3. За способом здійснення:

   1. Вербальні – це словесні комунікації, які здійснюються через розмови, усні заяви, повідомлення тощо.

   2. Невербальні – це несловесні комунікації, які здійснюються з використанням мови жестів (погляду, виразу обличчя, посмішки тощо). Уважно спостерігаючи за невербальною поведінкою співрозмовника можна виявити, наскільки він чесний з вами, чи щось приховує, які його правдиві наміри, чи приємно йому з вами спілкуватись тощо. Особливої ваги набуває знання невербальних аспектів при спілкування з іноземцями. Наприклад, в арабів мова жестів є надзвичайно розвиненою: якщо арабський співрозмовник погоджується з вами, то він буде потирати вказівні пальці (всі інші пальці руки зігнуті), якщо ж навпаки – то він буде різко відкидати голову назад, що супроводжуватиметься підняттям брів та цоканням язика, якщо ж йому сподобається ваш жарт, то він візьме вашу долоню і дзвінко вдарить по ній пальцями і т.і. [3, 8, 92, 110, 151, 197].

Базою комунікацій є ефективне інформаційне забезпечення. Інформація – це сукупність повідомлень, які відображають кон­кретний бік явища, події, виробничо-господарської діяльності. Вона може надходити за цент­ралізованою, децентралізованою та змішаною схемами. Інформацію можна класифікувати за певними ознаками [3, 8, 92, 110, 151, 197].

За повнотою охоплення явища:

• повна;

• часткова;

• надлишкова.

За періодом дії:

• разова;

• періодична;

• довгострокова.

За змістом:

• планово-економічна;

• фінансова;

• облікова;

• бухгалтерська;

• технологічна;

• довідкова;

• адміністративна та ін.

За рівнем достовірності:

• достовірна;

• недостовірна.

Законом України “Про інформацію” №2658-XII від 02.10.92р. зі змінами та доповненнями виокремлено такі основні види інформації:

1. Статистична інформація – це офіційно документована державна інформація, що дає кількісну характеристику подій та явищ, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя України та підлягає систематичному відкритому опублікуванню.

2. Масова інформація – це публічно поширювана друкована та аудіовізуальна інформація.

3. Інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яка створюється у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами такої інформації є законодавчі та нормативно-правові акти.

4. Правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику. Джерелами правової інформації є Конституція України, норми і принципи міжнародного права, кримінальний кодекс, інші законодавчі і підзаконні правові акти тощо.

5. Інформація про особу – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, адреса, дата і місце народження.

6. Інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основними джерелами такої інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення і оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо.

7. Соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій і явищ, процесів, фактів тощо.

Основними принципами інформаційних відносин в Україні відповідно до Закону України “Про інформацію” є:

• гарантованість права на інформацію;

• відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

• об’єктивність, вірогідність інформації;

• повнота і точність інформації;

• законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації тощо.

Носіями інформації є документи, дискети, диски, графіки, перфострічки, перфо­карти, магнітофонні стрічки, плакати, схеми тощо.

Документація — це надання з допомогою певних носіїв інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини, носієм якої вона є. Відповідно до Закону України “Про інформацію” №2658-XII від 02.10.92р. зі змінами та доповненнями документ - це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві.

Документацію можна класифікувати за різноманітними ознаками.

За змістом:

• адміністративна;

• планово-економічна;

• комерційна;

• фінансова;

• зовнішньоекономічна;

• бухгалтерська;

• з обліку кадрів;

• технічна та ін.

За складністю:

• проста (відображає один процес);

• складна (відображає кілька процесів).

За призначенням:

• індивідуальна;

• типова.

За місцем у менеджменті:

• службово-інформаційна (службові листи, записки, акти тощо);

• розпорядча (накади, розпорядження, вказівки, інструкції, постанови, протоколи, циркуляри та ін.);

• спеціальна (фінансова, бухгалтерська, технологічна, планова, звітна тощо).

Процес, пов'язаний зі складанням документів, їх обробкою, проходженням, зберіганням тощо називається діловодством. Діловодство покликане виконувати певні функції, а саме:

1) Попередній розгляд і облік документів.

2) Довідково-інформаційне обслуговування.

3) Контроль за виконанням.

4) Удосконалення (раціоналізація) документообігу.

5) Експедиційна обробка та транспортування документів.

Виділяють такі системи діловодства:

1) централізовану, коли вся документація прямує в певний єдиний центр організації (наприклад, в канцелярію);

2) децентралізовану, при якій документи надходять за призна­ченням у відділи, підрозділи тощо;

3) змішану.

В організаціях є спеціальні служби, які призначені для роботи з документацією. До них належать канцелярія, архів, бібліотека, довідкове бюро, юридичний відділ, секретаріат, референтура тощо.

Основним носієм інформації є документ. Часто в умовах виробничо-господарської діяльності вирішення управлінських проблем вимагає застосування графіків та відповідно способів графічних зображень. Графіки — це способи наочного зображення стану і ходу виробничо-господарської діяльності з допомогою умовних позначень (крапок, ліній, фігур тощо). Графік має два елементи:

• графічний образ або систему накреслень;

• легенду, тобто умовні позначення на графіку.

При застосуванні графіків слід пам'ятати про наступні вимоги:

• наочність;

• змістовність;

• образність;

• універсальність;

• зручність у користуванні тощо.

Використовуються такі групи графічних засобів:

1. Органіграми, які характеризують структуру і взаємовідносини явища:

• класифікаційні графіки (класифікація підприємств);

• оргсхеми (організаційні структури управління підприємств, цехів);

• оперограми (порядок руху сировини, деталей);

• хроноперограми (порядок руху в часі) тощо.

2. Топограми, що відображають явища у просторі:

• маршрутні схеми руху предметів праці на робочих місцях;

• планування виробничих дільниць, робочих місць;

• схеми змащування обладнання;

• маршрут руху багатоверстатника тощо.

3. Хронограми, які характеризують зміну явищ у часі:

• циклограми;

• планово-контрольні графіки;

• диспетчерські графіки руху транспорту тощо.

4. Діаграми, що відображають кількісні співвідношення (показ­ників, явищ):

• діаграми порівняння показників;

• діаграми розподілу показників;

• хронодіаграми тощо.