, гармонійно укладеними складками підкреслюють структуру тіла й органічно вписуються в загальний ансамбль твору. Поступове становлення місцевих естетичних чинників у скульптурі зумовлене активними контактами причорноморських полісів із степовими — кочовими й осілими етносами, самобутня творчість яких часто вражала внутрішньою виразністю і гостротою. Статуетка Афіни із Ольвії III ст. до н.е. становить явну ремінісценцію всесвітньо відомого твору Фідія. З цим твором асоціюється знайдена у Пантікапею мармурова голова Афіни та інших пластик. Захоплює пластикою голова Геракла із Пантікапею, IV ст. до н.е. (школи Скопаса), сповнена внутрішньої емоційної напруги та динаміки. Твір за високим пластичним рівнем належить до кращих зразків античної скульптури. До цього круга Скопаса відноситься і голова бородатого Бога з Ольвії (IV ст. до н.е.) та голова юнака із Херсонеса (IV ст. до н.е.). Мармурова Майстрові іонійської школи V ст. до н.е. належить виконана у мармурі стела, що зображає верхню частину цілофігурного рельефа із постаттю юнака. Пластикою плоскорізьба не поступається кращим зразкам скульптури материкової Греції. Стела виконана у Пантікапею: в обличчі юнака простежуються індивідуальні риси, що свідчить про намагання автора надати творові нюансів портретності. За пластикою стела вирізняється суворішою лаконічною манерою, ніж скульптури античної Греції. Більшість пам'яток пластики античного періоду, які збереглись на наших землях, становлять майже виключно археологічні знахідки. З-поміж них — мармурова стела (зображення двох воїнів у корінфських шоломах), надгробний рельєф із оголеною фігурою античного воїна, фрагментарно збережений унікальний твір — частина архітектурного фриза, виконаного з кримського вапняку. Фриз зображає битву скіфів з амазонками (IV—III ст. до н.е.). Манера виконання останнього динамікою перегукується із деякими пам'ятками скіфської торевтики в золоті й відрізняється від поширеної тут класичної грецької пластики. Це, безумовно, робота скульптора найвищого рівня, втілення великої сили внутрішнього виразу, на який здатні тільки видатні майстри пластики. Чимало мармурових скульптур художньо наближені до традицій Праксителя. Зокрема йдеться про мармурову голівку богині з Ольвії, сповнену лагідності та спокою. У причорноморських містах численні пам'ятки елліністичної скульптури розташовувались на вулицях, в інтер'єрах храмів і громадських споруд. До них варто віднести мармуровий торс Діоніса із Пантікапею (III ст.до н.е., зберігається в музеї м.Керч), мармурову статую Афроді-ти із Пантікапею. Про поширеня в Ольвії скульптурних творів найвищого рівня засвідчують дві голови невеликих за розміром мармурових статуй Асклепія та Гігієї (III ст. н.е.) Можливо, це твори приїжджих скульпторів із Александры, з якою Ольвія мала на той час тісні торговельні зв'язки. У полісах Північного Причорномор'я поширився у пластиці жанр скульптурного портрета, зокрема в містах Боспорського царства, оскільки в Ольвії та Херсонесі скульптурні портрети трапляються рідше. Високий мистецький рівень характерний для портрета понтійсько-го царя Мгтридата VI Евпатора із Пантікапея II—І ст. до н.е. За стилем портрет наближений до пергамської школи. Це спостерігається у сильному русі голови, експресії очей, рота, внутрішній динаміці та патетиці образу. Існує інший портрет боспорського царя із довгим прямим волоссям, виконаний талановитим скульптором. Тут цілісніше змодельовані форми обличчя, на відміну від волосся, деталізованого декоративними ямками для металевих прикрас. Це наводить на думку, що їх автор походив із місцевих майстрів. У містах Боспору на вулицях і площах встановлювались монументальні портретні статуї на повний зріст, а також кінні бронзові статуї. На терені античного міста Горгіпії виявлена вища за натуральний зріст статуя місцевого правителя Неокла із гривною на шиї. Загальний вираз статуї наголошує на вдумливості та величавості правителя. Збереглось бронзове погруддя внучки царя Мгтридата Динамгї (І ст. до н.е.) у гостроконечній шапочці, прикрашеній срібними зірками. Дина-мія була царицею в період римської окупації Боспорського царства і, очевидно, виконувала певні вимоги завойовників. У Пантікапею на вулицях були встановлені два мармурові повнофі-гурні пам'ятники імператора Августа, у Фанагорії — повнофігурна статуя Лівії (дружини Августа). Пантікапей відвідував сам Агриппа (римський полководець і політичний діяч). Назву Пантікапей було тоді змінено на Кесарею, а Феодосію — на Агрипію. На одній із пантікапейських монет того часу зображено міські, мабуть, в'їзні ворота. Над воротами розміщена бронзова кінна статуя, ймовірно, портрет якогось боспорського царя або навіть римського імператора. До художніх здобутків належить і золота похоронна маска царя Боспору Рескупоріда (III ст. н.е.). Виявив пам'ятку 1837 р. А.Ашик у м. Керч (передмістя Глинище). Маска накладалась на обличчя покійника. Це зразок ідеалізованого портрета, виконаного в античній традиції. Портрет не позбавлений індивідуалізованих ознак моделі, проте загальна пластично-лаконічна стриманість у моделюванні обличчя засвідчує про намагання замовників дати в зображенні ідеальний тип володаря. Окремий вид пластики полісів Причорномор'я становить народна скульптура, що набула особливого розвитку в містах Боспору, хоча практично окремі її зразки трапляються і деінде. Ці твори користувались постійним попитом і виконувались спеціальними скульптурними майстернями. Над їхнім виконанням працювали здебільшого вихідці з місцевого населення (тобто — не греки). У надгробковій пластиці утворилося спеціальне стилеве вирішення композиції цих об'єктів, тематично-символічного вирішення загальної архітектоніки, пластики тощо. З-поміж боспорських надгробних стел оригінальним пластичним рішенням вирізняються надгробок Євратії Сосигена із Пантікапею, надгробок Міріпи, дружини Пегаса, знайдений в околиці Пантікапею із Понтіноса. Знайдено також надгробок Харітона та Калетихи, дружини Фракіда. Взагалі збереглася велика кількість боспорських надгробних стел. Значна їх частина вивезена з України до музеїв Москви і С.-Петербурга. Деякі із цих пам'яток зберігаються в музеях Одеси, Керчі, Києва. Численні надгробні стели виявлено у Херсонесі. Тут вони переважно високі, увінчані фронтонами, прикрашені рослинним орнаментом, написами, карнизами чи акротеріями. Виявлено розписні антропоморфні надгробки, зокрема в районі цитаделі Херсонеса — надгробок Філокра-та, сина Фарнакіона. В некрополі цього міста зберігаються високого художнього рівня надгробки Фарадна і Макарії, Аврелія Віктора та ін. Скульптуру Ольвії вирізняє високий художній рівень. Ольвія за розташуванням найближче межувала зі степовими — кочовими й осілими аграрними племенами. Перші поселенці, котрі за письмовими джерелами заснували місто в VII ст. до не., переважно займались рільництвом. Однак Ольвія швидко зміцніла внаслідок торгівлі хлібом, худобою, шкірою, медом, іншими натуральними благами, на які був багатий цей край, стала одним із найвідоміших торговельних, а головне — культурних осередків Північного Причорномор'я, тобто Борисфенідою (місто разом із околицею). Ольвію оточували міцні оборонні мури, тут була чудова архітектура, громадські будівлі, храми, гімнасіони, спортові центри тощо. Особливого поширення набула високого рівня скульптурна пластика. Сьогодні збереглися у музеях тільки рештки пишної колись мистецької величі. Борисфеніти, як називали тоді жителів Ольвії, утворили культурне суспільство, де цінувались твори Гомера, Гесіода, загалом представників високої класики. Це відбилось на творчості митців, прибулих та місцевих, котрі працювали в скульптурних майстернях Ольвії. Як уже зазначалося, збереглась основа скульптури з підписом Праксителя. Не виключено, що в Ольвії, яка дбала про свій культурний престиж, були твори й інших представників античної скульптури. Фрагменти пластик, які збереглись, засвідчують високий рівень творчого середовища і вибагливість замовників. Із IV ст. до н.е. походить шедевральна, але фрагментально збережена двофігурна мармурова композиція із двох жіночих постатей (одна сидить у кріслі, друга стоїть за її спиною). Тут також відчувається пластична досконалість фігур, віртуозне вирішення фрагментів драперій і величавість композиції загалом. Відомі статуетка Афіни (IV—III ст. до н.е.), — вільне повторення знаменитого твору із Акрополя в Афінах, — жіночий портрет (І ст. до н.е., Одеський археологічний музей) — фрагмент якогось великого горельєфа, можливо надгробка, статуетка хлопчика з мішком для вина (III ст. до н.е., С.-Петербург, Ермітаж) та ін. Збереглося багато пам'яток надгробкової, меморіальної скульптури — статуї, бюсти, плити із емблематикою та рельєфи. Деякі мармурові надгробки привозились, інші виконувались із привозного мармуру. Більшість меморіальних надгробків — роботи місцевих скульпторів. Надгробки V-IV ст. нагадують надгробкову пластику класичної Греції. Вони суворі та лаконічні, обмежені невеликою кількістю прикрас. Від II—І ст. до н.е. збереглись вузькі високі плити з написами, рельєфними поліхро-мовими зображеннями, рельєфними сценами із життя покійника — жалобні постаті, подружжя за трапезою тощо. Характер надгробних рельєфів особливо змінюється у І ст. н.е. Вони стають розповідними, збільшується кількість сцен персонажів. Зображення поступово переростають у плоскі й схематичні, від чого іноді вигравали декоративність та монументалізм твору. На могилах встановлювалась велика кількість бюстів, фігур, півфігур, груп. Вони мали різний художній рівень, неодноразово із плоскої плити вирізьблювався лише силует людської голови як символ. Такі надгробні "портрети" збереглися в Ольвії. Антична скульптура тут онтологізувалася, набула певної спрощеності. Різьба. Як засвідчують описи Геродота, велике поширення в Північному Причорномор'ї, загалом на теренах сучасної України мала дерев'яна різьба. Цей вид мистецтва, завдяки доступності та легкості в опрацюванні, особливо розвинувся в античний період. Це простежується у вазовому живописі, високохудожній архітектурі з колонами, капітеліями, карнизами, фронтонами. Така конструктивна сутність грецьких ордерів кам'яної архітектури виводиться з дерев'яних будівельних традицій, де дерев'яні споруди наче переведені у камінь. Починаючи з V ст. до не., з огляду на те, що привозний мармур був надто дорогий, не кожна з новоутворених поселенських громад могла його купити в Північному Причорномор'ї. Тому широкого розвитку набула виконувана у дереві архітектурно-оздоблювальна різьба і статуарна скульптура. Споруди, що поєднували натуральний колір дерева з яскравим розмалюванням чи навіть золоченням, в яскравому сонці півдня України набували особливого звучання. Тут утворилися самостійні скульптурні школи зі специфічними ознаками, тематичною своєрідністю, технічним виконанням. Якщо говорити про стильові впливи, обов'язкові для античності, то потрібно назвати передусім впливи мистецтва Аттики. Давні автори згадують про дві дерев'яні статуї Ахілла, у присвяченому йому храмі на острові Левка, і херсонеської богині Партенос. Під час розкопок в Ольвії виявлено двоє очей (мармурове і костяне), які, правдоподібніше, використовувалися для дерев'яних статуй. Різьба по дереву та кості водночас із іншими видами мистецтва мала велике економічне значення, посідаючи перше місце після сільського господарства. Об'єктами цього виду мистецтва були меблі, саркофаги, декоративні скриньки, шкатулки, знаряддя праці, дерев'яний посуд. На жаль, з них до нашого часу збереглися тільки поодинокі предмети. Найвищого рівня дерев'яна різьба досягала в містах Боспору (V-II ст. до н.е.) Деякі відносно добре збережені дерев'яні саркофаги в поховальних камерах курганів, завдяки гармонійним пропорціям і елементам декоративної різьби, стали шедеврами мистецтва. Тут високий технічний професіоналізм поєднано з тонким мистецьким смаком. Існує декілька видів рельєфних прикрас: традиційні мотиви архітектурної орнаментації, іноді з пальметами, мініатюрні архітектурні деталі, ажурні рельєфи у вигляді пальмет і волют; прикраси стойок саркофагів з витонченою ажурною різьбою рослинного орнаменту; на середніх дошках саркофагів вирізьблюються рельєфи зі сюжетними мотивами з постатями людей і тварин. На бокових стінках саркофагу із Анапи вирізьблені постаті нереїд (у грецькій міфології — морські німфи), що везуть на хребтах морських чудовиськ, зброю для Ахілла. На дерев'яних саркофагах IV ст. до н.е. зображено сцени розшматування коней чи козуль грифонами, аналогічні тим, які трапляються в скіфському золотарстві. Мотиви скульптурних прикрас саркофагів перших століть нашої ери — це ажурні рельєфи зі зображеннями тварин і рослинних мотивів. Стінки пантікапейського саркофагу, виявленого 1900 p., були декоровані дощечками, де вирізьблено бика, пегаса (в грецькій міфології — крилатий кінь), гіппокампа, собаку, коня зі собаками та ін. У прикрасах саркофагів із дерева застосовувались геометричні декоративні мотиви, виконані в техніці інтарсії та інкрустації. Тут також використовувались кістка, скло, різнокольорове каміння, засоби, відомі на Боспорі з другої половини V ст. до н.е. Цим видом декорування прикрашена значна частина стінок корпусу саркофага зі Зміїного кургану, де декор поєднано різьбленим у поліхромованому і золоченому, виконаному в дереві рельєфі зі зображенням трифігурної композиції — Гера і Аполлон вшановують "дерево життя". Мотив "триморфону" (трифігурна композиція із "деревом життя" у центрі) властивий знаменитій золотій пекторалі із Товстої Могили. Мотив "дерева життя" у вигляді античної пальмети також центричний на чортомлицькій вазі, де використаний як іпостась Великої Богині-Матері, котра, як і богиня Кібела, сакрально адаптована жителями причорноморських полісів. Отже, Великій Богині-Матері — "тутешньому" божеству — складають почесті головні божества грецьких митрополій — Афіна й Аполлон. Хоча Аполлон — синкретичне запозичення з теренів Північного Причорномор'я, витоки цього імені сягають санскритського епітета бога Крішни-Гопали, тотожного з нашим Купало — "захисник землі", де ку — "земля", стала — "захисник". З цього "апала" і сформувалась поширена на наших землях назва Аполлон. Своєрідне і надзвичайно істотне зміщення сакральних акцентів, зафіксоване в рельєфі із Зміїного кургану (IV ст. до н.