2. Географічне положення, природні умови, населення сучасної України. Національна символіка.

Територія України має розміри 1 316 км з заходу на схід і 893 км з півночі на південь; лежить приблизно між 52 20 'і 44 20' північної широти і 22 5 'і 41 15' східної довготи. Крайній північний пункт - село Петрівка Чернігівської області, південний - мис Сарич ( Крим), західний - село Соломоново поблизу міста Чоп Закарпатської області, східний - село Червона зірка Луганської області. Географічний центр України знаходиться в селищі міського типу Добровеличківка Кіровоградської області. Загальна площа Україні - 603,7 тис. км , що становить 5,7% території Європи і 0,44% території світу. Поширена думка про те, що Україні є найбільшою за розміром території країною в Європі, повністю розташованої в ній

Природні умови і природні ресурси України — один з головних чинників розвитку й спеціалізації її господарства, формування інтенсивних розгалужених транспортно-економічних зв'язків.

Раціональне використання природних ресурсів та охорона довкілля — актуальні завдання сьогодення.

Україна має сприятливі природні умови та значні і різноманітні природні ресурси. Вони порівняно добре досліджені, інтенсивно розробляються й широко використовуються. Цьому сприяють вигідне економіко-географічне положення, унікальність ресурсів, зокрема мінерально-сировинних, земельних, рекреаційних тощо.

Україна багата на поклади цінних корисних копалин, має великі масиви відомих своєю високою природною родючістю ґрунтів, особливо чорноземів, значні запаси прісних вод, сприятливий помірно континентальний клімат.

Природне середовище, що оточує нас, включає дуже багато взаємопов'язаних елементів живої і неживої природи. Складові частини цього середовища можна поділити на природні умови і природні ресурси.

Станом на 1 листопада 2012 року чисельність населення України становила 45 млн. 560 тис. мешканців.[1] З початку року чисельність населення скоротилась на 73,4 тис. осіб (-1,9 на 1000).

За січень-жовтень 2012 року в Україні народилось 438,6 тис. дітей (11,5 на 1000), померли 552,1 тис. осіб (14,5 на 1000). Природне скорочення населення становило 113,5 тис. осіб, що на 23,2 тис. менше ніж за аналогічний період 2011 року. Природний приріст населення спостерігався у м.Києві (+5306 осіб), а також у Закарпатській (+3689), Рівненській (+3660), Волинській (+1619), Чернівецькій (+410), Івано-Франківській (+574) областях. В інших регіонах було зафіксовано природне скорочення населення, яке коливалось від 560 осіб у м.Севастополь до 22554 у Донецькій області.

Міграційний приріст за січень-жовтень 2012 рік склав 40,1 тис. осіб, проти 13,3 тис. за аналогічний період 2011 р.

У вересні і жовтні 2012 р. населення України збільшилось (на 177 і 1020 осіб відповідно), внаслідок перевищення міграційого приросту над природним скороченням.

На 1 листопада 2012 року міське населення становило 31363,1 тис. осіб (68.8%), сільське 14197,2 тис. (31.2%)

Згідно з Конституцією державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України та Державний гімн України.

Стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнизації Русі. Після прийняття християнства ці кольори освячувалися образом животворного Хреста. Після нашестя татарських орд Батия ця символізація зникла, але згодом відродилася в церковних оздобах, на гербах українських міст. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорізького все частіше виробляються з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносять хрест, зорі, зброю, постаті святих.

Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого - "Тризуб" (малий Державний герб України).

З найдавніших часів тризуб шанується як магічний знак, свого роду оберіг. Це зображення археологи зустрічали у багатьох пам'ятках культури, датованих першими століттями нашої ери. Перша згадка у літописах про ці знаки належить до Х століття.

Національний гімн на музику М.Вербицького зі словами, затвердженими Законом.

Слова національного гімну "Ще не вмерла Україна" написав у 1862 році визначний патріот і вчений, поет і громадський діяч Павло Чубинський. Музику невдовзі створив композитор М.Вербицький

3.Первіснообщинний лад на території України: періодизація, економічний розвиток, форми суспільної організації, розвиток культури та релігійних уявлень

Первісна людина на території України з'явилась майже 1 млн років тому, в період раннього палеолітуСередній палеоліт (150—35 тис. років тому). Наприкінці раннього палеоліту природа зазнала значних змін, призвели до того, що традиційне для попереднього періоду збиральництво дедалі більше поступається місцем

полюванню, яке відіграє у житті людини вирішальну роль. У цей час помітно поліпшується технологія виготовлення знарядь праці, урізноманітнюються їхня форма та призначення.

Пізній палеоліт (35—11 тис. років тому).

Центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homosapiens. Цю людину за місцем першої знахідки її кісток у гроті Кро-Маньйон (Франція) називають кроманьйонцем. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам'яні різці. Новим явищем пізньопалеолітичного періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів, що утворювалися зі стоянок, на яких розташовувалися житла, кількох заглиблених у ґрунт ділянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг. Пізній палеоліт — це час, коли на зміну первісному стаду прийшла родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід — об'єднання кровних родичів за материнською лінією. Головною особою роду була жінка, через те, що родовід за групового шлюбу міг вестися лише за жіночою лінією, крім того, вона виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами.

Мезоліт (10—6 тис. років тому). Початок мезоліту (середнього кам'яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було винайдення першої ?механічноїзброї?дистанційноїдії—лукаістріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців — вбивати тварин

можна було зі значної ві стані, а птахів — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм

прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім'ї. У пошуках альтернативних засобів існування людина активніше починає займатися рибальством, збиральництвом.

Неоліт (VI—IV тис. до н. е.). Неолітична революція – перехід від привласнюю чого господарства до відтворюючого. Неолітична революція сприяла злету людства до принципово нової економіки, нового способу життя. її характерними рисами були: Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. – шліфування, пиляння, свердління. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів- керамічний посуд, прядіння, ткацтво. Перехід до осілого способу життя.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі, аж до виникнення і широкої розбудови міст.

Енеоліт (IV—/// тис. до н. е.).Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). Бронзовий вік (II — І тис. до н. е.). У бронзовому віці суттєво впливали на суспільний розвиток такі чинники:

— підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї;

— активізація міграційних процесів. Під впливом радикальних змін у господарюванні в добу бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

1) помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя, що зумовило еволюційну заміну матріархату патріархатом, утвердження ведення родоводу по батьківській лінії;

2) завдяки зростанню продуктивності праці з'явився додатковий продукт, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

3) з великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів (чоловік, дружина, діти);

4. Суспільний лад, 4. Суспільний лад, господарство і культура кіммерійців, скіфів, сарматів.

Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії. Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів. Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше). Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена. Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території. Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

5. Античні міста-держави Північного Причорномор’я. VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. ?Велика грецька колонізація? була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря. Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона. Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди. I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е. Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони. II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпа- тора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор' я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно- політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація Господарства. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії. Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контактимісцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілі- заційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.