Початок заселення українських земель

1. На території сучасної України, що тягнеться від Карпат, на заході, до Дону, на сході, та від Прип'яті ,на півночі, до Чорного моря на півдні, найдавніші археологічні пам'ятки датуються приблизно в 150 тис. років тому. Це окремі стоянки людей епох палеоліту і неоліту, розташовані в основному за течією річок Дніпро і Дністер, а також у Криму і на південному сході країни.У IV тисячолітті до н.е. у межиріччі Бугу та Дністра виникли перші в Україні поселення землеробів - села так званої трипільської культури. Незабаром ці поселення зайняли значну територію країни, розповсюдившись від Бугу і Дністра до Дніпра. Саме на Дніпрі в районі села Трипілля (Київська область) український археолог В. Хвойко в кінці XIX ст. виявив пам'ятки землеробської культури, що отримала назву "трипільської". Розквіт трипільської культури припадає приблизно на 3500 - 2700 рр. до н.е Кількість жителів кожного такого поселення складала зазвичай 600 - 700 чоловік, але інколи було набагато більше.Нова сторінка давньої історії України пов'язана з племенами кімерійців - першого народу, власне ім'я якого дійшло до наших днів. Кіммерійці з'явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н.е.Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра. Основним заняттям кіммерійців було скотарство і вони першими в Україні опанували мистецтво верхової їзди. Саме кіммерійці відкрили в Україні "залізний вік": вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі й кинджали. У VII ст. до н.е. кіммерійців витіснив з території України інший кочовий народ - скіфи. Частина кіммерійців була підкорена та асимільована скіфами, інша частина відступила до Південного Причорномор'я.Скіфи зайняли значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я.

2)Трипі́льська культу́ра, культу́ра Кукуте́ні (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукуте́ні-Трипі́лля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². У часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.

Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н. е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвитку три етапи — ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу пам'яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об'єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. км².). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.

Проблема походження трипільців не до кінця з'ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур

3 Античні міста північного причорномор'я і Криму

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Давньогрецькі колонії Керкінітіда, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей — усе це давні міста на теренах сучасної України.

Керкінітіда (з 1784 р. — Євпаторія) заснована в VI cт. до н. е. на узбережжі Кала-мітської затоки.

Ольвія відома з VI cm. до н. є. була заснована на правому березі Південнобузького лиману.

Пантікапей заснований у VI cт. до н. е. на місці сучасної Керчі переселенцями з Мілета. З 480 р. до н. є. був столицею Боспорського царства.

Феодосії відома з VI cm. до н. є. У середньовічні часи Феодосія мала ім'я Кафа й була головним невільничим ринком, тому українські козаки кілька разів захоплювали та руйнували її.

Херсонес Таврійський заснували в 422-421 pp. до н. є. вихідці з Гераклеї Понтійської неподалік від сучасного Севастополя. У IV—II cm. до н. є. Херсонес був столицею держави в Криму.

Головними заняттями греків Північного Причорномор'я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. УIV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії.

4. Ранньофеодальні держави у східних слов'ян 4-9ст.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII— IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті . Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.