37. Західноукраїнські землі в першій половині XIX ст.

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року австрійський уряд сформував на базі Галичини нову провінцію — «Королівство Галичини і Лодомерії», — до складу якої увійшли як українські, так і польські етнічні землі (Краківщина, Сандомирщина). У науковій літературі на позначення цих українських земель провінції часом уживають поняття Східна Галичина, щоб відрізнити їх від власне польських територій, які займали західну частину цієї адміністративно-територіальної одиниці.

На початку XIX ст. етнічні українські землі Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували в складі Австрійської імперії (з 1867 року — Австро-Угорської). Економічна політика австрійського уряду насамперед зводилася до нещадної експлуатації природних багатств цих земель. Вона мала відвертий колоніальний характер і була спрямована на те, щоб Галичина, Північна Буковина й Закарпаття й надалі залишалися економічно відсталими сировинними придатками до розвинутих західних промислових районів Австрії. Один з перших губернаторів Галичини граф П. Гесс відверто цинічно зазначав, що галицькі землі разом з Буковиною можуть бути тільки постачальниками хліба для західної частини Австрії.

Стан розвитку промисловості

Імперські власті цілком свідомо гальмували розвиток західноукраїнської промисловості. Якщо в західних (німецьких і чеських) провінціях з 20-х pp. XIX ст. промисловість перейшла до фабричного виробництва із застосуванням новітньої техніки, то на західноукраїнських землях вона все ще перебувала в стадії мануфактури та дрібного ремесла. Унаслідок цього в галузях промисловості були зайняті тільки понад 150 тис. осіб, що становило лише близько 2% населення краю. У середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення на західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії.

Неприхована колоніальна суть політики австрійського уряду щодо Га-личини чітко виявилася й у її основній індустріальній галузі — нафтовидобувній промисловості.

Військові замовлення, зумовлені наполеонівськими війнами, дещо пожвавили промисловий розвиток Західної України. Наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут функціонувало майже 100 підприємств мануфактурного типу. Однак період тимчасового економічного піднесення вже наприкінці 20-х pp. змінився застоєм. Галицькі й буковинські мануфактури в цей час не мали підтримки імперського керівництва, навпаки — їхня діяльність блокувалася й гальмувалася одночасно декількома способами:

• встановленням великих податків;

• позбавленням пільг та держаних субсидій;

• дискримінацією крайових виробів на західноавстрійських ринках.

Тільки в 30-40-х pp. промисловість краю почала поступово виходити з кризи. У цей період на західноукраїнських землях працювало майже 250 мануфактур, проте вони не мали парових двигунів і лише деякі з них використовували у виробничому процесі водяну енергію. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщувалася в селах. У містах Східної Галичини працювало тільки 50 промислових підприємств. Перші парові машини в краї з'явилися лише в 1843 році.

Не витримуючи конкуренції з розвинутою фабрично-заводською промисловістю інших регіонів Австрії, західноукраїнське примітивне мануфактурне виробництво на кінець першої половини XIX ст. з року в рік деградувало й занепадало. Тісно пов'язана з розвитком промисловості торгівля теж була слабо розвинутою. У Галичину ввозилося товарів на суму в 10 разів більшу, ніж вивозилося.

Отже, колоніальна політика Австрійської імперії гальмувала процеси переростання мануфактурної промисловості у фабрично-заводську й економічний розвиток західноукраїнських земель у цілому.

Розвиток сільського господарства

Основною галуззю економіки західноукраїнських земель, як і раніше, залишалося сільське господарство. Через існування кріпацтва воно також перебувало в стані глибокої кризи. Переважна більшість найкращих земель належала поміщикам, державі та церкві. У 1844 році в Східній Галичині, де було 3,5 тис. сіл, панські володіння становили майже половину всіх земель (47,1%), селянські — 48,9%, а вільні (землі міських громад, вільних селян, церковних парафій) — 4% . Якщо на одне селянське господарство в 1847-1849 pp. припадало 8,9 морга землі, то на один панський маєток — 755 моргів. Поміщики постійно зменшували селянські наділи. З 1787 по 1848 рік у селян відібрано понад 1 млн. моргів землі. Унаслідок цього на середину XIX ст. більшість селянських господарств Східної Галичини мали земельні наділи, які не могли прогодувати селянської сім'ї.

Не ліпшим було становище й селян Буковини, а в 40-х pp. XIX ст. значна частина селянських господарств Закарпаття взагалі стала безземельною.

Розмір селянського земельного наділу залежав від функцій, які виконувало селянське господарство в панському маєтку. Відповідно до них селянство поділялося на:повнонадільних;загородників;огородників; халупників;тяглових;піших.