50. Визвольна війна і Слобожанщина: наслідки миттєві й відтепер міновані

Серед українців існує гіпотеза, що у 17-му ст. українські козаки тікали на Слобожанщину, в межі тодішньої Російської держави, ховаючись від воєнних лихоліть Визвольної війни на Україні під проводом Богдана Хмельницького, і російські можновладці, таким чином, мали всі права для того, аби у подальшому накинути важке ярмо на шию слобідських українців, позбавивши їх козацьких привілеїв та автономії. Незважаючи на це, мені здається, що ця гіпотеза не є позбавленою тих імперських стереотипів, що взагалі притаманні російській історичній науці. Адже історичні документи свідчать про те, що воля українців до заселення степових просторів сучасної Слобожанщини була сильнішою, і часто йшла всупереч волі російських адміністраторів, які не надавали українцям можливості заселяти ці землі, а змушені були просто миритися з тим, що українські козаки забирали ці землі для себе. Спершу декілька слів про шляхи української колонізації у 17-му столітті: У добу розквіту Київської Русі українцям були підвладні всі степові простори вздовж узбережжя Дністра, Дніпра та Дону. Але з поширенням епохи феодальної роздробленості та князівських міжусобиць, під натиском кочових степовиків українцям доводилося відступати все далі на північ, так що скоро і Переяслав, і Київ, історичні центри східної частини української землі, опинилися майже на державному порубіжжі і дуже потерпали від постійних половецьких набігів. З нашестям же монгол у 13-му ст. українці взагалі були відкинуті до території Полісся та Галичини, віддавши наближені до Великого Степу землі під владу нових завойовників. Повернення до Правого берегу Дніпра степового узбережжя відбувається лише у добу Великого Князівства Литовського, коли українцям, в союзі з литовцями та білорусами, вдається знову закріпитися на цій території. Постійна боротьба з татарами призводить до формування тут дніпровського козацтва, яке засвоїло навички кочовиків та навчилося успішно протистояти їхнім зазіханням на ці землі. У 16-му ст., коли Литва і Польща остаточно об’єдналися у єдину державу, посилився і економічний гніт поляків на українських землях. Опираючись встановленню панщини, українські селяни та козаки все активніше заселяють і Лівобережжя Дніпра, остаточно виганяючи звідти татар. Заселивши Полтавське Лівобережжя та відчувши власну силу, українські козаки зазирають тепер і на сучасну Слобожанщину, бачачи, що вона так само потерпає від татарських набігів, а Московська держава, якій ця територія нібито належить, дуже слаба після подій так званого «Смутного часу», і своїми силами закріпитися на цій території не може. Так перші спроби українських козаків підпорядкувати собі Східну Слобожанщину відносяться вже до першої половини 17-го ст., тобто ще до часів Хмельницького, і спроби ці пов’язані були з польсько-російською війною 1632-1634 рр., коли українські козаки воювали разом з поляками проти російських військ. Влітку 1633-го року українські козаки на чолі з полковником Яковом Остряницею вступили на територію сучасної Східної Слобожанщини. Російські ченці Микільського монастиря з Валуйок на Білгородщині у чолобитній Московському царю скаржилися на великі спустошення від українців. 22 липня полк Остряниці підійшов до Білгорода і розпочав облогу міста. Козакам не вдалося штурмом здобути замок, тому вони спалили передмістя і відійшли до Путивля. За спогадами учасників, поляки разом із запорожцями «нагнали багато страху ворогові». Під час цієї війни українцям закріпитися на Східній Слобожанщині не вдалося, але вони зробили це вже за часів Богдана Хмельницького. Гетьман Хмельницький, заручившись підтримкою з боку Москви у своїй війні з поляками, дає дозвіл своїм козакам перетнути московський кордон та заселяти землі сучасної Слобожанщини, і як свідчать про те українські літописи, робить це свідомо, аби таким чином розширити козацькі володіння далі на схід, створивши для українського війська базу у випадку невдалої війни з Річчю Посполитою. Як пише Самовидець (козацький літописець Роман Ракушка): «Тоді ж Хмельницький, чекаючи угодного до помсти часу, дозволив пригнобленому від ляхів народу вільно сходити з міст до Полтавщини і за кордон у Велику Росію на життя, і із того часу почали сідати Суми, Лебедин, Харків, Охтирка і інші слобідські міста аж до Дону козацьким народом» (виділення моє). Так з’явилися на Східній Слобожанщині козаки під проводом Івана Зінківського і був створений Острогозький полк, а українці розширили свою етнічну територію «аж до Дону». Царський уряд, зацікавлений у колонізації прикордонних земель і захисті їх від татар, надавав переселенцям значні пільги - право безкоштовного заняття земель, свободу від сплати податків, збереження традиційного козацького устрою і самоврядування в обмін на безкоштовне несення військової служби. Вільні поселення, що виникали – «слободи» дали назву всьому регіонові: Слобідська Україна або Слобожанщина. В міру збільшення на Слобожанщині козацьких громад вони організовувалися у звичайні для українських козаків військові й адміністративно-територіальні об’єднання. В другій половині XVII ст.. у Слобідській Україні було створено 5таких полків: Острогозький, Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський.