51.Діяльність Директорії унр. Причини поразки національного руху в боротьбі за

українську державність (1917 – 1920 рр.).

Директорія скасувала декрети гетьманського уряду та 26 грудня 1918 р. призначила Раду Народних Міністрів на чолі із соціал-демократом В. Чеховським. У той самий день у Декларації Директори УНР була сформульована програма діяльності нової влади. її основні положення передбачали: позбавлення власності державних, церковних і великих приватних землеволодінь та перерозподіл їх серед селян; організацію "державного робітничого контролю" над промисловістю; безпощадну боротьбу зі спекуляцією; встановлення міжнаціональної злагоди тощо. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав.

Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР в одну державу від 22 січня. Далі прийняв "Закон про тимчасову владу в УНР", згідно з яким законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою — уряд, Рада Народних Міністрів. Було також ухвалено "Універсал до українського народу", де, серед іншого, оголошувалося про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу внаслідок наступу російських військ на Київ та тимчасову передачу вищої влади в Україні Директорії УНР. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим.

Можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.

Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації. З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістські налаштовані сили.

Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.