63. Трипільська культура: сукупність племінних союзів чи цивілізація

Розквіт цієї археологічної кульури припав на добу енеоліту.

Назва трипільська культура,так само,як і назва її носіїв,умовна.Вона походить від назви с.Трипілля на Київщині,неподалік якого Вікентій Хвойка виявив рештки життєдіяльності давніх хліборобів.Ця культура проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років - від 4 тисячоліття до н.е. до середини 3 тисячоліття до 4 н.е. Основу господарського життя носіїв трипільської культури становило перелогове рільництво,що передбачало використання ділянок землі доти,доки не вичерпувалася їхня родючість. Воги сіяли ячмінь,пшеницю,вирощували майже всі нині відомі в Україні садовогородні культури. Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником,а згодом-ралом.Відомо також,що племена трипільців розводили велику рогату худобу,кіз,овець,свиней.Трипільці виготовляли глиняний посуд у спеціальних гончарних печах,а потім розмальовували складними візерунками чорною,брунатною,червоною,рідше білою фарбами.(малюнок 1)

Малюнок 1

Трипільська людність жила сім'ями,що об'єднувалася в громади,а пізніше- у племена.

Спершу поселення трипільців були невеликими.у них мешкало 50-60 осіб.Будинки розташовували колом для худоби в центрі.Згодом трипільці почали споруджувати велетенські селища- проміста,у яких мешкало до 10 тис.душ. Промісто Майданецьке на Черкащині займало площу 300-400 гектарів і складалося майже з 2 тис.жителів.

На мою думку,трипільська культура - це цивілізація,тому що це був сконструйований лад,який оперативно та розсудливо діяв. Трипільці зробили великий внесок у культуру у галузі мистецтва.

65. Геополітичні зрушення XVIII ст. У Центрально – Східній ЄвропІ і їхнє значення в історії україни

Однією із найважливіших подій цього періоду була Велика Північна війна — війна між Московським царством (згодом — Російська імперія) та Королівством Швецією у 1700 – 1721 рр. за панування на Балтиці, й в цілому — за домінування у Східній Європі.

Спочатку Росія вступила у війну в коаліції з Данією і Саксонією — у складі так званого Північного союзу, але після початку військових дій союз розпався і був відновлений в 1709 році. На різних етапах у війні також брали участь: Англія, Ганновер, Голландія, Пруссія та Річ Посполита. До початку 1700 року переважна територія Балтійського моря відносилась до Швеції: все узбережжя Фінської затоки, сучасна Прибалтика, частина південного узбережжя Балтійського моря. Кожна з країн Північного союзу мала свої мотиви для входження у війну зі Швецією. Для Росії отримання виходу до Балтійського моря було в цей період часу найважливішим зовнішньополітичним і економічним завданням. У 1617 році за Столбовським мирним договором Росія була вимушена поступитися Швеції територією, тим самим, повністю позбутися балтійського узбережжя. В ході війни 1656–1658 років вдалося захопити частину території в Прибалтиці. Проте відновлення війни з Річчю Посполитою змусило Росію підписати Кардисській мирний договір і повернути Швеції всі завойовані землі.

Данію підштовхувало до конфлікту з Швецією давнє суперництво за панування на Балтійському морі. У 1658 році Карл Х Густав розбив данців в ході походу в Ютландію і Зеландію і відторгнув частину провінцій на півдні Скандинавського півострова. Данія відмовилася від збору мита при проході судів через Зундську протоку. Крім того, дві країни гостро змагалися за вплив на південного сусіда Данії — герцогство Шлезвіг-Голштейн.

Вступ до союзу Саксонії пояснювався зобов'язанням Августа II Сильного повернути Речі Посполитій Ліфляндію у разі його обрання польським королем. Ця провінція опинилася в руках Швеції за Олівським мирним договором 1660 року. Спочатку коаліція була оформлена договором 1699 року між Росією і Данією, причому Росія повинна була вступити у війну тільки після укладення миру з Османською імперією. Восени того ж року до переговорів долучилися представники Августа II.

Україна приймала у цій війні також активну роль. Втягнута у цю війну, Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тисяч козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл ХІІ і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і Августа ІІ українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі.» Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла ХІІ – польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Серед причин, які спонукали І. Мазепу до переходу на бік Карла ХІІ, історики називають такі:

• очевидне порушення Московською державою прав і вольностей Війська Запорізького;

• обмеження гетьманської влади;

• введення в українські міста московських військових залог та гарнізонів;

• прагнення ліквідувати козацьке військо або перетворити його на регулярні драгунські полки;

• плани перетворення козацької старшини на служивих дворян;

• цілеспрямовані заходи московської влади , спрямовані на ліквідацію етнічної окремішності українців шляхом асиміляції тощо.

Протистояти тиску Московської держави щодо впровадження цих та інших реформ в Україні-Гетьманщині відомими та доступними гетьману Мазепі засобами він уже не міг, тому під тиском старшини та за її підтримки наважився на повстання.

Похід шведського короля на Москву через Україну спонукав українського гетьмана до рішучих дій задля визволення Гетьманщини. 30 жовтня 1708 р. між українцями та Карлом ХІІ було укладено союзницький договір. Стислий (із 6 пунктів) виклад цього договору містить «Вивід прав України» - політичний документ, з яким 1712 р. Пилип Орлик обстоюючи права України, звернувся до європейських монархів. Договір передбачав: Україна має бути незалежною і вільною; усі загарбані Московією землі, що колись належали «руському» народові, мають бути повернені Українському князівству; шведський король зобов’язаний захищати країну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і «стани»; Мазепа має бути довічним князем України; шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил князівства; для стратегічних потреб шведське військо може займати п’ять українських міст.

У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у «зраді», у намірі віддати Україну Польщу, а православні церкви і монастирі – уніатам. Водночас Петро І звелів Меншикову зруйнувати гетьманську резиденцію – Батурин. 2 листопада московські вояки проникли до міста і жорстоко вбили всіх його мешканців. Батурин було вщент зруйновано. Згідно з іншим наказом царя 6 листопада в Глухові відбулася старшинська рада. Щоправда, прибули тільки чотири полковники: стародубський, чернігівський, наказні переяславський та ніжинський. Гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського. Після приєднання запорожців (1709 р.) на чолі з Костем Гордієнком до шведсько-українського союзу за наказом царя було зруйновано Чортомлинську Січ.

Доленосною подією стала Полтавська битва (27 червня 1709 р.), у якій шведське військо зазнало поразки. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць у тогочасній європейській політиці. Міць Швеції та Польщі фактично було підірвано назавжди. Для України наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини. Після Полтавської битви Україною прокотилася хвиля царського терору. Каральні заходи стосувалися всіх сторін життя і мали найрізноманітніший вияв – від смертних вироків мазепинцям до заборони друкувати книжки українською мовою.