1.Сутність регіонально-адміністративного менеджменту. Теорія регіонально-адміністративного менеджменту є новим міждисциплінарним науковим напрямом, що виник на перетині теорій регіоналістики та менеджменту. До того ж ця дисципліна часто використовує досягнення інших суспільних наук (економіки, філософії, психології, соціології та ін.), в яких тенденція до регіонального устрою світової спільноти було піддано аналізу.

Наукова галузь під назвою регіоналістика, об’єктом вивчення якої є складний і суперечливий процес формування та утворення регіонів, на своєму початку формувалась у лоні географічної науки, і тут помітну роль відіграли роботи видатного німецького географа В. Крісталера.

Інтенсивний розвиток регіоналістики як науково-практичного явища розпочався на Заході після другої світової війни і триває дотепер.

Система уявлень про реалії регіонально-адміністративного менеджменту, з точки зору науки регіоналістики і менеджменту, дозволяє визначити такі методологічні основи:

1) об’єкт і предмет регіонально-адміністративного менеджменту;

2) понятійний апарат регіонально-адміністративного менеджменту;

3) основні напрями науки, які пов’язані сьогодні з розвитком теорії регіонально-адміністративного менеджменту, а саме:

– ефективність дій,

– формування цілей та завдань,

– розробка придатної структури,

– виконання необхідних адміністративних функцій;

4) інструментарій теорії регіонально-адміністративного менеджменту, що охоплює засоби реалізації загальнонаукових та специфічних методів наукового дослідження: аналіз і синтез, системний, структурно-функціональний і ситуаційний аналіз, індукція та дедукція, порівняння, узагальнення та багато інших;

5) механізми реалізації регіонально-адміністративного менеджменту.

При вивченні регіонально-адміністративного менеджменту неминучим є звернення до одного з фундаментальних джерел – менеджменту. Для цього є вагомі причини. Як справедливо відзначає П. Друкер, вирішення проблем, поява яких зумовлена виникненням нових соціальних, демографічних та економічних реалій, не під силу жодному уряду, не зможе вирішити їх і вільний ринок; їх можна зрозуміти і вирішити, лише озброївшись теорією менеджменту [31].

Тому західні країни шляхом адміністративного реформування почали заміщення концепції адміністративної держави концепцією ефективної держави, в якій наголос робиться на теорії менеджменту, а саме – розширення свободи дій бюрократії шляхом скасування обмежень і посилення економічних стимулів. Цей підхід отримав назву New Public Management (далі – NPM): сукупність адміністративно-політичних стратегій реформування, в основу якої покладено переважно тлумачення адміністративної діяльності крізь призму приватної економіки. Модель реформування NPM не є догматичним і завершеним переліком заходів, однак найчастіше передбачає реалізацію таких кроків:

– приватизація й усунення надмірного рівня регулювання;

– винесення за межі єдиної структури або ж автономізація окремих адміністративних підрозділів;

– запровадження елементів конкуренції в адміністративну діяльність;

– запозичення методів менеджменту зі сфери приватної економіки в сектор громадського управління.

Усунення традиційних відмінностей між менеджментом у приватному і громадському секторах зумовлене розширенням сфери компетенції місцевих органів влади, посиленням ролі місцевого самоврядування, зростанням розуміння того, що обов’язки співробітників місцевих органів влади цілком підходять під визначення функцій менеджера. Зміна структури місцевих органів влади і поява крупних та універсальних органів управління підвищують значення ролі менеджерів. Розгляньмо характерні риси і способи здійснення менеджменту на приватних підприємствах і в організаціях громадського сектора, спираючись на детальний аналіз менеджменту як інтегрувальної діяльності, проведений Л. Маллінз (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Відмінності, загальні проблеми та сукупність взаємопов’язаних дій менеджменту на приватних підприємствах і в організаціях громадського сектора

 

