5. 5. Скіфський світ: уявлення про світобудову у кочових народів і тис. До н.Е. (на території України)

Для початку, хотілось би сказати, що ранній залізний вік – один з періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переворотом у виготовленні знарядь праці, виникненням перших державних утворень.

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (ІХ – перша половина VІІ ст. до н. е.). Кіммерійці – кочовий іранськомовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя і Причорноморські степи в 9 ст. до н.е. й панував тут упродовж двох століть. Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми військовими походами. Вони були першим народом на українських землях, який дослідники називають кочовим. Вони не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Їх сенсом життя було збереження власної худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) розповідає не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Страбон та інші.

Кіммерійці займали значну територію між Дністром та Доном, а також Таманський і Кримський півострови. Ці племена були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотної руди залізо. Завдяки цьому вони стали могутніші, і їхня войовничість випливає з самої природи кочового скотарства: вони або завойовують чужі пасовиська, або обороняють свої. Кіммерійці здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Головним чином, державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві сприяли контакти з цими передовими для того часу країнами. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. Хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у VІІ ст. до н. е. їхнє панування в Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів. Деякі з них поселилися у Південному Причорномор’ї або мігрували на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

У Причорноморські степи скіфи примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само вони мали неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і кіммерійці, іранськомовними.

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен – массагетів – примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VІІ ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров’я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Південної Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії. Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза. Лише після того, як лідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські угрупування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені біли мігрувати в Північне Причорномор’я.

За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. У V – IV ст. до н. е. їхня держава сягнула розквіту. Вчені вмовилися називати її Великою Скіфією. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать царські кургани. Більшість з них відкрито в Нижньому Подніпров’ї. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін. Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея. З грецьких джерел ми можемо довідатися, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідчення могутності Атея було те, що він зробив державу централізованою та карбував власну монету. Він провадив активну загарбницьку політику. Вдало розпочав скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз із батьком Александра Македонського, Філіппом ІІ, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки.

У IV – III ст. до н. е. становище Скіфії погіршилося, а пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому. ІІІ ст. до н. е. – період занепаду скіфської держави. Причинами занепаду цієї держави дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав’яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Крім того відбувалися часті потужні удари сусідніх сарматських племен, через це, володіння скіфів значно зменшувалися. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Придніпров’я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава – Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність. У ІІ ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування на початку ІІІ ст. н. е.

Таким чином ми можемо зробити висновок, що у роки ранньої залізної доби, люди навилися виплавляти залізо з болотної руди; зростає продуктивність праці; з’являється надлишковий продукт для обміну і продажу; поширюється майнова нерівність. Територія розселення кіммерійців – Північне Причорномор’я, Крим, Кавказ, утворили рабовласницьку державу на чолі з царем. Військовою справою була кіннота, озброєння: мечі, луки тощо. Що стосується релігії - вірили в потойбічне життя, померлих ховали під курганами, прикрашали кам’яними стелами. Були витіснені скіфами. Скіфи (кочові іракомовні скотарі) у свою чергу утворили державу Велика Скіфія на чолі з царем, і сформували наступну соціальну структуру:

1. Царські скіфи;

2. Скіфи кочовики;

3. Скіфи орачі.

Найбільшої могутності здобули за царя Атея. Найвідоміші походи:

1. Похід Філіпа ІІ Македонського;

2. Похід перського царя Дарія І.

Основою їх війська була кіннота. За релігійним уявленням були язичниками, поклонялися богові війни Арею. Вірили в потойбічне життя, тому в могилах утворювали підземні житла. Ховали померлих, як і кіммерійці, під курганами, найвідоміші з них: Солоха, Чортомлик, Гайманова могила, Товста могила. Для скіфського мистецтва характерний звіриний стиль: відома пектораль знайдена археологом Борисом Мозолевським у 1971 р. у кургані Товста могила. В ІІІ ст. до н. е. були завойовані сарматами і витіснені в Крим, де утворили місто Неаполь Скіфський поблизу сучасного Сімферополя.

8. Пеньківська культура – археологічна культура, що існувала протягом 5-8 ст. від Пруту до Осколу й займає переважно лісостепову смугу України. Виникла внаслідок переселення на південь племен Київської культури. Вважається, що пеньківська культура залишена антами – однією з груп ранньоісторичного слов’янства. Перші незаплановані дослідження пеньківської культури відбулися у 1956-1959рр. Це була експедидиція перед керівництвом Березовця Д.Т. , вона була проведена поблизу села Пеньківка у Потясминні. Подальшими дослідженнями було визначено територію поширення цієї культури, пеньків ці розселились в лісостепу від Подунав’я на південному заході до Сіверського Дінця на північному сході. Як і представники інших культур, носії пеньківської розселялись над річками. Характерними були розміщення поселень групами по 5-6 поселень, на відстані одне від одного 3-5 км. Селища здебільшого займали 1,5-3 га, здебільшого у селищах розміщувались до 30 жител. У плані вони були чотирикутними напівземлянками, площею в середньому 25 км квадратних, стіни мали стовпову або зрубну конструкцію. Ужитлах для обігріву і побутових потреб використовували вогнища або кам’яні печі. Також поруч з житлами було виявлено господарські будови і ями. Основою господарства було орне землеробство. Також пеньків ці займалися мисливством, риболовлею. Розвивалась галузь залізного виробництва. Одним з найбільших металургійних центрів був Гайвонівський, він складався з чотирьох агломераційних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут було виявлено залізні шлаки і кричне залізо, крім того було знайдено ознаки ковальства. Отже, ця галузь була розвинена на досить високому рівні. Кераміка була представлена перш за все, горщиками біконічної форми. Також трапляються горщики тюльпаноподібної форми і з загнутими до середини кінцями вінця. Поховання представлялись характерними для слов’ян трупоспаленням на стороні, рештки тіл хоронили у ямках. Крім цього трапляються звичайні тіло покладання. Період існування пеньківської культури датується V-VIII ст. н. е. про неї у своїх записах згадують Прокопій і Йордан , вони пишуть про цих людей як приналежних до антського союзу. Подібною до пеньківської культури є колочинська, вони розвивались практично в одному часі. Тому між ними багато спільних рис, хоча у колочинській спостерігаються впливи північно-східних сусідів з Білорусії і Смоленщини. Друга половина І тис. у цей час у Західній Європі функціонують новосформовані феодальні держави, на основі германських племен. Слов’яни стали базою для державних утворень у Східній Європі. Причинами утворення нових державностей стало формування племінних союзів, так західні слов’яни поділились на: поляків, чехів, словаків, південні: сербів, хорватів, словенців, боснійців, чорногорців, східні: слов’ян, полочан, кривичів, в’ятичів, радимичів, дреговичів, сіверян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців.