82. Нова економічна політика: чому було згорнуто політику, яку Ленін планував проводити «всерйоз та надовго»?

Нова економічна політика (НЕП) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу. Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.

До 1926 року закінчено відновлювальний період. Країна впритул підійшла до нового періоду розвитку. Необхідність індустріалізації, широкого оновлення апарату в промисловості, переведення підприємств на новий технічний базис розуміли всі. Провести на підприємствах країни нову техніку було неможливо без оновлення засобів виробництва.

Основною статтею доходу держави був експорт хліба. Вирішено було збільшити кількість експортованого хліба. Вирішення питання про хлібозаготівлі призвело до виникнення опозиції в особі Каменєва і Зінов'єва. Вони зажадали збільшення експорту сільськогосподарської продукції за рахунок наступу на заможні елементи в селі, оскільки заготівля хліба йшла не зовсім гладко.

План заготівлі хліба в 1925 році не був виконаний. І хоча в 1926 році заготівля збільшилася, необхідної кількості хліба зібрано не було. Необхідно було в умовах госпрозрахунку підвищити заготівельні ціни і податки, що стимулювало би продаж зерна державі і дозволяло б за допомогою податку вилучити частину прибутку, але цього неї було досягнуто. Тому держава приступило до позаекономічному примусового вилучення зерна у селян, що, природно, викликало хвилю невдоволення.

У середині 20-х років тиск на владу з боку дрібних виробників, які потребують більш сприятливих умовах для розвитку своїх господарств, стало наростати. На сільських сходах і безпартійних конференціях висловлювалися вимоги знизити розміри оподаткування і збільшити ціни на зерно. Селяни відмовлялися виконувати податкові завдання. Невдоволення виявлялося у тому, що зменшилася кількість виборців, які брали участь у виборах до місцевих Рад.

Восени 1924р. спалахнуло повстання в Грузії. За своїми масштабами воно, звичайно ж, не представляло небезпеки для політичного ладу, але було сприйнято як грізне застереження. Під тиском знизу влади протягом 1925р. пішли на нові поступки дрібним виробникам. Було законодавчо дозволено право оренди землі, полегшений найм робочої сили в сільському господарстві. Практично відбулася лібералізація цін на хліб.

Дуже важливе значення як для селян, так і для міських дрібних власників мало зниження податків. У загальному руслі економічних заходів, що відповідав інтересам дрібних виробників, лежать і найважливіші політичні кампанії 1925р. Були розширені права сільських Рад і укріплена їх фінансова база. Почалася «кампанія по боротьбі з бюрократизмом», метою якої було обмеження свавілля чиновників, особливо болісно б'є по сільському населенні. Об'єктивно всі ці заходи були спрямовані на те, щоб створити умови, необхідні для функціонування ринкових відносин.

Однак сили тиску дрібних виробників вистачило тільки на те, щоб змусити державу зробити перший крок у бік поглиблення товарно-грошових відносин. Дані про структуру дрібних власників вказують на незначну чисельність заможних груп у місті і на селі, низькі темпи їх зростання, повільне збільшення обсягу виробництва. Образно кажучи, мотор, який повинен був рухати вперед ринок, виявився слабким, що почалося з 1926р. рух у бік все більшого обмеження економічної свободи дрібних власників не викликало рішучої відсічі з їхнього боку.

Після цього НЕП був приречений.

В історичній пам'яті народу режим особистої влади Сталіна опинився назавжди пов'язаних із долею непу. В кінці 1929 р. на конференції аграрників-марксистів Сталін висловив думку, яка активно обговорювалася в той час: «По-новому ставиться тепер питання про неп, про класи, про темпи будівництва, про змичку, про політику партії». Але як «по-новому»? Відповіді на це питання давалися різні.

Сталін уточнив: «Ми« відкинемо неп до біса », коли вже не будемо мати потребу в допущенні відомої свободи приватної торгівлі». [15] Хоча намір було висловлено в майбутньому часі, на ділі воно вже здійснювалося шляхом знищення всякої індивідуальної господарської діяльності. Широко користуючись виразом «приватник» і надавши йому негативний відтінок, Сталін свідомо стер принципову різницю між приватнокапіталістичними підприємствами та індивідуально-сімейними господарствами.

З тією ж метою допустив він і змішання більш конкретних понять: «куркулі» і «заможні елементи села». Навмисна плутанина в термінології ставала теоретичною основою для направлення каральної політики держави не тільки проти тих, кого статистика відносила до експлуататорським елементам суспільства, але проти значної частини трудящого населення країни, перш за все з-поміж селян-середняків. А адже саме вони складали головну базу формування шару «цивілізованих кооператорів», про який як про майбутнє нашого села мріяв Ленін.

Відхід від непу був полегшений нерозробленістю теорії наукового соціалізму, що переживала тоді як би вік отроцтва. Однак саме на цій стадії вона була догматизувати Сталіним. Ленінський теоретичний прорив, пов'язаний з переходом до непу, був відкинутий.

Безпосереднім приводом до демонтажу непу став хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр.. По суті, ці труднощі були переборні шляхом розумної, збалансованої політики цін. Але вона вимагала великого господарського мистецтва та економічних знань. Однак ними володіли не всі, від кого залежало вирішення.