е.), — яскравий зразок швидкого формування нової іконографії вірувань міст-полісів Північного Причорномор'я. На чортомлицькій вазі та пекторалі з Товстої Могили, іпостась "дерево життя" — Велика Богиня-Мати — ще може сприйматися орнаментальним мотивом. В іконографії із Зміїного кургану — це виразний мотив сакрального поклоніння античним божествам, мотив, який є ключем до значеннєвого трактування його аналогів із Чортомлика й Товстої Могили. У період римського володіння в Північному Причорномор'ї техніка дерев'яної різьби саркофагів занепадає, поступається місцем імітаціям. Розвивається техніка "маркетрі", тобто наклеювання на дерев'яну поверхню орнаментальних мотивів, виконаних із дерев'яної стружки або із розмальованих налепів з гіпсу чи глини, що зображали ніобгд, які горять (символ страждання у грецькій міфології), еротів на дельфінах, маски медузи, голуба чи лебедя. Паралельно розвивалася мініатюрна різьба з кістки. Переважно вона доповнювала дерев'яну різьбу предметів меблювання, туалету тощо; зазвичай тут зображувалися мотиви птахів, грифонів, еротів. Як матеріал використовувалася кістка місцевих домашніх тварин і привозна слонова кістка. В Ольвії, крім кістяних прикрас до парадних меблів, відомі виконані з кості фігурки Кори-Персефони, Афродіти та інших божеств. На терені Боспорського царства кістяна різьба набула особливої популярності та мистецькою рівня. Серед населення користувалися попитом невеликі кістяні пластинки з зображеннями міфологічних мотивів на різні сюжети. Технологія виготовлення пластин вимагала високої вправності — на рівну, вигладжену площину за допомогою гострого інструмента наносився тонкою лінією рисунок. Для поодиноких зразків кістяної різьби характерний високий мистецький рівень, культура лінійного подання, витонченість смаку. Сюжети для графем почерпнуті з популярної тут античної міфології, зображенні Афродіти, яка бесідує з Еротом. Коропластика. Під впливом монументальної скульптури перебувала антична коропластика, тобто виробництво теракотових статуеток. Невеличкі за розміром зображення найпопулярніших в Греції божеств (Деме-тра, Кора, Кибела, Артеміда, Афродіта, Діоніс і його свита, Геракл) були переважно своєрідними домашніми, сімейними, родовими чи індивідуальними оберегами, які привозили греки у північні причорноморські поселення. Траплялися серед цих виробів побутові речі, дитячі забавки тощо. Ці предмети археологи знаходять у храмах як вотивні дари у житлових приміщеннях, похованнях. Ймовірно, вони становили особливу цінність для власників як органічні складові їхнього духовного життя, релігійних чи родинних ритуалів, пов'язаних із народженням дітей, одруженням, похованням, іншими винятковими подіями. Велику їх кількість привезено з міст Малої Азії, материкової Греції та її численних островів. Значна кількість статуеток є копіями або довільними перетрактуваннями творів статуарної пластики. Так, ольвійська статуетка Афродіти з яблуком — копія статуї Афродіти — скульптура Алкамена. Повторення античних відомих зразків — теракотові статуетки Афродіти з Пантікапею та ін. Усі статуетки розмальовувалися різноманітними кольорами, застосовувалася позолота тощо. З переселенцями із Греції прибула й частина майстрів дрібної керамічної пластики. Безперечно, цей вид мистецтва мав і місцеві традиції. Наприклад, численні зразки керамічної антропоморфної та зооморфної пластики відкрито під час розкопок Більського Городища (тобто м.Гелон) на Полтавщині, які були поширені в лісостеповій зоні, де створювались умови для синкретизаційних процесів. На Боспорі й Ольвії місцеве виробництво дрібної теракотової пластики започатковано в пізньоархаїчний період. На Боспорі піднесення рівня цього виду мистецтва виявляється в IV ст. до н.е., а в ІІ-І ст. до н.е. досягає епогею, припадає на період еллінізму. Тоді в Пантікапею та Фанагорії дрібна керамічна пластика, крім культового сакрального значення, набуває широкого застосування в побуті. В Ольвії, Херсонесі, Тірі найвищий розвиток виробництва теракот простежується в III ст. до н.е., коли цей вид мистецтва був особливо зорієнтований на імпортовані зразки. У містах Боспору коропластами створено чимало власних за композиційними задумами образів популярних божеств Афродіти, Ерота, Діо-ніса, а також жанрові статуетки, дитячі іграшки, побутовий фігурний посуд тощо. Предмети виконано в спеціальних міських майстернях. Унікальну групу пантікапейських теракот, що належать окремому скульптору, становлять великі за розміром статуетки. Вони зображають Афродіту із гермою* Пріапа** й еротами; жінку, що стоїть біля колони з диском, та жінку, що грає на кіфарі. Виробництво дрібної керамічної пластики на Боспорі дещо погіршується в І ст. н.е., коли паралельно зі значним зменшенням цих виробів відбувається зміна їх видів. Набувають поширення декоративні театральні маски, рельєфи для саркофагів із сюжетами міфу про Ніобу, декоративно-побутові й вотивні статуетки із зображенням дітей, чоловічих та жіночих фігур. Продовжують бути популярними у виробництві статуетки Афродіти-Анадіомени у супроводі міфологічних персонажів, а також Ерота, Мітри, Мена, Гермеса та ін. Натомість зауважується певне зниження їх мистецького й технічного рівнів. Виробництво коропластики було широко розвинутим у Херсонесі, зокрема в період III ст. до н.е—IV ст. н.е. Стилістично тут простежуються мистецькі традиції таких центрів грецької кераміки, як Аттика, Танагра, Мірини. Унікальне явище для кераміки Херсонеса становить виготовлення у цій техніці великорозмірних статуй і статуеток, ліплених вручну, без застосування виробничих форм чи матриць. Керамічні твори херсонесців вирізняє моделювання широкими масивами без деталізації, а також спрямування до реалізму, зокрема у трактуванні рис обличчя. Можливо, окремі статуетки передають риси етнічних типажів, характерних для цього міста. У творчості ольвійських скульпторів-коропластів відчутні прагнення до самостійних образних пошуків. Культові статуетки, зокрема зображення Кібели, Деметри, Кори-Персефони, іноді мають узагальнений характер, набуваючи конкретизованих індивідуальних прикмет. Це надає їм особливого внутрішнього виразу і привабливості. За стильовими ознаками тут вдалося серед великої кількості збережених примірників виділити твори, вимодельовані одним майстром. З-поміж них найбільше збереглися фігури Кори-Персефони. В пізньоелліністичний період дрібна анімалістична пластика Ольвії позначена схематизмом як одним із чинників наближення упадку. Ювелірні вироби. У VI-VCT. до н.е. значного розвитку в Північному Причорномор'ї досягло виробництво предметів із бронзи, срібла, золота чи електра. Виробництво почалося з ювелірних прикрас, де згодом застосовуються мініатюрні зображення. Іноді зображення тварин вирішувалося у скіфському звіриному стилі, що засвідчує взаємовпливи антично-грецьких і степово-скіфських мистецьких естетичних смаків. У причорноморських містах, зокрема Ольвії, Херсонесі, Пантіка-пею, карбуються власні монети, що як художні твори часто досягають високого рівня. В боспорських майстернях виконуються численні предмети "скіфського золота". Авторами цих шедеврів світового мистецтва могли бути приїжджі греки, але здебільшого, особливо коли йдеться про рельєфні зображення побуту скіфів, — це, напевно, твори митців, вихідців із середовища автохтонних жителів, котрі могли зблизька спостерігати життя степових етносів. Очевидно, ці речі виконувалися на замовлення скіфської знаті. Переважно збереглися твори мистецтва різьби у кольорових та дорогоцінних каменях. Зображення на гемах і камеях мають синкретичний характер. Тут спостерігаються поєднання єгипетських, грецьких та малоазійських елементів. Серед предметів відомі твори гліптики, роботи видатних майстрів античності — іонійського майстра Дексимена, підписна гема відомого в Римі при дворах Клавдія і Нерона, ювеліра Скілакса з портретом Клавдія, виявлених у Пантікапею. Перебуваючи під впливом ювелірного мистецтва країн Середземномор'я, північно-причорноморські ювеліри створили у цій галузі безліч самостійних образів і сюжетів. Творцями мармурової, кам'яної, бронзової монументальної чи дрібної керамічної пластики і скіфського золотарства, ймовірно, були одні й ті самі скульптори. Потрапивши у ситуації, де людська висока цивілізація і мистецтво розвивались у винятково складних умовах, вони створювали неповторні шедеври світового мистецтва. Вироби золотарства скіфів були ніби "навічно" закопаними у кам'яних поховальних камерах курганів. Вони значною мірою збереглися на відміну від знищених часом шедеврів мармурової пластики. Численні знахідки уламків цих творів, незважаючи на їхнє систематичне розграбування, дають змогу стверджувати, що такі світові шедеври — на рівні творчості Мирона, Скопаса чи Праксителя — були створені саме завдяки існуючому висококультурному середовищу. Сьогодні цей культурний комплекс має носити назву — антична цивілізація українських земель VII cm. до н.е.—ПІ ст. н.е. Відповідно розвиток суспільств нашого краю, лісостепової, степової та причорноморської зони того історичного відрізку, може бути науково дослідженим тільки у взаємозв'язку з культурами античної Греції, Малої Азії, Близького Сходу, Ірану, Кавказу, всієї степової смуги від Угорської долини до кордонів Китаю. Лише на основі глибокого вивчення такого культурного перехрестя можна з'ясувати світову велич мистецтва Північного Причорномор'я, Скіфії, Боспору, тавро-русів та ін. Цей розділ історії нашого мистецтва чекає великих фундаментальних наукових відкриттів. 4-3. Малярство Північного Причорномор'я і Таврії Як уже згадувалося, визначне місце в архітектурі курганних поховальних споруд займали унікальні у мистецькому відношенні внутріш-ньокурганні поховальні споруди. На терені Таврійського півострова збереглися визначні пам'ятки античного живопису, який належить до найатракційніших феноменів античного мистецтва. Такі зразки практично відсутні навіть в материковій Греції. Пам'ятки стінного малярства, про які йдеться, виникли на теренах України, що становить їх особливу цінність і засвідчує утворення тут своєрідної місцевої школи античного малярства. Хронологічно ці пам'ятки створено у другій половині IV ст. до н. є. — III ст. н. є. Найбільша кількість розписів збереглася у межі Боспорського Царства, зокрема розпис внутрішніх могильних поховальнях камер. Загалом живопис розвивався у прикрасах інтер'єрних житлових, громадських та інших споруд, тобто стінний і станковий. У С.-Петербурзі (Ермітаж), на жаль, все ще знаходяться твори світового мистецтва, які належать Україні. Серед них — унікальний саркофаг, виявлений 1899 р. поблизу м. Керч. Розпис саркофага всередині подібний до мальовил внутрішньокурганних камер. Фрескові мальовила зображають епізоди із життя померлого та момент творчості художника-портретиста в майстерні. Це єдине такого взірця зображення у світовому античному малярстві. Можливо, тема пов'язана з основною професією померлого. Молодого художника, котрий сидить, зображено у профіль, з непокритою головою, в одязі, звичайному для мешканців Боспору (сорочка чи хітон з довгими рукавами, довгі штани, плащ, м'які чоботи). Художник сидить поруч із мольбертом, на якому встановлено підрамник. Він розігріває над полум'ям жаровню, що стоїть на підлозі, — спеціальний інструмент енкаустики. Скриня з двома розкритими віками розташована справа від нього на спеціальній важкій підставці. Вона містить воскові фарби, розкладені у квадратних комірках. Тло сцени становлять розмальовані у червонуваті декоративні плями стіни, на яких розміщено три готові портрети, вочевидь, роботи цього художника. Два з них вставлені у круглі рами, ще один — квадратний — лише на підрамнику. Підрамник такої ж конструкції, як і той, що на мольберті. Сцену із боків фланкують дві колони коринфського ордера. Необхідність точного опису даної сцени підказана тим, що це єдиний доказ існування станкового портретного живопису на наших теренах, у Боспорі, а зрештою, напевно, і в Херсонесі та Ольвії — містах, де процвітали будівництво, скульптура, малярство, література, театр, спортивні ігри тощо. Умов для збереження станкового живопису не було, він не зберігся і на терені самої античної Греції. На стіні в майстерні художника розташовані два погрудні зображення, закомпоновані в кругах. Відомі й інші приклади подібних розписів у мистецтві. Напевно, вони були поширені в античності. Саме так закомпоноване погруддя богині Деметри посеред стелі відомого склепу Деметри на Гнилищі, такі тонди (композиції в крузі) є на ранньохристиянських іконах із монастиря св.Катерини на Синаї, такі ж круглі тонди зі зображенням Ісуса Христа спалювали на вогнищах іконоборці (дані Хлудовського Псалтиря чи Київського Псалтиря 1397 p.). Найбільше монументальні розписи збереглись на терені Боспорсько-го царства в IV—III ст. до н.е., періоду найвищого піднесення культури міст Північного Причорномор'я. Це засвідчують настінні мальовила, які за стилем і технікою наблизилися до аналогічних розписів, виконаних грецькими майстрами на острові Делос у Пріоні та деяких інших місцевостях Греції. Відомо, що розмалювання інтер'єрів поховальних камер імітувало розмалювання житлових будівель античних міст материкової Греції, периферійних грецьких міст-полісів, якими були міста-поліси Північного Причорномор'я. Орієнтовані переважно на принцип настінних розписів, практиковані у центральних грецьких містах, приїжджі чи місцеві майстри фрескового живопису були змушені враховувати еволюцію смаків реальних замовників. Йшлося про святковий вигляд інтер'єру. Ця святковість ґрунтувалася часто на зіставленні двох-трьох яскравих горизонтальних кольорових смуг, які оперізували приміщення, надаючи йому мажорного вигляду. Прикладом могло бути розмалювання похоронної камери гробниці, розкритої 1908 р. на схилі гори Мітридат біля Пантікапею (друга половина IV ст. до н. е.). Тут цоколь приміщення вирішений широкою смугою жовтого кольору, поверх нього широка смуга яскравого червоного кольору як імітація рядів сирцевої цегли, далі — вузька біла смуга, що фіксує місце світлої дерев'яної прокладки у стіні. Над нею знову жовта смуга і жовтий виступ у стіні, очевидно, карниз і, на завершення циклу смуг, — біла смуга та верхня дерев'яна балка. Верхня біла смуга має орнаментально-символічний розпис, де на білому тлі зображено предмети, що розкривають сутність особи похованого (займався спортом); на цвяхах підвішені лаврові вінки, спортивні пов'язки переможця, діадеми, стрічки, арібал — посудина для олії, якою намащували тіло атлета перед боротьбою. Предмети подано в реалістичній манері, хоча розпис має символічно-онтологічний характер (фризова композиція та ритмічний уклад компонентів, домінантами яких є компоненти, передані активнішим червоним кольором). Загальною є тепла гама колориту: використані чорна, червона, коричнева, оранжева, жовта та біла фарби — кольори, типові для художників V ст. до н.е. Цей архаїзм характерний для Пантікапею, міста, яке було віддаленою периферією античного світу із власним сформованим побутом, етнічним розмаїттям населення та вподобань. До широковідомих мистецьких комплексів античності на наших землях належить курган Велика Близниця (IV ст. до н. е.). В другому склепі кургану, на верхній частині стін дромоса та склепу, розміщено рослинний орнамент, а на плиті, яка центрувала ступінчасте склепіння — величезне оплічне зображення богині Деметри, або Кори, у віночку з листя та квітів. Широке, близьке до круглого, обличчя богині строго фронтальне, з піднятими майже до руху Оранти долонями рук. Рух за характером типово онтологічний — богиня Деметра молиться, у неї широко розкриті очі, брови підняті, зіниці очей сприймаються повними колами, майже не прикритими повіками. Голова намальована на синьому тлі кольору неба. Риси обличчя — з певними прикметами сакральної ідеалізації: видовжений ніс має маленьке закінчення при майже відсутній формі ніздрів, дещо по-скульптурному кругла форма малого рота, поставленого високо біля носа при великій віддалі від носа до нижнього краю підборіддя (виникає враження по-чоловічому важкуватої нижньої щелепи). Контур круглого, важкуватого підборіддя плавно переходить у круглі, повні щоки. Обличчя обрамлене густим темним волоссям, яке, ритмізоване невеликими пасмами, розділене посередині прямим проділом. На високій, круглій шиї золоте намисто, а з тімені на спину опускається світле покривало, обрамлене подвійною червоною смугою. Руки, які виконують молитовний жест Оранти, також навантажені дією, яка наче віднесена на другий план і не сприймається з першого погляду, — кисть лівої руки Деметри доторкається покривала, в правій руці вона тримає галузку червоно-жовтих квітів. Деталі, обрамляючи світлу широку форму обличчя богині, своїми дрібними формами водночас обрамлюють і підкреслюють його, зосереджуючи на ньому увагу. Не забуваймо, що у центрі капсули поховальної камери зображено образ Божества. Висловлюючись християнським терміном, — це своєрідна ікона Богині Деметри. Богині, яка буде провідником покійного в потойбічному світі. Інакше присутність цього зображення тут була б позбавлена сенсу. Образ Деметри із кургану Велика Близниця засвідчує високий рівень фрескового малярства в Пантікапею IV ст. до н. є. Зображення дає всі підстави стверджувати, що тут були високо розвинуті монументальний живопис, архітектура, скульптура. У цьому випадку маємо справу з його сакрально-онтологічним, культовим варіантом. Зображення богині підпорядковане високим вимогам мистецтва, яке є елементом традиційного, практикованого у Пантікапею, похоронного обряду й існує як його інтегральний елемент. Це засвідчують певні умовності трактування рис обличчя та молитовного руху рук. Розпис, напевно, робився дуже швидко, без необхідної підготовки. Зображення виконано темперою і без ґрунту, безпосередньо на камені. Воно виявилося дуже нетривким. Коли живопис перенесли з могильного приміщення на свіже повітря, фарба під дією сонця відразу вилиняла й обсипалася, безцінна пам'ятка античного мистецтва IV ст. до н. є. загинула. Твором із IV—III ст. до н.е., тобто хронологічно близьким до "Деметри" з кургану Велика Близниця, може вважатися голова юнака — фрагмент розпису надгробка IV—III ст. до н. е., нині зберігається у Херсонеському історико-археологічному музеї (Севастополь). Живопис виконано на камені. Зображено голову, фрагмент шиї і плечового пояса молодого атлета. Створюється враження, що рисунок цієї вольової, енергійної і сильної людини робив митець, який професійно опанував мистецтво живопису і скульптури. Пам'яток живопису античної Греції з цього періоду майже не збереглося, за якостями цей живопис переважає пам'ятки Помпеї, адже серед них немає твору, рівного цій композиції силою внутрішнього напруження. Про високий рівень естетичного сприйняття мистецтва населенням полісів Північного Причорномор'я може свідчити масове вивезення вазового живопису з багатьох великих культурних центрів материкової Греції — Делоса, Афін тощо. Тематика предметів вазового та настінного живописів відображає високі мистецькі смаки замовників. Щодо вазового живопису, то у період еллінізму в Північному Причорномор'ї сформувався високий художній стиль, розвиток якого відбувався у загальному руслі елліністичного мистецтва, але все-таки мав власні творчі видозміни. Відомі з давніх віків у Греції фігурні вази знайшли широке розповсюдження на наших землях, зокрема наприкінці V_IV ст. до н.е. Типовими зразкими можна розглядати твори, відкриті 1869 р. в одному з великих курганів у давній Фанагорії. Поховання виявилося нерозг-рабованим і дуже багатим. У похованні знайдено численні дорогоцінні побутові предмети. З-поміж них три фігурні розмальовані вази, які вирізнялись винятково високою майстерністю виконання і прекрасно збережені. Ці три вази-статуетки були флаконами для ароматичних олій і зображали Афродіту, сирену та сфінкса. Серед цієї групи фігурних ваз особливо досконала ваза у вигляді сфінкса (висота — 0,215 м). Виявив пам'ятку 1869 р. В.Тізенгаузен. Зображено сфінкса, який сидить. У нього лев'яче тіло, голова та груди жінки, великі крила складені за спиною, голова легко повернута вправо. В усій гармонійній і пропорційній композиції відчувається майстерність великого художника. Сповнені внутрішньої виразності обличчя і широко розкриті очі сфінкса. Згідно з міфологічною традицією греків, сфінкси — злі демони смерті. Цей образ опрацьований численними варіантами у статуарній пластиці Єгипту та інших культурах Близького Сходу. З плином часу його постать набула олюднення. Сфінкса наділяли страхітливою зловісною красою. Однак із поступовою зміною характеру релігії наприкінці V і IV ст. до н. є. він перетворюється з потвори, яка приносить зло, в охоронця людини. Таким сфінкс зображений і на вазі із Фанагорії. Виняткову цінність вази становить її розпис. Особлива технологія, коли блискучі фарби гармонійно поєднуються з матовими, дає в підсумку прекрасний ефект, дає змогу уявити, як виглядала колись антична поліхромо-вана скульптура. Твори виняткової краси і витонченості знайдено в кургані Куль-Оба. Серед них виконані на платівках із слонової кості графеми зі сюжетами з античної міфології. На практиці такі графеми були елементами окладу дерев'яного саркофага, який не зберігся. Саркофаг декоровано кількома сценами. На одній із платівок збережена частина фігур Паріса і Гери, на іншій — Афіни й Афродіти. Зрозуміло, що цілісно тут зображено суд Паріса: квадрига із візником, полювання на зайця, скіф, який упав з коня. Ці неперевершені графеми за мистецьким рівнем не поступаються шедеврам вазового живопису і не мають аналогів у пам'ятках нашої античної спадщини. На теренах колишнього Боспорського царства археологи виявили чимало античних розмальованих склепів з фігурними сценами, героїзованими постатями померлих, орнаментальною символікою тощо. З І ст. н. є. яскравий приклад монументального живописного оформлення камери становить розпис склепу, виявленого на терені античного Пантікапея в районі Глинища, відомий під назвою склепу Деметри. Тут, ймовірно, працювало кілька майстрів. Склеп уцілів від грабіжників. Збережені численні предмети дають змогу датувати його початком І ст. н. є. Склеп складався із дромоса та поховальної камери. Довгі стіни камери поступово переходять у півциркульне склепіння, в нижній із стін невелика ніша. Стіни і склепіння покриті двома товстими шарами тинку. У верхній шар додано товчену цеглу, внаслідок чого стіни приміщення набули теплого, червонуватого відтінку. Стеля має відтінок світлий — ледь рожевий. Розпис інтер'єру має символічно-онтологічний характер, хоча талановитий майстер не раз користується натуралістичним трактуванням поодиноких декоративних елементів. Згадані інтер'єрні ніші зафарбовані в червоний колір, кожна з них додатково декорована галузками виноградної лози з китицями винограду. Рисунок невимушений, сповнений декоративності й виразності. Використані фарби чорна, зелена, жовта та біла. Інтер'єр утворюють декоративно-символічні елементи рослинного характеру, звідси відповідна атмосфера для основного, домінуючого тут сакрального образу богині. Бокове склепіння поховальної камери відділене від стін "сухариковим" карнизом синьо-білого та коричневого кольорів. У такому дещо жорсткому обрамленні увесь простір стелі надзвичайно легкий і виглядає прозорим. Рослини тут не тримаються землі, ними переповнений весь повітряний простір, вони ніби спадають із неба поодинокими гілками, групами гілок і суцільною хмарою листочків, тендітних за живописним поданням, — вони слугують тлом для інших, важливіших рослин або букетів. Це гнучкі гілки лавра з ягідками, гірлянди, пучки маку з кокардами хвилястих рожевих стяжок і, врешті, численні довгасті чи серцевидні листочки, які заповнюють плафон. Все це постає витонченим обрамленням, головним акцентом центральної композиції плафона, присвяченої богині Деметрі та міфологічній повісті про викрадення Плутоном її дочки Кори. Головною є сцена викрадення: вона розташована у задньому лунеті навпроти входу до камери. Група Плутона закомпонована у двоколісній колісниці, запряженій четвіркою коней. Плутон стоїть у колісниці, тримаючи перед собою перелякану Кору. За спиною Плутона розвівається драперія його гіматія. Менш яскраво показана постать юного візника Ерота, що поганяє коней, тримаючи віжки. Квадригу (четвірку коней) художник трактує схематично, мабуть, бажаючи зосередити увагу глядача на головній сюжетній групі. Очевидно, що над розписом склепу Деметри працювало двоє художників. Композиція з Плутоном видає руку ремісника чи початківця. Це відчутно в недоліках пропорцій і анатомії фігур, порушенні співвідношення елементів композиції, відсутності зв'язку між колесами та кузовом колісниці тощо. Найцікавішим високохудожнім елементом комплексу розписів склепу є розміщена в круговій композиції центру плафона погрудна композиція богині Деметри з вінком на голові. Особливе враження створюють чіткі форми класичного обличчя богині. Кругова композиція середини плафона домінує в оформленні інтер'єру поховальної камери, а скорботний вираз очей Деметри цілком виправданий. Тут застосовані основні принципи класичного монументального малярства: якщо композиція з Плутоном і Корою вирішена за принципом "чорне на світлому" чи "темне на ясному", то постать Деметри зображена світлою плямою на темному тлі, темне тло є круглою темною плямою у центрі світлого плафона приміщення та ін. Круг, що обрамлює темне тло Деметри, виконаний у неконтрастній, стриманій тональності декоративних рослинних елементів плафона. Форми обличчя та шиї Деметри виконані в підкреслено Монументалізм твору значною мірою перегукується з монументаліз-мом, який буде розвиватися через три століття в християнському мистецтві Таврійського півострова. Традиції мистецтва пізнього еллінізму, в яких створене погруддя Деметри, матимуть продовження і надалі впродовж століть. Цікаво, що в будівлях античних полісів, які належали заможним власникам, підлога лазні вимощувалась мозаїками з морської гальки. Одна з таких лазень розкопана археологами 1937 р. у Херсонесі. Виявлений тут мозаїчний живопис належить до визначних пам'яток Північного Причорномор'я. Мозаїка зображає двох гарних молодих жінок, які купаються біля лутерія (великої чаші на підніжку). їхні оголені тіла виділяються на темно-синьому тлі. Мозаїка виконана з морської гальки білого, ніжно-жовтого, темно-синього кольорів, з деяким вкрапленням червоних і зелених камінчиків. Довжина мозаїки — 2 м. Твір датовано першою половиною II ст. до н.е. У VI ст. до н. є. під час правління Юстиніана Херсонес стане опорою християнства на цих землях.
9) Стародавня культура східних слов'ян
Предки українців проживали на досить великій території, яка має давню історію. Стародавні слов'яни мали тісні зв'язки з різними народами стародавнього світу та їх культурами. Сучасна наука розрізняє такі основні етапи розвитку культури стародавніх слов'ян: л-іізипський, трипільський і черняхівський.
