33. Польсько-литовська війна за українські землі в XIV столітті

Зі смертю князя Юрія II Болеслава 1340р. ш через відсутність спадкоємців з князівської родини тамтешні бояри запросили княжити литовського княза Любарта Гедиміновича,який мав дружину з родини галицько-волинських князів і тому мав законні права на ці землі. Щоправда,свою владу князь міг поширити тільки на Волинь. Що ж до Галичини,то його влада в ній була формальною. Реальним правителем у Галицькій землі був боярин Дмитро Дедько.Він володарював у Галичині впродовж 1340-1344рр. від імені княза Люберта.Такий стан речей заповзявся змінити польський король,прагнучи приєднати Галицьку землю до своїх володінь. Польський король Казимир III 1340р. напав на Львів,отримавши звістку про смерть князя Юрія. Довголітня війна,що точилася до 1377р. між Польшею,Угорщиною та Литвою,закінчилася тим,що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною опинилися під владою ставленика угорського короля,Волинь- під владою литовської династії.

Литовська група складалася з таких племен: від гирла Німану до Вісли — прусси; між Німаном та Бугом — ятвяги; на правих притоках Німану — власне Литва; на північ Німану — Жмудь; на північ від неї Корсь, або курони; на південному узбережжі Західної Двіни — жемгала, чи земгола (Семігалія), на північному — летигола (лотиши). Тривалий час литовські племена жили своїм життям під проводом племінних князів, їхньою релігією було примітивне поганство з впливовими жрецями. Країна була бідна; ліси і багнища не приваблювали сусідів. Час від часу литовські племена, головним чином ятвяги, самі вчиняли набіги, що, відповідно, викликало походи і проти них. Перший похід проти ятвягів здійснив князь Володимир Великий у 938 р. Починаючи з XII ст. становище литовських племен погіршилось. Тоді в гирлі Двіни заснувалась Курецька факторія з місією, що в 1202 р. перетворилася в лицарське Ливонське братство, яке підкорило лотишів. У1230 р. Конрад Мазовецький спорядив відділ Тевтонського лицарського ордену для боротьби з пруссами. Вони заснували Марієнбург і рушили далі — на Литву та Жмудь. Лицарі несли під прапором християнства політичне підкорення литовців, нищили непокірних. Крім німців нападали на литовців і українські князі, зокрема Роман. Оточені ворогами литовські племена почали об'єднуватись. У 1230—1240 pp. Мендовг діє як могутній король литвинів.

У1250 р. під владою Мендовга об'єднались Німанська Русь, Гродно, Вслонім, Волковийськ, Новгород. Навіть князь Данило Галицький, що уклав коаліцію з Мазовією, Пруссією, ятвягами, Жмуддю, не спромігся подолати Мендовга.

У 1251—1252 pp. Мендовг уклав союз із Пруссією, вихрестився і коронувався як король Литви. Зі смертю Мендовга князівство Литовське перейшло до сина Данила Шварна; але з його смертю влада перейшла до князя Тройдена. Гедимін за роки правління об'єднує Велике князівство Литовське і захоплює Берестейсько-Дрогочинську землю. Влада Гедиміна також поширилась на північну частину Київщини. Так поволі українські землі опинились під владою Литви. У своїй політиці об'єднання українських і білоруських земель з литовськими Гедимін підкреслював, що він є спадкоємцем руських князів і називав себе королем Литовським та Руським. Гедимін заснував нову столицю — Вільно над р. Вілією.

Для зміцнення зв'язків з Галицько-Волинським князівством Гедимін видав за Юрія II Болеслава свою дочку Офку. У1340 р. після вбивства Юрія II Болеслава князем Волині та Галичини було обрано Гедимінового сина Люберта-Дмитра, який був одружений з дочкою Юрія II Болеслава.

Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд. У 1350-х роках Чернігівщина, Брянськ, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль увійшли до складу цієї держави. 1363 р. Ольгерд розбив татарські війська і змусив їх відступити. Він призначив князювати на Поділлі своїх племінників, синів Коріята — Юрія, Олександра та Костянтина. У літописі збереглася дуже цінна вказівка, що ці князі "увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань перестали давати". Цим пояснюються успіхи литовської експансії на українських землях: вони приходять не як окупанти, що ламають старі звичаї і поводяться, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням. Коріятовичі порозумілися з місцевим населенням, боронили його від татар, будували фортеці — Бакоту, Смотрич, Кам'янець, який став столицею Поділля.