У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП (б) визнало можливим як виняток застосувати адміністративний тиск щодо тих найбільш великих куркулів, з яких кожен притримував більше 30 тонн «надлишків» зерна. Фактично ж Сталін наполіг на застосування адміністративних заходів проти всіх, хто відмовлявся продавати державі хліб. Це означало відмови від вихідного принципу непу, який дав селянству гарантоване право розпоряджатися на свій розсуд надлишками сільськогосподарської продукції, що залишилися після сплати налогов. Тепер селянин зобов'язаний був здавати ці надлишки за низькими державними цінами. У разі відмови він оголошувався кулаком, притягувався до суду за звинуваченням у спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозверстку. За приховування хліба селяни притягалися до кримінальної відповідальності.

У ряді місць опір селян вилилося в бунти (в 1929 р. їх було близько 1,3 тисячі). Над країною знов нависла загроза широкого господарського та політичної кризи.

Бухарін опублікував статтю "Замітки економіста", в якій писав, що криза була викликана неправильною політикою цін, ця політика вела до розорення селянина, що в кінцевому підсумку вдарить по індустріалізації.

Проте небезпека підміни економічної політики командно-адміністративними методами не була усвідомлена повною мірою ні теоретично, ні політично. Це призвело до нового зміцненню становища Сталіна, який використав у своїх інтересах контроль над кадровою політикою партії і насадило своїх прихильників в партійних і державних органах.

Різко змінилася політика. Неп остаточно був відкинутий. Тверезе, що вимагає великого мистецтва планування, як і передбачав Бухарін, змінилося «організованою безгосподарністю», відбиває в людей можливості, бажання і вміння ефективно працювати.

Зміна політики зажадало і інших методів досягнення поставлених делей. Неп з його установкою на госпрозрахунок, на матеріальні стимули, з яких виростають ініціатива та ентузіазм людей, замінювався командно-бюрократичною системою керівництва. У рамках цієї системи головний удар робився на дисципліну наказу.

Для начала стоит сказать, что политика НЭП длилась с 1921 по 1928 гг. Р. Пайпс в книге "Россия при большевиках" отметил : "Хоть и считается, что военный коммунизм - это импровизация, а НЭП - это направленный шаг, на самом деле все было наоборот." Невиданно большая разруха народного хозяйства и острый политический кризис, охвативший страну в начале 1921 г., заставили правящую партию большевиков отказаться от военно - коммунистических методов руководства и перейти к новой экономической политике. Начало перехода к НЭПу положили решения Х съезда РКП (б), 8-16 марта 1921, там было принято решение о замене продразверстки продналогом, который устанавливался до начала весеннего сева и был меньше продразверстки. Меньше по сравнению с разверсткой был налог на мясо, шерсть, картофель и другие с/х продукты. После выполнения продналога крестьяне получали право свободно распоряжаться остатками с/х продукции, но только в местном с/х обороте, а точнее о разрешении сельской и городской базарной торговли. Бедняки вообще не платили налогов. Политика создания коллективных хозяйств также была отменена. Мелких товаропроизводителей призывали к созданию кооперативов, к аренде земли и возможности использовать наемных рабочих. НЭП предусматривал децентрализацию управления промышленностью, мелкие и средние предприятия возвращались предыдущим средним собственникам, предприятия могли объединяться в тресты, было отменена обязательная трудовая повинность, можно было привлекать иностранный капитал. Большевики рассматривали НЭП как переходной период от капитализма до социализма. Предпринимательская верхушка(нэпманы), которая возникла в условиях рынка, считалась социальным злом. Свёртывание НЭПа проводилось с целью вырвать из рук частников инвестиционные ресурсы, без чего не было бы коллективизации, индустриализации и культурной революции. Демонтаж НЭПА начался негласно, сначала мерами по налоговому удушению частного сектора, затем лишению его правовых гарантий. При этом на всех партийных форумах провозглашалась верность новой экономической политике. 27 декабря 1929 в речи на конференции историков-марксистов Сталин заявлял: «Если мы придерживаемся НЭПа, это потому, что она служит делу социализма. А когда она перестанет служить делу социализма, мы новую экономическую политику отбросим к черту». В 1928 году налоги нэпманов были увеличены вдвое, что привело к закрытию частных промыслов, магазинов и лавок. Еще 1 фактором свертывания НЭПа - хронический зерновой кризис и быстрое проедание основного капитала, созданного при царе. Также важным аспектом считался плюрализм, который диктовал необходимость допуска частного сектора к политическим и юридическим рычагам, чтобы надежно гарантировать защиту собственных экономических интересов. Но большевицкая партия не собиралась делиться своей властью. У значительной части общества стал возникать вопрос: "А за что мы боролись?". При таких обстоятельствах в 1929 году большевистское руководство решило свернуть НЭП.