Деякі вчені висловлюють думку про те, що вже епоха пізнього палеоліту (близько 25 тис. рр. до н. е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Так, розкопки біля сіл Мізинь (Чернігівська область), Добраничівка (Київська область) та Гінці (Полтавська область) виявили житла стародавніх мисливців. Ці житла були споруджені з дерева і кісток мамонта, вони мали вигляд наметів. Було знайдено крем'яні знаряддя праці, невеликі статуетки, що відображали образ матері і прикраси з слонової кістки з геометричним орнаментом.
У той період стародавні слов'яни навчилися добувати вогонь, вміли користуватися ним. Вони не лише виготовляли, але й вдосконалювали знаряддя праці. Людина з печери вийшла жити в наземні будівлі, навчилася споруджувати житло. Головним заняттям було полювання. З'являються примітивні релігійні вірування, зокрема магія, фетишизм, анімізм. Разом з ними формуються елементи первісного мистецтва.
Знахідки культурних пам'яток старокам'яної доби (або так званої мізинської культури) зустрічаються і в інших районах України, зокрема на Київщині, Полтавщині й Тернопільщині. Це свідчить, що людина епохи палеоліту вже мала певний рівень культури.
У період мезоліту (близько 15 тис. років до н. е.) тодішня людина здатна була вдосконалювати знаряддя праці, з'явились кам'яні сокири, молоти, долота, ножі, було виготовлено лук і стріли, приручено собаку. Розвивається рибальство, з'являються житлові споруди на берегах річок і озер. У ті часи вдосконалюються форми організації первісної племінної спільноти людей, формується матріархат, який стає основою суспільного розвитку. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.
Для доби неоліту (близько 7 тис. років до н. е.) характерним був перехід людини від збирання і полювання до хліборобства та скотарства; вдосконалюються знаряддя праці; розвиваються гончарне мистецтво і ткацтво; з'являється елементарна культура обробітку землі і сіяння зерна. Все це істотно полегшувало життя тодішніх людей. У цю епоху значно розвинулось орнаментальне шнурове мистецтво, коли керамічні вироби прикрашалися прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. Столовий посуд прикрашався жолобковими рисунками і пишно розмальовувався.
В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (5—3 тис. до н. е.). її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад 2 тис. років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.
По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.
По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, площею до 140 м2. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.
По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.
По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. їхній художній рівень на той час був дуже високий.
По-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.
Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів.
Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на ґрунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.
Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом.
Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець 4 — початок 1 тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються нові елементи культури.
Творці нової культури за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).
Друга частина творців асимільованої культури належала до племен так званих "гануровиків" які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішування двох етносів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь тощо. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.
Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю – лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічве виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагатила Західну Європу.
Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (6—2 ст. до н. е.). З численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів.
Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культурної спадщини.
На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У б ст. до в. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в 5 ст. дон. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.
Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного поля.
У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (6—4 ст. до н. е.).
Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні зв'язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.
Скіфські племена, як пише М. Брайчевський, становили особливу етнічну групу, споріднену з іранцями, фракійцями, балтами, слов'янами, але не тотожну з цими етносами. Стародавній історик Геродот (6 ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров'я.
Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства. Так, у могилі, розкопаній біля міста Майкоп, при покійному скіфському вельможі знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображенням звірів і орнаментом, що нагадував ландшафт Кавказьких гір. Кожний суспільний прошарок походив від одного із синів першого скіфа Тар-гітая і мав свій священний атрибут. Для воїнів атрибутом була бойова сокира, для царів і жерців — чаша, для землеробів — плуг і ярмо. За скіфською міфологією, ці золоті предмети впали з неба на початку світу й відтоді стали об'єктом поклоніння. Скіфське суспільство зазнало впливу індоіранських культурних традицій.
В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію. їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.
Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.
Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пекто-раль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).
Деякі вчені вважають, що скіфи були сміливими, хоробрими і здібними воїнами-веріпниками, але поганими ремісниками. їхні мистецькі твори виконувались переважно іноземними майстрами, зокрема грецькими. Є думка, що культура скіфського періоду має міфологічний характер. При цьому деякі вчені спираються на міф про походження скіфів, що записаний Геродотом. У міфі сказано, що "на березі Бористена від скіфських богів Папая і Апі — доньки Бористена народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував внукам золоті плуг, ярмо, сокиру і чашу, що впали з неба. Підійшов до золота старший син — воно загорілося, потім середульший — знову загорілося, лише молодший зумів узяти ті речі холодними і тому став за головного царя над скіфами". Для скіфської культури, зокрема для мистецтва, властива міфотворчість, але ця риса характерна й для культур інших народів.
З'ясувалося, що осмислення навколишнього світу ґрунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.
Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних богів. Перше місце посідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі — богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геро-дот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.
Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 р.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.
Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Так, візантійський історик Про-копій Кесарійський писав, що "слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав увесь народ. Поступово розширювалися культурні й економічні відносини антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.
Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану заруби-нецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черня-хівської культури вироблялася за допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.
Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.
У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.
У житті цих племен важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинів-ського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.
3. Релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен
Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.
Дослідники стародавньої культури зазначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо до тварин і птахів.
Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить в їхній реальний зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.
Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.
Фетишизм — віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші — це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це — стріла, плуг, чаша, пізніше — меч.
Магія (буквально — чаклунство) — віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов'ян — це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.
Тотемізм — віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями тощо).
Землеробські культи — це поклоніння богам-покровитслям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.
Шаманство — це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, пізнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани — прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.
Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. За допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя).
З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: "І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбо-га, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами". Довгий час вчені вважали, що в цьому пантеоні князь об'єднав богів з метою створення уніфікованої державної релігії, яка б задовольняла потреби феодального суспільства в централізації державної влади. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хоре), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Си-маргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хоре і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські.
Однак на початку XX ст. з'явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов'янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії. Деякі документальні свідчення дають підстави вважати, що у 980 р. в Києві, а потім у Новгороді та інших великих містах Стародавньої Русі, було поставлено дерев'яні скульптури самого Перуна. Пантеон же, ймовірно, народився в уяві християнських книжників кінця XI і початку XII ст., які вважали, що язичництво мало політеїстичний характер і цим воно відрізняється від християнства.
Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.
Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов'ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга. Іпатіївський літопис повідомляє, що бог Сварог дав людям плуг і навчив їх обробляти землю. Матір-Зем-лю символізувала у слов'ян богиня Берегиня. Земля вважалася центром Всесвіту, уособленням його було Прадерево Світу, яке й досі вишивають на рушниках у вигляді дивовижної квітки, дерева життя.
Професор Е. Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, "скотья бога", простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів, на думку Е. Анічкова, мав на меті політично об'єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.
Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл.
Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. е.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів за часів Чорноморсько-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.
Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.
У світогляді стародавніх слов'ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Вілобог і Чориобог. Один був народжений світлом, інший — пітьмою, перший будував, другий руйнував.
Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов'янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.
Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перу на; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.
Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.
З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджола й сонечко.
Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини.
Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені.
Вагомою складовою світогляду стародавніх слов'ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.
Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня слов'янської міфології належали два праслов'янських божества: Перун та Велес, а також пов'язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов'янське ім'я якого залишилось нез'ясованим. Ці божества втілювали в собі військову і господарсько-природну функції. Вони пов'язані між собою як учасники громового міфу: бог грому Перун, що сидить на небі, переслідує свого ворога, що живе внизу, на землі. Причина їх ворожнечі в тому, що Велес краде людей, тварин, а в деяких міфах — вкрав дружину Перуна. Велес, перетворившись у змія, ховається під деревами, камінням, перетворюється на коня, корову, людину. Перун стріляє в нього вогняними стрілами. Перемога завершується рясним дощем, що сприяє врожаю. Знання про повний склад праслов'янських богів вищого рівня дуже обмежені. Правда, деякі дослідники вважають, що вони складали своєрідний пантеон. Крім названих богів, до нього входили інші — Сварог і Сварожня, Дажбог і Ярило. До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги — покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня належало багато жіночих божеств — Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу — Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда. І. Огієнко вважає, що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загальнослов'янський термін "Бог". Наприклад, багатий (має долю, багатство) — небога (нещасний, бідний). Термін "бог" входив в імена різних слов'янських божеств — Дажбог, Чорнобог та ін.
Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов'янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов'янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеалогії героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов'я-Розбійника, Змія Гори-нича, а також казкові персонажі: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.
До нижчого рівня слов'янської міфології належать різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.
Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології є дерево світу. У слов'янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева — птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць*" до стовбура — бджоли; до коренів — хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу — три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).
Творцем Всесвіту в українській міфології є один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Цей бог залишився довго в пам'яті народу і, на думку етнографа Г.С. ЛозкОу вшановувався подекуди аж до XIX ст. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв'язок з зірками. Стародавні слов'яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає.
Археологи знаходять найдавніші зображення Рода і Рожаниці у вигляді скульптур, які, ймовірно, мала кожна сім'я. їх зображення збереглися на вишитих рушниках і в наші часи, у формі стилізованих мотивів дерева життя. Етнографічні знахідки фіксують, що в деяких селах зображення родовідного дерева на дверях хат практикувалось ще на початку XX ст. Чоловіків зображували у формі листків цього дерева, а жінок — у формі квіточок. У випадку смерті людини біля її імені малювали хрестик, а коли народжувалась дитина, то домальовували нову гілку з листками або квіточками.
Деякі етнографи вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та її доньки Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, які в народі і до наших днів вважаються священною ознакою високої плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір'ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку деяких дослідників, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворилося в хатнього домовика, який за народними повір'ямі проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
У давнину на честь Рода і Рожаниці жерці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Перед вживанням ритуальної їжі (куті) на різдво глава сім'ї кидав першу ложку вгору (в стелю) як жертву богам. Етнографи фіксують побутування цього звичаю і в наші дні в багатьох селах України.
Міфологічні погляди стародавніх слов'ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з'являється все живе на Землі. Деякі дослідники вважають, що уява про сакральний характер яйця як відродження душі померлого була характерна для культури скіфів. Наприклад, покійників скіфи ховали в яйцеподібних курганах, а поховальні ніші обсипали жовтою глиною на зразок жовтка. З уявою про те, що яйце є джерелом усього живого, пов'язаний звичай розписувати писанки до Великодня. В Україні дуже розвинуте писалкарство як різновид образотворчого мистецтва. У дні Великодніх свят писанки дарують у супроводі обрядового цілування з побажанням здоров'я і довголіття. В поминальні дні українці на могили родичів кладуть писанки і паску, вшановуючи пам'ять про своїх предків.
Міфологія стародавніх слов'ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов'ян, як і інших народів, пов'язує оживлення з блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. За грецькою міфологією, Прометей викрав у богів небесний вогонь і оживив ним першу людину. Слов'янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов'ян. З тих пір, згідно з міфом, слов'яни стали вважати себе дітьми Дажбога. Існують міфи про божественне походження інших народів. Так, за міфологією, євреї походять від сина бога Яхве, а родоначальником німців є бог Один тощо. Наші далекі предки продовження роду розглядали як свящевну справу, отже, при цьому шукали покровительства надприродних сил. Віра в божественне походження народу формувала впевненість людей в їх історичному призначенні, виховувала почуття злагоди, милосердя, поваги і любові до народу та рідної землі.
Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина — в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у балтійських слов'ян пов'язаний з протиставленням Білобога і Чорнобога, у східних слов'ян — Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Якщо боги були милосердні, то вони давали людині добру долю. Але природний оптимізм праслов'ян знаходив способи вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Про ко ній Кесарійський описав звичай антів приносити жертву богу Сварогу, якщо вія збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.
В основі поглядів стародавніх слов'ян на створення світу теж лежить дуалізм. В одному з міфів розповідається, що Бог запрошує Сатанаїла творити світ і радиться з ним як з рівним. Чорт встановлює з Богом панібратські стосунки. Бог посилає чорта в безодню моря принести піску для створення землі. Чорт приносить пісок, але не весь віддає Богові, приховавши трохи в роті. Бог з отриманого піску створює землю, чорт встигає внести і свою частку в процес творіння. Випльовуючи пісок, він створює скелі і гори. Бог створив собі янголів, щоб прославляли його в небесах. Сатана й собі натворив різних бісів і чортів, щоб насолоджуватись славою у пеклі. Таким чином, Бог і Сатанаїл, за міфом, виступають як дві рівні між собою і вічні сили: сила добра і сила зла. Слов'янська міфологія, як вважають деякі вчені, зазнала впливу індо-іранської міфології.
Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.
У грецькій міфології лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Але це не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко. Прометея приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку. У слов'янській міфології кожний бог іде до людей і допомагає їм. Так, Сварог — бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюбний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.
У грецькій міфології лише Пан є богом родючості лісів, садів і ланів. Але Пан — це напівлюдина і напівтварина, він є об'єктом глузування іменитих богів грецького Олімпу. У міфах стародавніх слов'ян багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.). Всі ці боги рівні між собою і мають нормальні стосунки з верховними богами і людьми.
Якщо у стародавніх греків народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса, то стародавні слов'яни влаштовували свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди — зустріч нового Сонця, Нового року; Лади — зустріч весни, Ярила — початок і кінець сівби; Жиценя — завершення всіх польових робіт тощо. Характерним є те, що вказані свята були підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт. Важливою рисою вірувань слов'янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов'янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою. Вони були дітьми природи, відчували її любов і ласку. Багато дохристиянських свят і обрядів, звичаїв і традицій, як зазначають окремі дослідники, були згодом пристосовані до нової релігії.
При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи — про створення світу і походження життя; теогонічні — про походження богів; антропогонічні — про створення людини; тотемічні — про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні — про кінець світу і майбутнє; календарні — про циклічну зміну пір року та пов'язані а господарською діяльністю; історичні — про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами. Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди, так і боги.
Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел.
У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.