Специфічні особливості організацій громадського сектора, які зумовлюють відмінності між менеджментом у приватному і громадському секторах	Загальні проблеми	Сукупність взаємопов’язаних дій
Їхні цілі пов’язано скоріше з підвищенням добробуту спільноти, ніж з комерційною вигодою; їм притаманна різноманітна та складна діяльність; вони мають залежність від засобів масової інформації, які висвітлюють їхню діяльність; на них впливає політичний стан (у тому числі відносини між виборними особами та чиновниками, які працюють на постійній основі); характерним є високий рівень контролю з боку вищих законодавчих органів і уряду; великим є вплив профспілок на їхню діяльність; важко встановити стандарти виконання роботи та її винагородження; великі вимоги щодо одноманітності підходів і соціальної відповідальності за здійснювані дії; притаманна більш жорстка політика відносно співробітників: наприклад, вимога дотримання меж повноважень, атестація при призначенні посадового окладу, традиційні й суворі процедури просування по службі. P.S. Часто сполучення низки таких особливостей сприяє посиленню бюрократії	Обидва зацікавлені: в ефективності своїх дій; усвідомленні цілей та завдань; розробленні придатної структури; виконанні необхідних адміністративних функцій	Прогноз, постановка цілей та планування; визначення кола проблем, які мають бути вирішені при досягненні цих цілей; пошук різних рішень цих проблем; визначення кращих або найбільш прийнятних рішень; досягнення загальної згоди з приводу того, що такі рішення мають бути виконані; підготовка та випуск інструкцій з виконання узгоджених рішень; виконання рішень; перевірка виконання рішень та усунення проблем; розроблення, впровадження та обслуговування організаційних структур, відповідних цим діям; відбір, навчання, розвиток співробітників та управління ними

 

Щоб остаточно визначити реалії регіонально-адміністративного менеджменту з позиції загальної теорії менеджменту варто звернути увагу ще на два важливих факти.

Перший – необхідно з’ясувати, що належить до громадського сектора. З цього приводу викристалізувався порівняно широкий консенсус, згідно з яким “до громадської сфери належать не лише структури державного та громадського управління (як державні адміністративні органи, так і органи місцевого самоврядування), а й громадські підприємства (із самостійним юридичним статусом), що здійснюють життєзабезпечення населення (електроенергія, газ, вода, прибирання вулиць тощо), а також приватні неприбуткові підприємства, що реалізують завдання в інтересах загалу, зокрема у сфері соціального забезпечення чи охорони здоров’я”.

Другий – це виникнення плутанини у визначенні двох термінів “менеджмент” та “адміністрування”. Як виявилось, однією з причин послугував переклад книги А. Файоля (А. Fayol) “Administration industrielle et ge`ne`rale” з французької мови на англійську. В оригіналі англійського видання (1929 р.) було використано прямий переклад, тобто “адміністрування”, але в розширеному і доповненому повторному виданні книги у 1949 р. “адміністрування” у назві було замінено терміном “менеджмент”. Словники схильні розглядати ці два слова як синоніми. Традиційно менеджмент сприймається як “атрибут” організацій приватного сектора, а використання терміна “адміністрування” асоціюється з організаціями суспільного сектора. У наші дні отримує все більше визнання термін “менеджмент” як загальне описове поняття, а “адміністрування” більше торкається певної функції, притаманної системам і процедурам, ініційованим менеджментом. Адміністрування розглядається, відповідно, як здійснення деякої форми правил чи процедур, а менеджмент передбачає при цьому більшу свободу дій.

Отже, для цілей дисципліни “Регіонально-адміністративний менеджмент” термін “менеджмент” розглядається відносно організацій громадського сектора, а “адміністрування” інтерпретується як частина процесу менеджменту і пов’язується з розробленням і реалізацією систем і процедур, які допомагають досягти встановлених цілей.

Стрижневі тези New Public Management (А = зовнішня перспектива, В = внутрішня перспектива):

– діапазон завдань громадського сектора слід обмежити завданнями, котрі не можуть з однаковим успіхом або ж з такою ж вигодою здійснюватися негромадськими структурами (А);

– слід усіляко підтримувати ідею змагальності (А);

– потрібно застосовувати в громадському секторі випробувані методи менеджменту зі сфери приватної економіки (В);

– в управлінні адміністративною діяльністю необхідна орієнтація на чіткі показники результативності (перевірка їхнього дотримання за допомогою індикаторів результативності в роботі) (В);

– потрібно відмовитися від монолітної організації структур управління і замінити їх децентралізованими структурами (управління шляхом контрактного менеджменту) (В).

