69. Українське національне відродження : причини, етапи, наслідки.

Український національний рух — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-угорської імперії, що виступав за культурно-національне відродження й становлення української нації.

Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українські землі перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Даний політичний поділ залишився до першої світової війни. Духовна культура українського народу кінця XVIII— початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків з боку Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та зруйнування Запорізької Січі (1775 р.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі і Слобожанщині (1783 р.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі, Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, які перебували у складі Австрійської монархії. Ситуація на Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол у 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: «самодержавство—православ'я—народність». Царські власті розпорядились ліквідувати усі польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет святого Володимира, заснований у 1832 р., перетворився у центр обрусіння. Революційні настрої, які після 40-х років XIX ст. знову почали спалахувати в усій Європі й досягли кульмінації у так званій «весні народів» 1848 р., сприяли активізації національного руху в Україні. Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного-відродження: академічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку — культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи:

1. збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.);

2. українофільський, культурницький етап (40-ві роки XIX ст. — кінець XIX ст.);

3. політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).

Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а також деякі територіально-автономістичні тенденції.

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами.

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху.

Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської України, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших десятиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний.

Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. Склалась точка зору, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Національно-культурне відродження в Галичині пов'язувалося з М. Шашкевичем, який майже через сорок років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями по гуртку «Руська трійця» альманах «Русалка Дністровая», започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея — ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство. До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.), засновниками якого є Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра виступала у ролі представника інтересів українців Галичини.

Згодом національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в широкі маси, що створює умови для формування політичного руху з національним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з Іваном Франком та М. Павликом. У своїй діяльності вони прагнули поєднати соціалізм з захистом національних інтересів українців Галичини, при цьому висуваючи постулат політичної самостійності України.

На Лівобережжі першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців» (1891–1898), таємна організація утворена в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — Віталій Боровик, Борис Грінченко, Іван Липа, Микола Міхновський,Володимир Шемет.

У 1900 році в Харкові виникає перша в Наддніпров'ї політична партія — Революційна українська партія (РУП).

Наслідками українського національного відродження стали поява праць з Історії України; відродження української мови, розширення сфери її вжитку; розширення жанрового діапазону та пропаганда демократичних ідей за рахунок появи нової української літератури; перші спроби відновлення самостійної української держави.

79. У чому полягали сильні та слабкі сторони Директорії? У відповідь на діяльність Скоропадського було прийнято курс антигетьманської політики. Було вирішено негайно відновити Українську Центральну Раду. На засіданні було також обрано тимчасовий верховний орган УНР – Директорію, до складу якої входили В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець та П. Андрієвський.

Директорія створювалась лише з метою ліквідування гетьманського режиму. Із досягненням поставленої мети передбачалось по-новому визначити форму державної організації УНР.

Директорія швидко знайшла багато прихильників серед селян та домоглася усунення Скоропадського з влади, що свідчило про її сильні сторони.

Перш за все, вдалим був момент атаки на гетьманський режим. Адже Скоропадський залишився без підтримки німців, якої йому так бракувало та проголосив непопулярний проросійський курс. Також довіра до Скоропадського сильно похитнулась серед населення, тож Директорія, інтереси якої представляли інтереси більшості населення, швидко досягла успіху.

Політика нової влади була спрямовання на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Проголосивши популярні в народі гасла, Директорія не тільки вдало нейтралізувала німців, а й перетягнула на свій бік значну частину гетьманських військ.

Сильною стороною Директорії було й те, що у своєму складі вона зібрала досить впливових та авторитетних лідерів – В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала та ін. Хоча й недоліком була подекуди занадто велика відмінність у поглядах щодо подальшої діяльності Директорії.

Та попри всі успіхи, Директорія мала низку недоліків, що й привели її до поразки:

1. Нестабільність системи та політичного режиму, державного апарату, армії, органів охорони громадського порядку, дієздатної системи органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;

2. Відсутність єдності національно-демократичних сил;

3. Постійна боротьба за владу різних політичних партій;

4. Відсутність єдності в поглядах представників влади щодо подальшої політики Директорії;

5. Нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики;

6. Наступи денікінських та російських військ проти правління УНР (1918-1919рр.)

7. Послаблення авторитету Директорії серед населення внаслідок зловживання владою (ознаки диктаторського режиму);

8. Міжнародна ізоляція Директорії внаслідок того, що країни Антанти не підтримали політику незалежності УНР.

Таким чином можна сказати, що попри великий успіх Директорії спочатку, вона так і не змогла досягти своєї мети - створити незалежну державу. Головною причиною поразки є нестабільність системи та дій членів тимчасового уряду.

80. Чи можна назвати зовнішньополітичну діяльність УСРР на початку 1920-х рр.. незалежною політикою незалежної держави? Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.  На початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції. Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г. Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною акцією, а не пустопорожньою декларацією. Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України? По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР; контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори, що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге, «самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого використовувати УСРР як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. Українська РСР на початку 20-х років формально була незалежною державою, однак фактичного суверенітету не мала. Як і всіма іншими республіками нею керував єдиний центр – ЦК РКП(б), що з метою всеохоплюючого контролю над ними використовував місцевий партійний апарат і керівні органи Російської Федерації. Ця залежність від московського керівництва прикривалася цілою системою двосторонніх і багатобічних договорів, що одержали назву «договірної федерації». Договірна форма федерації була майже відкритою формою диктату російського центра у відношенні національних окраїн. Такі відносини неминуче волокли невдоволення місцевих республіканських керівних еліт у їхньому прагненні бути вільними у своїх діях від російського чиновництва, що намагалося контролювати буквально кожен їхній крок. УСРР на початку 20-х рр. вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Але зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалась використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. Радянська Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені. На початку 20-х рр. напруженим залишалися відносини Радянської України з великими державами. Український дипломатичний прорив став можливим значною мірою завдяки Х.Раковському. Здібний дипломат, що мав персональні контакти з сотнями ведучих європейських політиків, користувався великим авторитетом у радянського керівництва, він впевнено керував діяльністю дипломатичного корпусу УСРР. На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені у 1921-му – на початку 1922 р., саме у цей час все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було зумовлено як зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, що утворились на уламках Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації, посилення унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви. Тенденція обмеження дипломатичної активності української дипломатії 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. Вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. І нарешті, 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна навіть формально не здійснювала власних дипломатичних крокв, не виявляла активності на міжнародній арені. Отже, за період 20-х років XX ст. Україна пройшла складний шлях розвитку своєї державності, натрапивши на низку труднощів і невдач на міжнародній арені. Досягнувши формального визнання її суверенітету іншими державами світу, вона була під впливом радянської Росії, що після утворення СРСР призвело до часткової, а згодом повної втрати суверенітету як у зовнішньополітичній, так і в зовнішньоекономічній сферах міжнародного життя. На міжнародну арену вийшов український радянський уряд. Уряд Української Народної Республіки в екзилі втратив своє значення державної інституції, залишившись лише репрезентацією політичних поглядів української еміграції. У 1923 р. припинив своє існування уряд Західноукраїнської Республіки.