66.Проблеми розвитку народного господарства України в середині 1950-х –

першій половині 1960-х рр. ХХ ст.

У середині 1950-х pp. Україна була вже могутньою металургійною і паливною базою СРСР. Особливого розвитку в республіці набули машинобудування, легка промисловість. Швидкими темпами велося будівництво електростанцій, потужність яких за п'яту п'ятирічку (1951—1955 pp.) зросла майже удвічі, збільшувався видобуток нафти і вугілля, обсяги продукції хімічного та нафтохімічного комплексу. У цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості — понад 20% на рік. Час правління М. Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості (для порівняння: темпи приросту промислової продукції у 1950—1965 pp. майже вдвічі перевищували показники за 1965—1985 pp.). Водночас із нарощуванням виробничих потужностей республіки давалися взнаки і негативні тенденції, що набували хронічних рис. Радянська індустрія щодалі відставала від промислово розвинутих країн світу, які активно впроваджували у виробництво досягнення науково-технічної революції, що базувалася на використанні нових, менш затратних матеріалів.

певні успіхи у розвитку всіх галузей промисловості ніяк не позначилися на підвищенні матеріального доброту населення, на поліпшенні умов життя та праці. За таких умов у середині 1950-х pp. радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим проголосило курс на економічні реформи, які повинні були прискорити науково-технічний прогрес, структурні зрушення у технології, організації та управлінні виробництвом, розв'язати соціальні проблеми. Унаслідок переходу народного господарства на управління за територіальним принципом Україна, як і інші союзні республіки, отримала можливість більш чітко втілювати в життя власну економічну політику. Проте раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечувати єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей, тому були відновлені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.

67.Спроби лібералізації суспільно – політичного життя України у другій половині

1950-Х – першій половині 1960-х рр. Шестидесятники.

Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю пов'язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської «відлиги».

14—25 лютого 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з'їзду було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».

Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці.

Короткий період ревізії сталінської політики (1956— 1959) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Порушувалося питання чистоти української мови. За певного тиску культурних діячів (М. Шумило, А. Хижняк, М. Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, «Березіль»).

На хвилі національно-культурного процесу 1956— 1959 pp. звучали не тільки критика культу особи, радянської політики в національному питанні, а й протести проти придушення радянськими військами у 1956 р. національно-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для комуністичної системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискримінаційна політика щодо неросійських народів. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс