57. Слобожанщина: формування нового історичного регіону України у середині – другій половині XVII ст.

Слобожанщина має окрему історію. У XVI ст. це були незаселені простори, названі «Диким полем», які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей (останні дві сьогодні знаходяться у складі Росії). Першу колонізацію цього краю проводили монастирі, зокрема відомий Святогорський монастир. Згодом сюди переселялось українське козацтво і селянство. У 1638 р. відбулася перша масова колонізація Слобідської України. Нова хвиля еміграції була після Берестецької поразки в 1651 p., а згодом — у роки Руїни. Переселенці мали змогу зберігати свій козацький устрій, але повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку ж військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків: Острозький, Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський. Слобідська Україна відрізнялась від Гетьманщини ще тим, що тут встановився порядок спадковості полковників. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи. В Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати Слобожанщину під гетьманською булавою. І.Самойлович намагався включити Слобідську Україну в гетьманське управління, але царський уряд перечив цьому. Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини. Петро І використовував слобідських людей для будівництва укріплень над Дніпром, на Ладозькому каналі, фортеці на кордоні з Персією тощо. Слобожанщина була багата на добре розвинуте землеробство, родючі землі, виноградарство, скотарство. Жителі міст займалися ремеслами. Був експорт до Гетьманщини, Москви, за кордон. На Слобожанщині було багато орної землі і, незважаючи на щедре наділення нею старшини, залишалися вільні простори, які могли обробляти всі бажаючі. Тому Слобідська Україна стала місцем великого землеволодіння. Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків вчилися у школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, друковані в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Уже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Зразком культурної єдності обох українських земель може служити діяльність знаменитого українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди, який однаково «належить» як Слобідській, так і Гетьманській Україні. Якщо Слобідська Україна не зробила важливого внеску в українську політичну історію, то у літопис культурно-національного розвитку України вона вписала важливі сторінки.

58. Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Поняття «Руїна» започаткував Самійло Величко.

Під час «Руїни» країна, через внутрішню боротьбу козацьких кланів різних претендентів на єдиноправ'я в її межах, 1667-го року, внаслідок Андрусівського перемир'я, була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну поміж Річчю Посполитою та Московським царством. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (Іван Брюховецький, Микола Ханенко, Юрій Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Степан Опара, Іван Сірко, Яким Сомко, Петро Суховій, Павло Тетеря).

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови віднаціональної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М.Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

На тлі поступового поглинання Лівобережжя московитами і внутрішньої анархії, 1669 року правобережний гетьман Петро Дорошенко прийняв під Корсунем протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних гетьманів — запорозького Петра Суховія й пропольського Михайла Ханенка. Пряма збройна підтримка анти-дорошенківських сил Річчю Посполитою змусила султанаМехмеда IV втрутився у конфлікт. 1672 року османські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьку ісламізацію, українське населення Правобережжя заходилося тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь. 1674 року лівобережні козаки Самойловича разом із московським військом вдерлися на правий берег і 1676 року позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв'язали московсько-турецьку війну, в результаті якої османсько-татарська армія дощенту зруйнувала козацьку столицю. Аби позбавити противника підтримки, лівобережний гетьманський уряд насильно вивіз усе населення Подніпров'я на лівий берег. Війна скінчилася укладаннямБахчисарайського миру 1681 року. За цим договором московсько-османський кордон встановлювався по Дніпру; Дніпровсько-Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним. 1686 року московити і поляки уклали Вічний мир, який так само закріплював між ними поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розшматування козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали Самойловича. Після безуспішного Кримського походу 1687 року, на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру. Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році. В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому березі Дніпра. У Гетьманщині привілейованої соціальною групою було козацтво. Приналежність чоловіка до козацького стану зобов'язувало його за свій рахунок нести військову службу, але при цьому звільняло від сплати податків, давало право землеволодіння. Офіційно до козацького стану в другій половині XVII — першій половині XVIII століть належало 20-60 тисяч осіб. Козацька старшина була в Гетьманщині керівною соціальною групою. Наприкінці XVII–XVIII століть існувала привілейована група «знатних товаришів». У XVIII столітті більше третини земель Гетьманщини перебувало у власності старшини.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.