Отже, на підставі уявлень, котрі покладаються в основу регіоналістики та менеджменту можна дійти висновку про те, що територіальною основою регіонально-адміністративного менеджменту слід вважати регіон – територіальне утворення, яке є результатом соціальних та економічних процесів, сформоване в законодавчому порядку, основоположними ознаками якого є політична, адміністративна і фінансова децентралізація.

2.Роль регіону у національній економіці України.

Роль регіону і регіонального господарства у національній економіці України Управління як найважливіша функція держави поділяється на галузеве і територіальне. Територіальне управління спрямоване на успішне виконання функцій територій, які полягають у створенні необхідних умов для розвитку їх господарства з максимально можливого задоволення матеріальних, соціальних, культурних, духовних та інших потреб місцевого населення. Територіальне управління здійснюється на різних рівнях: загальнодержавному, місцевому та місцевого самоврядування згідно із політичним та адміністративно-територіальним устроєм країни. Цей устрій передбачає наявність відповідних територіальних органів управління, у тому числі й органів місцевого самоврядування. Держава визначає цілі та пріоритети регіональної політики, регулює основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики.  Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні адміністративних областей та районів. Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад. Регіон у національній економіці розглядається як окрема самостійно-господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну та фінансову основу і визначається в більшості випадків законодавчими актами держави. Господарство регіону – багатопланове, структуру якого можна розглядати за такими ознаками: за сферами (виробнича та невиробнича), за галузями цих сфер, за формами власності та управління. За останньою ознакою утворюють місцеве господарство та господарство централізованого підпорядкування. До місцевого господарства належать резидентні інституційні одиниці приватної, колективної та комунальної форм власності. Господарство централізованого підпорядкування складають резидентні інституційні одиниці державної форми власності, включаючи власність інших держав. Кожна країна має свою регіональну структуру. В Україні її утворюють Автономна Республіка Крим, 24 області, міста республіканського підпорядкування Київ і Севастополь. До складу України входять: Автономна республіка Крим, Винницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмільницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь  Окрему регіональну структуру складають економічні райони. Регіональна структура має відповідати загальнодержавним інтересам, які визначаються державною регіональною політикою. Її засади відповідно до Конституції затверджує Верховна Рада України. Об’єктом державної регіональної політики – є регіон, соціально-економічну сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна (вільна) економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території знаходиться у центрі уваги як державних, так і місцевих органів регіонального управління. Різні види економічної діяльності, які протікають як в межах окремого товаровиробника, так і на певній території відбуваються в такій послідовності: виробництво, розподіл, обмін, споживання, накопичення. Ця послідовність економічних процесів складає так званий економічний цикл і має тенденцію до багаторазового повторення. Якщо економічний цикл повторюється без збільшення виробництва, накопичення, споживання тощо, то така економічна діяльність відбувається за схемою простого економічного відтворення: якщо ж економічний цикл здійснюється при збільшенні виробництва, накопичення, споживання, то маємо справу з процесом розширеного економічного відтворення. При простому відтворенні ВВП, загальні обсяги витрат, робоча сила, оборотні кошти (матеріали, малоцінні інструменти, фінанси), основні виробничі фонди (виробниче устаткування, дорогоцінний інструмент, виробничі будівлі) в кожному наступному циклі відбуваються в незмінних масштабах і з однаковою якістю при незмінному рівні розвитку продуктивних сил. Розширене відтворення розуміється як відновлення виробництва у зростаючих масштабах, коли зростають як кількісні, так і якісні характеристики виробленої продукції. Відтворювальний процес економіки регіону включає виробництво і реалізацію створеного суспільного продукту, обмін і споживання матеріальних, фінансових та інших ресурсів, взаємодію з природним середовищем і населенням у межах конкретного регіону. Метою відтворювального процесу в регіоні є відновлення в його межах територіальної економічної системи і мета визначається, насамперед, соціальними орієнтирами: матеріальним добробутом населення, поліпшенням навколишнього середовища, станом здоров’я