35. Полемічна література кінця XVI – поч. XVII ст. Як памятник політичної думки в уКраїні

Полемічна література – сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступає голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина.

Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу.

Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський.

На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському зборі 1596 року. Особливого розвитку полемічна література набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для її розвитку стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої».

Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Відповідь», виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги. Він гнівно виступав проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, також він застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Відповідь» мала велику популярність в Україні і Білорусі.

«Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

Поштовхом до полеміки стала книга польського пропагандиста католицизму, противника православ'я Петра Скарги "Про єдність церкви Божої" (1577), яка по суті була ідеологічною основою Брестської унії (1596). Ціла низка творів, наприклад полемічне "Послание до латин из их же книг", з'явилося як відповідь на цю книгу П. Скарги. На захист православної віри піднялися православні священики, просвітителі XVI-XVII століть, перед якими стояло завдання - у словесному поєдинку викрити й засудити церковну унію, висміяти зрадників-уніатів.

Церковно-релігійна боротьба довкола Берестейської церковної унії, яку провели православна шляхта, політичні братства в сеймі, а також протестами і позовами в судах, проведена була також і на літературному полі, в полемічних творах. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI ст. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена.

Досвідчені в полеміці з протестантами єзуїти з проголошенням Берестейської унії, стали вести унійну й католицьку пропаганду широко друкованим словом у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів тощо.

Посеред полемічних творів цього православно – народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського.

Українська полемічна література відстоювала, хоч і в релігійній формі, право народу на свою віру, на соціально-національне визволення, правдиво зображувала життя, страждання, утиски народу.

Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.

38. Фільварок – у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у XIV-XIX ст.. панський сільськогосподарський хутір, багатогалузеве господарство, орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках використовувалась праця кріпосних селян, пізніше - наймана. В українських землях Фільварок вперше з’явився в Галичині у XV ст.. У більшості українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського, фільваркова система господарювання почала запроваджуватись з середини XVI ст. У зв’язку з розвитком внутрішнього і особливо зовнішнього ринку (мануфактурне виробництво західно - європейських країн потребувало сільськогосподарської сировини) у феодалів виникла потреба організації власного господарства з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської продукції. З іншого боку, новосформований шляхетський стан Великого князівства Литовського прагнув економічної стабільності господарства в умовах постійного перебування шляхтичів у військових походах. Подекуди фільварки мали тваринницький характер (плекання волів на українських землях). Деякі фільварки поширили свою діяльність на сільськогосподарські промисли (поташ, бортництво, гуральництво). У ХІХ ст. фільварки через неприбутковість, брак модернізації сільськогосподарської техніки і коштів , робочої сили почали занепадати (хоча в Германщині фільварки зникли ще у XVII ст.). На Правобережжі і в Галичині фільварки називалися панські (шляхетські) господарства й угіддя до революції 1917 р. чи ще й між двома війнами в Польщі. Швидкому зростанню фільварків в Україні сприяла аграрна реформа короля польського і князя литовського Сигізмунда ІІ Августа, що розпочалося з 1557р. У 1557 р. було видано закон під назвою «Устава на волоки» згідно з яким було проведено перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві, Західній Білорусії і на Волині з метою підвищити прибутковість цих маєтків. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки, (Волока або лан – ділянка землі біля 17 га). Волоку одержувало селянське господарство – дим, яке мало худобу і реманент і повинно було відбувати всі повинності й панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян. Господарства, що не могли обробляти з якихось причин волоку і відбувати панщину, повинності, наділялися половиною волоки, «загородами» - близько 1/11 волоки. Наділ передавався в спадок, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля і продаж землі селянам заборонялась. Головною сільськогосподарською і експертною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займались табунним конярством для продажу коней, з’явилось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо. В бджільництві поряд з бортництвом з’являться і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки у фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди. Товарного виду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, старокостянтинівські стави князя Острозького в 1615р. дали 2000 злотих доходу. Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1-2 гроша – ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків України відробляли панщину з 1 лана в кінці XV ст. – 1 день на тиждень, у І половині XVI ст. – 2 дні, в кінці XVI ст.– 6 днів, а на початку XVII ст. 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати 4 особи.