47. Західноукраїнські землі на початку XX ст.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80—90-ми роками XIX ст. Все ж подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону, розвитку залізничної мережі (зокрема, у 70-х роках Галичину було поєднано залізницею із Закарпаттям, а ще раніше — з підросійською Україною) та формуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу та місцевим лихварям став український кооперативний рух. «Батьками» кооперативної справи в Західній Україні стали Василь Нагірний і Аполлон Ничай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р., на кілька років раніше, ніж вони виникли на Східній. Пізніше виникло чимало філій цього кооперативу, а через 15 років почали виникати цілі кооперативні спілки. У 1894 р. ТеофільКормош заснував перший український кооперативний банк «Віра», котрий у свою чергу сприяв створенню нових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля і здирство лихварів та орендарів

На початку XX ст. значно зміцніли зв'язки між українцями підросійських та підавстрійських земель, з Галичини всупереч заборонам царського уряду йшли на Наддніпрянщину книги та часописи, були налагоджені інтенсивні контакти між провідними суспільно-політичними діячами обох частин України. Характерною у цьому відношенні постаттю був Михайло Грушевський, який з однаковим успіхом працював і в Києві, і у Львові. У Києві часто бував Іван Франко, у Галичині — Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка. У тривалому листуванні перебували поетеса Леся Українка та буковинська письменниця Ольга Кобилянська.

Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієві форми впливу на уряд Австро-Угорщини та краю. Звичайно, великі надії покладалися на вибори до парламенту, однак через недосконалий закон про вибори, махінації з боку влади, переважно польських шовіністів, навіть залякування й терор українці були представлені у загальноімперському (у Відні) і особливо місцевому (у Львові) парламентах далеко не належною мірою. Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи вбили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацького повіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський пострілом з револьвера вбив намісника Галичини — графа Потоцького, лідера польських шовіністів Галичини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

Проблема цього університету стала однією з найболючіших точок українсько-польського протистояння. У цьому питанні польський великодержавний шовінізм показав себе в усій своїй «красі», не даючи українцям ніяких шансів на задоволення своїх елементарних національно-культурних потреб. Ще у 1883 р. українські студенти вимагали запровадження в університеті української мови та відкриття кафедри історії України. Тільки через 11 років така кафедра була відкрита (її очолив професор М. Грушевський), але поширення

Перша «Січ» виникла на Снятинщині у 1900 p., через рік у Коломиї вже відбувся з'їзд січовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». До вибуху Першої світової війни тільки «Січі» об'єднали 90 тис. українських юнаків. З їхніх лав був сформований пізніше Легіон УСС («легіонери-усуси») (1913), котрий у свою чергу створив ядро армії ЗУНР.