людей, створенням належних умов для продуктивної праці і відпочинку, можливостей духовного розвитку особи. Економічною основою регіонального відтворення є власність регіону, яка формується в результаті інтеграції різних форм суспільної власності (загальнодержавної, комунальної, колективної, приватної). Регіональна власність складається на двох рівнях. Перший – загально-регіональний – пов'язаний із розвитком переважно господарських функцій: підтримання збалансованості регіонального відтворення і забезпечення вирішення комплексу конкретних соціально-економічних завдань регіону. До другого (нижчого) рівня регіональної власності належить комунальна власність населених пунктів різних рангів (сіл, селищ, міст). Основна особливість регіонального відтворювального процесу може бути сформульована як необхідність задоволення двоєдиної функції регіональної економіки. Відповідно до цієї функції територіальна система має функціонувати як складова частина національної економіки країни. З іншого боку, вона повинна забезпечувати розвиток своїх внутрішніх елементів як цілісної взаємопов’язаної системи. Таким чином, регіон є цілісний соціально-економічний організм структурної ланки суспільного відтворення. Потенційні можливості економіки України (сировинні, земельні, трудові ресурси, інтелектуальний і виробничий потенціал) є досить великими і здатні забезпечити розширене економічне відтворення на базі ринкових засад господарювання, нової системи регіонального і державного управління та визначення таких пріоритетних напрямів розвитку економіки регіону: - виробництво засобів особистого споживання (товари народного споживання, особисті послуги), що не повертаються безпосередньо у процес виробництва; - виробництво вихідного та проміжного продуктів – відтворення та охорона природних ресурсів, виробництво засобів виробництва (знаряддя та предмети праці, паливо і енергія), виробничих послуг; - виробництво засобів оборони – військова техніка, матеріали, амуніція, засоби транспорту і зв’язку для оборони. Споживаючи продукти усіх підрозділів суспільного виробництва, це виробництво майже нічого не віддає, але в умовах конверсії науково-технічний і оборонний потенціал стає одним із джерел розширеного відтворення; - виробництво продуктів духовного відтворення (науково-технічна продукція, освіта, продукти культури тощо). На сумарний обсяг виробництва будь-якого регіону основне значення мають розміри та якість його ресурсів – землі, праці і капіталу. Ці продуктові ресурси відомі як фактори виробництва. Регіональне структурне відтворення повинно регулюватися, перш за все, на підставі трьох напрямків, зокрема: - через макроекономічну політику держави, коли структурні питання регіонального відтворення розглядаються у контексті вирішення загальноекономічних завдань національної держави; - через окремий напрям макроекономічної політики держави, коли розробляється комплекс нормативних документів, які забезпечують його реалізацію; - через окрему складову регіональної політики, коли структурні проблеми регіонального відтворення вирішуються в процесі реалізації завдань соціально-економічного розвитку і екологізації регіонів держави. Головна мета державного управління розвитком регіонів – забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону. Стратегічна мета економіки України – гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціально-орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві. Таким чином, економіка регіону – це невід’ємна частина єдиного народногосподарського комплексу – самоналагоджувальної системи, діючої відповідно до об’єктивних економічних законів. Тому в управлінні нею мають переважати економічні методи, насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання. Вони повинні застосовуватися у межах відповідного правового поля, що створюється законодавством, у тісному зв’язку із правовими та адміністративними методами управління. В управлінні регіональною економікою останні використовуються для боротьби з монополізмом, захистом навколишнього середовища, дотриманням правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, визначених у встановленому порядку. Як свідчить аналіз, чим ефективніше забезпечується вплив виробництва на людину, а її – на виробництво, тим ефективніше буде територіальна економічна система. Концепція соціально-виробничого комплексу передбачає визначення інтегральної пропорції муніципального утворення; що вимірюється кінцевим споживанням, і виробництвом, що вимірюється валовим національним продуктом. На цій основі виникає можливість сформувати механізм інноваційного і стабільного саморозвитку, тобто удосконалити порядок формування місцевих бюджетів і реалізувати основоположний принцип отримання соціальних благ у залежності від результатів діяльності муніципального утворення, а не по залишковому принципу.

3. Роль національного господарства у національній економіці України

4. Економічна самостійність регіону та основні функції органів регіонального управління. Економічна самостійність регіону та основні функції органів регіонального управління В умовах ринкової економіки усі суб’єкти господарювання (як галузеві, так і територіальні) повинні мати повну економічну свободу. Тільки в умовах вільних економічних відносин суб’єкти господарювання досягають своєї найвищої ефективності. Економічна самостійність регіону – це об’єктивна необхідність формування нових економічних відносин. Її треба розглядати насамперед як економічний простір для діяльності підприємств у межах певної території на принципах економічної ефективності, економічної доцільності як відносно самостійну соціально-економічну систему відтворення. Під економічною самостійністю регіону розуміється можливість вирішення питань комплексного економічного та соціального розвитку, що входять до компетенції відповідного рівня територіального управління на правових засадах з використанням фінансових, економічних та матеріально-технічних ресурсів регіону і при цьому самостійно розпоряджатися досягнутими результатами, задовольняти потреби регіону з врахуванням загальнодержавних інтересів. Економічна самостійність регіону полягає передусім у тому, що вона сприяє задоволенню, перш за все, внутрішніх потреб регіону і забезпеченню стійкого розвитку народного господарства без дотацій, субвенцій, субсидій та інших пільг. Самостійність регіонів багато в чому визначається мірою їх автономії від джерел сировини та різних матеріалів, що знаходяться в інших областях і особливо в інших країнах. Необхідність економічної самостійності регіонів обумовлена об’єктивними обставинами. Демократизація суспільного життя, ринкові відносини розбудили соціально-економічну ініціативу населення, підприємців, міських Рад, громадських організацій. Економічною основою самостійності територіально-адміністративного утворення є його розвиток за законами регіонального відтворювального процесу. Саме регіонально-відтворювальний процес визначає вертикальні та горизонтальні зв’язки і залежність. Кожний відтворювальний цикл, як і регіональна економіка в цілому має відкритий характер, що дозволяє регіону виходити на вирішення міжрегіональних проблем. Основною вимогою реалізації принципу економічної незалежності території є її участь у територіальному поділу праці всієї республіки. Передумовами економічної самостійності регіону є насамперед перебудова економічних відносин, послаблення впливу центральних органів управління на формування стратегії і тактики функціонування територіально-адміністративних утворень і заміна лімітно-розподільчих відносин еквівалентними фінансово-економічними зв’язками та залежностями. Важливою умовою економічної самостійності регіону є встановлення прямої залежності його економічних можливостей від ефективності власного господарювання, а також економіки держави. Основою економічної самостійності регіону є його власність насамперед на природні ресурси. Її об’єктом є: земля, природні ресурси, підприємства матеріального виробництва, організація роботи закладів соціальної та духовної сфери (народної освіти, охорони здоров’я, торгівлі, громадського харчування, культури тощо), що розташовані на відповідній території і закріплені Законом України про власність. У загальному контексті виділяють дві форми територіальної власності: загальнодержавну і комунальну. До загальнодержавної відноситься власність, що належить державі; під комунальною розуміють власність таких територій, як область, місто, район, село. Економічна самостійність регіону (області) можлива лише при створенні законодавчих гарантій та відповідних нормативних положень, до яких слід віднести положення про регіональні передпланові і планові розробки, регіональну фінансово-кредитну систему, регіональне програмне планування, регіональну інвестиційну політику, взаємовідносини між суб’єктами регіональної власності, регіональне управління, регіональну систему оподаткування, ціноутворення, оплату праці.  Неодмінною умовою економічної самостійності є наявність постійних джерел формування фінансово-економічних та матеріально-технічних результатів. Йдеться про встановлення довгострокових нормативів розподілу додаткового продукту, визначення компетенції територіальних органів управління у використанні місцевої продукції для формування внутрішньо регіонального ринку та забезпечення першочергових потреб соціально-економічного розвитку, участі регіону у зовнішньоекономічній діяльності, формуванні власних ресурсів для реалізації програм розвитку соціально-економічного середовища. Економічна самостійність регіону – це стан регіональної системи, при якому органи місцевого самоврядування розробляють і здійснюють стратегію і тактику вирішення соціальних, економічних та екологічних проблем регіонального розвитку. До найважливіших принципів економічної незалежності регіону відносять такі: 1. Встановлення взаємовідносин між регіоном (областю) і державою на основі визнання самостійності економічних інтересів області: незалежність у прийнятті рішень, пов’язаних із задоволенням потреб мешканців, розвиток соціальної сфери, раціональним природокористуванням, розвитком виробничої інфраструктури. 2. Еквівалентність виробничо-економічних зв’язків між регіоном і розташованими на його території підприємствами та господарськими організаціями. Це означає прийнятність тільки тих виробничо-економічних відносин, які не призводять до економічних збитків і вкладаються у схему самоокупності та самофінансування підприємств і організацій. 3. В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики – це чітке визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку і ранжування потреб у часі і просторі з огляду на власні можливості, джерела фінансування. 4. Комплексність і системність усіх елементів і структурних рівнів економічного врядування та господарювання області на базі комплексних програм економічного та соціального розвитку, підкріплених розрахунками, що гарантують реальність розроблених заходів і економічні результати. 5. Чітке розмежування компетенції між різними рівнями територіального управління; побудова моделі самоврядування і самофінансування регіонів різних рангів з наданням максимальних прав низовим регіональним ланкам. 6. Заінтересованість мешканців регіону у його прискореному соціально-економічному розвитку та залучення їх банківських заощаджень та інвестицій через випуск і розповсюдження акцій. 7. Безперервне відтворення місцевих ресурсів (земля, ліса, вода) шляхом введення та регулювання плати за ресурси. 8. Узгодженість поточних і перспективних проблем економічного розвитку території. 9. Розробка механізму стимулювання експортної активності території. Формування експортної стратегії регіону повинно ґрунтуватися на програмно-цільовому підході. Усі принципи економічної незалежності регіону передбачають розширення товарно-грошових відносин і їх використання в управлінні процесами регіонального розвитку та для міжрегіональної взаємодії. Всі фінансові ресурси регіону можна поділити на такі частини: ресурси, що створюються і використовуються на місці, вилучаються за межі території та ті, що надходять зі сторони. Основна роль належить нагромадженням, що створюються на місці. Саме вони формують більшу частину грошових ресурсів населення, підприємств та місцевого бюджету. Відповідний принципам економічної незалежності регіону та адекватний сучасному рівню розвитку продуктивних сил господарський механізм керування областю має: - забезпечувати досягнення всієї системи цілей розвитку господарства області; - ґрунтуватися на принципах демократизації управління, що дозволить направити господарську активність всього населення даної області на використання наявних резервів; - органічно вписуватися в економічну, політичну і організаційну структуру держави; - бути гнучким, здатним перебудовуватися або добудовуватися з урахуванням специфіки розвитку кожного міста і району, розташованих в області. В основі дії господарського механізму регулювання розвитку області лежить система цілей, що базується на основі обліку економічних інтересів всіх соціальних груп населення, трудових колективів, підприємців, асоціацій і забезпечувати інтенсифікацію розвитку господарства області, прогресивну перебудову його структури, прискорення темпів науково-технічного процесу, розв’язання актуальних соціальних проблем. До цілей державного значення можна віднести наступні: - підвищення ролі області у прискоренні науково-технічного прогресу за рахунок посилення використання інтелектуального потенціалу висококваліфікованих кадрів; - підвищення ефективності і повноти використання унікального історично-культурного потенціалу на основі розвитку туризму та широкої пропаганди культури; - підвищення ролі області у створенні ринкової інфраструктури, підприємницької і ділової активності, розвитку зовнішньоекономічних зв’язків; - підвищення ролі області у розв’язанні проблем охорони здоров’я; - підвищення ролі області у розвитку транспорту. До цілей регіонального рівня можна віднести: - забезпечення ресурсно-цільової збалансованості розвитку виробничого комплексу міст, районів, області; - безперервне вдосконалення структури народного господарства області в напрямі збільшення частки профільних виробництв, посилення їх комплексності, збільшення вкладу окремих районів і міст у розвиток області; - досягнення збалансованості економічного і соціального розвитку з урахуванням необхідності забезпечення нормативного рівня і якості життя населення; - раціональне використання районних ресурсів і міських територій, збереження (відновлення) еколого-виробничої рівноваги; - раціональне розміщення продуктивних сил у системі «держава-область». До локальних цілей, що забезпечуються господарським механізмом регулювання розвитку області, належать: - здійснення перепрофілювання, перебазування і ліквідація виробництв, неефективних за економічними, екологічними і соціальними критеріями; - розв’язання локальних проблем підвищення якості життя населення на даній території (житло, продовольство, працевлаштування, освіта тощо); - підвищення ефективності функціонування агропромислового, будівельного, енергетичного, транспортного комплексів за рахунок реалізації їх резервів шляхом міжгалузевого, обласного і міжрайонного використання. Функції конкретного органу регіонального управління випливають із задач, що розв’язуються ним. До них належать такі, як: - регулювання господарської діяльності підприємств і організацій різних організаційно-правових форм з метою найефективнішого використання природних ресурсів; - забезпечення комплексного розвитку і ефективного функціонування виробничої і соціальної інфраструктури з метою підвищення ефективності виробничого потенціалу та створення високого рівня умов життя населення; - захист навколишнього середовища і забезпечення відтворювання екологічних умов існування території. Основні функції регіонального управління: 1) у виробничий сфері – забезпечення ефективного розвитку господарства регіону як єдиного цілого, зокрема: участі у вирішенні загальнодержавних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному відокремленні праці і специфічних інтересів регіону; ефективного внутрішньо- регіонального розподілу праці, спеціалізації і кооперування, комплексування господарства регіону; ефективної сумісної діяльності підприємств в регіоні; сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів; ефективного використання територіального виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу; ефективного розвитку територіальних виробничо-господарських комплексів; ефективного управління господарством місцевого призначення, координація випуску продукції і надання послуг внутрішньо-регіонального споживання. 2) у соціальній сфері – задоволення потреб населення у праці і забезпеченість ефективного використання трудового потенціалу регіону; створення умов для відтворення трудового потенціалу регіону; забезпечення ефективного розвитку соціальної інфраструктури задоволення потреб населення продуктами харчування, товарами та послугами; регулювання якісних і кількісних характеристик структур розселення населення на території; підтримка сприятливого для життя, праці і рекреації екологічного середовища; вирішення питань соціальної сфери. Таким чином, мета регіонального управління – це управління місцевими справами. До регіональних функцій відносяться: - контроль за здійсненням економічних, соціальних, національно-культурних та інших програм розвитку території; - контроль за фінансовими ресурсами регіону; - проведення місцевої податково-бюджетної політики; - забезпечення майнових та земельних відносин у межах регіону; - розвиток зовнішньоекономічних відносин; сприяння розвитку самоврядування та органів самоорганізації населення; - розв’язання адміністративно-територіальних питань; - раціональна організація управління; - контроль за діяльністю державних адміністрацій у межах повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами; - нормотворча розробка та впровадження регіональних нормативних актів. Для того, щоб політична ситуація була стабільною і ефективно функціонувала економіка, є потреба в реалізації на регіональному рівні таких функцій: - додержання законності при проведенні економічної (макроекономічної) політики в регіоні; - впровадження у виробництво досягнень науки і передових технологій, створення умов для всього інноваційного і прогресивного; - впровадження нових методів виробництва, енергозберігаючої та ресурсозберігаючої технології, різних форм організації виробництва; - запровадження чіткої системи заходів для оновлення обладнання, залучення інвестицій і на цій основі вдосконалення відтворювальних процесів виробництва; - організація ефективного управління регіонами на основі виконання його функцій: планування, організація, регулювання, аналіз, облік, мотивація, контроль; - забезпечення процесу виробництва конкурентоспроможної продукції для задоволення потреб ринку і для експорту, якщо є такі можливості; - раціональне використання економічного і природоресурсного потенціалів. Досвід передових країн свідчить, що реалізація принципових підходів і функцій органів регіонального управління сприятиме поліпшенню політичної ситуації в регіонах, як основи соціально-економічного розвитку. Регіони України, згідно Конституції України, повинні працювати в рамках національної економіки, що здійснюється за рахунок міжрегіональних зв’язків регіонів з центром. Чим тісніше ці зв’язки, тим ефективнішою буде соціальна економіка регіонів. Управління регіоном і муніципальним утворенням пов’язано з вирішенням задач територіальної кооперації і розподілу праці, максимальною мобілізацією ресурсів з метою економічного і соціального розвитку регіону чи муніципального утворення. Здійснення функцій управління передбачає їх наукове обґрунтування і конкретизацію; звідси виникає необхідність розглядати регіонально-адміністративне управління в контексті трудового процесу, за допомогою якого забезпечується доцільна діяльність людини чи суспільства у відповідності з пізнаними природними чи суспільними законами, об’єктом регіонального управління повинні стати соціально-виробничі системи, в том числі і дуже складні, якими являються регіональні структури, муніципальні утворення, технологічні, економічні, соціальні та інші можливості. Необхідно пов’язати інтереси окремих підприємств, працівників з муніципальними утвореннями регіонів і країни в цілому при формуванні соціально-виробничих комплексів, налагодженні виробничої кооперації. ВИСНОВКИ 1. Регіон у національній економіці розглядається як окрема самостійна господарча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну та фінансову основу і визначається в більшості випадків законодавчими актами держави. Функції управління являють собою логіку інноваційних дій людей, тобто ефективність конкретної праці, що приводить до зростання продуктивності праці і рівня життя населення. 2. Різні види економічної діяльності, що протікають в межах регіону, відбуваються в такій послідовності: виробництво, розподіл, обмін, споживання, накопичення. Ця послідовність економічних процесів складає економічний цикл і відбувається за схемою простого економічного відтворення, коли зростають як кількісні, так і якісні характеристики виробленої продукції. Саме розширене економічне відтворення повинен забезпечити регіонально-адміністративний менеджмент. Нове визначення управління як інноваційної складової розвитку дозволяє сформувати поняття «інноваційної самоорганізації муніципального утворення», що означає самостійне, найбільш повне використання інтелектуального, матеріально-технічного і демократичного потенціалу кожного суб’єкта господарювання і муніципального утворення в цілому як інноваційного розвитку економіки, що сприяє забезпеченню постійного покращення життя людей. 3. Економіка регіону – це невід’ємна частина єдиного народногосподарського комплексу, яка знаходиться у центрі регіонального управління і є його основою. Тому в управлінні регіоном мають переважати економічні методи, насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання. В умовах ринкової економіки усі суб’єкти господарювання повинні мати певну економічну свободу. Економічна самостійність регіону – це можливість самостійно вибирати шляхи й засоби соціально-економічного розвитку на базі власного економічного потенціалу, природних ресурсів і при цьому самостійно розпоряджатися досягнутими результатами, задовольняти потреби регіону з врахуванням загальнодержавних інтересів. 4. Основними функціями регіонального управління є:  1) у виробничій сфері – забезпечення ефективного розвитку господарства регіону як єдиного цілого; 2) у соціальній сфері – задоволення потреб населення у праці; у продуктах харчування і вирішення питань соціальної і екологічної сфери. Автори посібника розглядають управління як інтелектуальну компоненту будь-якого трудового процесу, що реалізує доцільне використання ресурсів, розпочинаючи з інформаційних, шляхом логічних програмних і практичних дій, застосування досвіду управління різними процесами включаючи економічні відносини. 5. Управління регіоном здійснюється на різних рівнях: загальнодержавному, місцевому та місцевого самоврядування. Держава визначає цілі та пріоритети регіональної політики, регулює основні параметри розвитку регіону за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики. Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні адміністративних областей та регіонів. Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад. Функції управління являють собою логіку інноваційних дій людей, що приводять до росту продуктивності праці, в тому числі в масштабі муніципального утворення.

5. Цілі регіонально-адміністративного менеджменту

Регіон є невід'ємною частиною єдиної системи продуктивних сил і виробничих від­носин та має прямі і зворотні виробничо-економічні, ресурсні, науково-технічні, фінан­сово-кредитні і соціальні зв'язки з господарським комплексом країни. У регіоні здійсню­ються повні цикли відтворення населення і трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, національного багатства, грошового обігу, виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції. До компетенції регіону, відповідно до його спеціалізації, участі в територіальному поділі праці, відносяться планування та прогнозування розвитку гос­подарського комплексу, фінансування, кредитування, грошовий обіг, підготовка і раціо­нальне використання трудових ресурсів і природного комплексу.

Цілі регіонально-адміністративного менеджменту обумовлені законами, від­повідно до яких функціонують об'єкти управління. Формування і вибір цілей — почат­ковий етап процесу управління. Цілі слугують орієнтирами всієї управлінської діяль­ності, визначають можливі і необхідні стани об' єкта управління в певні інтервали часу. Постановка і реалізація завдань й досягнення цілей регіонально-адміністративно­го менеджменту здійснюються через відповідний організаційно-економічний механізм, базовою складовою якого є система взаємоузгоджених у часі і просторі планів і програм.