Загальна географія

Сонячна система та її будова

До Сонячної системи належать зоря Сонце та всі небесні тіла, що обертаються на­вколо неї.

У стародавньому світі дотримувалися ідеї геоцентризму, тобто вважали, що Сонце обертається навколо Землі. Такі погляди, зокрема, відстоювали давньогрецькі вчені Аристотель (ІVст. до н. е.) та Птолемей (II ст.) Ці погляди лише у XVI ст. остаточ­но відкинув видатний польський учений-астроном Миколай Коперник. У своїй книжці він пропагував вчення геліоцентризму, тобто стверджував, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. Це був переворот у поглядах на будову Всесвіту.

Розглянемо будову Сонячної системи. Жовта зоря Сонце, обертаючись навколо центра Галактики, одночасно є центром, навколо якого обертаються 8 пла­нет, понад 165 їхніх супутників, а також близько 85 000 астероїдів, понад 100 комет тощо. Всі небесні тіла рухаються навколо Сонця своїми орбітами, підпорядковуючись математичним законам та фізичному закону всесвітнього тяжіння.

Порівняно з Сонцем планети Сонячної системи дуже малі. Навіть усі разом вони мають діаметр, менший від сонячного. Наприклад, діаметр Землі в 109 разів менший від діаметра Сонця. Всі планети Сонячної системи мають кулясту форму, але суттєво відрізняються розмірами та своїм складом.

Найближче до Сонця знаходяться планети земної групи = Меркурій, Венера, Земля та Марс. Всі вони невеликого розміру з твердою поверхнею. Перші дві планети не мають жодного супутника.

Земля має один природний супутник Місяць, Марс - два (Фобос і Демос).

Планети-велетні розташовані далі. До них належать Юпітер (найбільша планета Сонячної системи: її радіус майже у 12 разів більший за земний), Сатурн, Уран та Не­птун. Через великі розміри ці планети мають значну силу тяжіння, тому навколо них сформувалася потужна атмосфера та численні супутники. Навколо всіх планет-велетнів були відкриті кільця - скупчення космічного пилу, що обертається навколо них в одній площині. Великі планети складаються з газів, тому не мають твердої поверхні.

У 2006 р. Міжнародний астрономічний союз визнав існування в Сонячній системі особливих небесних тіл, яким дав назву «карликові планети». За своїми параметрами вони подібні до планет, але не мають достатньої маси, щоб «вивільнити» свою орбіту від інших об'єктів. На сьогодні до них відносять Плутон, Харон, Цереру, Еріду та ін.

Між орбітами Марса та Юпітера обертається пояс астероїдів - велика група дрібних планет. Деякі з них мають кулясту форму, деякі - неправильну. Походження астероїдів остаточно не з'ясоване. Можливо, це уламки десятої планети або речови­на, що не зібралася у планету.

Орбіти планет і астероїдів перетинають орбіти комет, що обертаються навколо Сонця з різним проміжком часу.

Усі небесні тіла Сонячної системи дістають від нашої зорі світло й тепло, які сприя­ють за певних умов розвиткові життя. У найсприятливіших умовах виявилась Земля - третя від Сонця планета - завдяки її розмірам та відстані до Сонця, що становить близько 150 млн. кілометрів. Цю відстань учені називають однією астрономічною одиницею. Нею користуються для вимірів відстаней у Сонячній системі. Але в межах нашої Галактики ця одиниця дуже мала.

Для вимірів відстані між зорями астрономи виділили другу одиницю - світловий рік (це відстань, яку проходить промінь світла від зірок протягом земного року). Він становить 9460 млрд. кілометрів (при швидкості світла 300 000 км/с). До найближчої від Сонячної системи зорі - 4 світлових роки. Для вимірів відстаней у межах нашої Галактики та Всесвіту астрономи визначили ще одну одиницю виміру - парсек, який становить - 3,079 світлових роки, або близько 28,4 млрд. кілометрів.