Из всего вышесказанного я могу сделать вывод, что политика НЭП была свернута по

таким причинам:

• Лишить частников инвестиционных ресурсов

• Хронический зерновой кризис и быстрое проедание основного капитала

• Плюрализм и стремление людей к политическим рычагам власти

• Люди начали сомневаться в правильности проводимой политики, общественные возмущения, такие как «Сдача позиций социализма», «Капитуляцию перед буржуазией».

2. 83. Означало ли создание СССР окончательную потерю Украиной независимости? В условиях коренизации предпосылки к обретению независимости определенно имели место быть. Но была ли это реальная возможность или же лишь иллюзия – можно еще поспорить. Украина, оказавшись на пороге вхождения в СССР, ощутила на себе всю прелесть выбранного пути и всю его правильность. Большевики, четко и точно зная, что им нужно и как к этому «нужно» прийти, взяли курс на самый верный способ утверждения власти – на доверчивость и поддержку народа. Опору они искали, в особенности, среди представителей национальных меньшинств, что вполне логично и ожидаемо, так как выбранный слой населения зачастую подвергается большим испытаниям и лишениям, чем остальные. Соответственно и убедить их в своих добрых намереньях и беспредельной честности несколько легче, стоит лишь признать их полноправными членами общества и уровнять их права с правами большинства. В состав СССР вошли территории, ранее объединенные в пределах Российской империи. Они все имели общие экономические связи и историю, специализацию экономических районов, специфическое распределение труда. Украина, как и другие страны-соседи, присоединившиеся к СССР, ощутила на себе всю обманчивую, на мой взгляд, роскошь коренизации, которая лишь давала ложные надежды на прекрасную жизнь в составе Союза, на равенство, независимость и свободу слова, но была, на самом деле, лишь своеобразной уловкой, позволившей объединить то, что рассыпалось на самостоятельные части. Украинизация 1920-х годов повлияла на Украину и все сферы её жизни максимально благотворно. Она подтолкнула страну к значительному и важному шагу вперед в таких сферах, как образование, культура, наука. Также благодаря украинизации народ начал более смело позиционировать себя, как представителей именно Украины, получили возможность изучать самобытность родной культуры. Украинский язык был легализирован, что давало возможность националистическому духу воспрянуть. На него переводилась документация, выпускались книги (50%) и газеты (90%). Деформация произошла и в сфере образования, как упоминалось раннее. 80 % общеобразовательных школ стали украино-язычными, в течении же последующих 10 лет уровень письменности возрастает с 24% до 57%, что является явным показателем резкого положительного скачка в уровне образованности населения. Одновременно происходит возрождение Украинской автокефальной православной церкви, а вместе с ней – духовности украинцев. Создается «Свободная академия пролетарской литературы» (1925г.), успешно функционирует Украинская Академия Наук. Также стоит напомнить, что подобные резкие и буквально утопические изменения коснулись, разумеется, не только украинцев. Например, если опять же рассматривать улучшения в сфере образования, следует отметить действие на территории СССР 1,5 тыс. польских, немецких, еврейских и других школ.

Столь благоприятные и многообещающие условия, конечно же, не могли не стать причиной возвращения на родину множества эмигрантов (М. Грушевский). Но на фоне всеобщего благополучия усиливаются также позиции поклонников национального коммунизма ( Шумской, Волобуев, Скрипник и т.д.) Их действия расцениваются Москвой как вражеские «уклонения», что становится причиной немедленного начала борьбы с целью нейтрализации виновников. В 1929 году были арестованы и репрессированы 45 членов выдуманного «Сообщества освобождения Украины». В ходе вышеописанных событий происходит неизбежное, а именно – нейтрализация уже самой украинизации. В ходе сворачивания оной все нововведения и полученные права замораживались. Уменьшалось количество украинских школ, периодических изданий. Закрывались также украинские театры. Началась принудительная русификация, что с 1938 года диктовала знание русского языка как обязанность. То бишь в итоге Украина пришла к тому, с чего всё начиналось, обойдя при этом замкнутый круг. Все обещания, несомненно, были лишь прототипом современной «предвыборной компании», если подобное сравнение позволительно. Также я считаю, что вне зависимости от того, проявили бы себя националисты или нет, исход оставался бы таким же. Постоянно поддерживать политику коренизации было невозможно хотя бы потому, что в итоге кто-нибудь да переступил бы ту незримую грань вседозволенности, что является отправной точкой для действий абсолютно коренизации противоположных. Таким образом все предпосылки к обретению независимости были также лишь иллюзией, которую можно было уничтожить неверным словом или действием. Стоит также понимать, что схема «страна в стране» всегда была причиной множества проблем. Так что политика СССР была направлена на сплочение подчиненных ему территорий в нечто единое, и любые проявления индивидуальности или самостоятельности являлись неприемлемыми и губительными. Русификация была неизбежной, закрепленной точкой. Вопрос заключался лишь в том, как к ней подобраться. Коренизация же выступала в роли временной и вынужденной меры, без которой создание СССР было бы невозможно. В итоге СССР удалось создать из множества народов нечто целое, и это единство, притормозившее индивидуальное развитие стран на время их сплоченности, в момент обретения желаемой независимости стало причиной абсолютной беспомощности каждой страны в проведении самостоятельной внешней и внутренней политики.