26. Західна політика Галицько-Волинської держави

Правителі Галицько-Волинської держави у своїх зовнішньополітичних справах нерідко дивились на Захід. Це було зумовлено необхідністю мати відносини з державами, які були охристиянені за західним (римським) обрядом, а також прозахідною орієнтацією самих князів. Адже Роман Мстиславич, Данило та Василько Романовичі виховувалися у Польщі та Угорщині, були добре обізнані з європейською політичною практикою. Тому упередженості, страху перед Заходом у них не було. Це фіксує і літопис: князі неодноразово наголошували, що "там теж християне".

Зважаючи на те, що мати князя Романа Мстиславовича була полькою, він підтримував добросусідські відносини з Польщею. У другій половині 1204—на початку 1205 років, на думку дослідників, Роман Мстиславич уклав угоду з Угорщиною і Польщею про взаємодопомогу. Коли 1204 р. хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III розпочав інтенсивні переговори зі Сербією і Болгарією, церкви яких пішли на унію з Римом. Тоді ж папа звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм і отримати королівську корону, на що отримав відмову. Це, очевидно, було зумовлено тим, що папа доклався до хрестового походу проти союзної Роману Візантії й утворення там Латинської імперії (зрештою, вороже налаштованими до Риму були і союзні князю Роману Гогенштау- фени).

Після ж смерті Романа Мстиславовича, його син Данило Галицький також схилявся до союзу із Заходом у зовнішній політиці. Така політика князя була необхідна задля створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. На жаль, ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя не привели до утворення антиординської коаліції. За цих обставин, скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись використати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, але папа, у відповідь, повинен був сприяти поверненню земель, загарбаних поляками та угорцями, гарантувати збереження обрядів грецької церкви. У 1247 р. Данило навіть відрядив посольство на чолі з Ігуменом одного з монастирів до Риму.

У буллах від 1247 р. Папа Римський підтвердив права українських князів на певні території; дав згоду на збереження грецького обряду і православної літургії; князі та їх сім'ї, володіння, рухоме і нерухоме майно було взято під захист престолу Св. Петра; прусському архієпископу надано право призначати єпископів на Русі.

Наприкінці 1253 — на початку 1254 р. Данило був коронований у Дорогочині папським легатом.

Але Данило відчував, що папа дотримується подвійної політики і не поспішає з організацією хрестового походу проти татар. Очевидно тому відносини між Галицько-Волинською державою і Римом ускладнились. Через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. У 1264 році король Данило помер, не змігши завершити визволення Галицько-Волинського князівства з-під ординської залежності.

Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно. На початку 14 століття єдність Галицько-Волинського князівства була відновлена сином Лева, королем Юрієм I, який підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз з Мазовією, спрямований проти Кракова. Після його смерті у 1308 році Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди, традиційно покладаючись на тевтонських лицарів і мазовецьких князів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році.

Останнім галицько-волинським монархом був Юрій II, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Він врегулював відносини з Золотою Ордою, визнав свою залежність від неї, здійснив у 1337 році спільний з ординськими військами похід на Польщу. Підтримуючи мир з Литвою і Тевтонським орденом, Юрій ІІ був у неладах з Польщею та Угорщиною, які готували спільний наступ на Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці він сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, активізував міжнародну торгівлю та прагнув обмежити владу боярської верхівки. Для реалізації своєї політики Юрій ІІ залучав чимало іноземних фахівців, допомагав унійним процесам між православ'ям та Римською Церквою. Ці заходи викликали незадоволення боярів, які отруїли князя у 1340 році.

Смерть останнього князя поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами – Польщею та Литвою. Отже орієнтація на Захід Галицько-Волинських князів не допомогла зберегти князівство.

27. Унія між православною та католицькою церквою в середині ХІІІ ст.: легенда та дійсність.

Якщо мати на увазі легенду, то треба почати, мабуть ще з 988 року, після того як князь Володимир прийняв християнство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві лаврів з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам не вдалося виконати свою Місію. Після поділу церков у 1054 р. один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але усе було марним. У 1204 р. Папа Інокентій ІІІ запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насаджувати католицьку віру. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв, що цього прагнуть вельможі, та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Багато греко-католицьких істориків називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення, а унія втратила усіх своїх прихильників. Папа Інокентій IV намагався використати Тевтонський орден з метою поширення католицизму на Русі. Згідно з договором між цим орденом та Швецією обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але після того, як князь Олександр Невський у 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям, Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх послів до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь відмовив і припинив відносини з папським престолом. У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Лютий 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові. Скрутне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з іншого - польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського про спільні дії. Коронувався Данило Романович в Дорогичині в 1254 р., але, розуміючи, що зробив помилку, знову розірвав відносини з папою. А в дійсності унія між православною та католицькою церквою сталася в 1596 році в Бересті. І тому вона так и була названа Берестейська унія.

28. Єдність Київської держави припинила своє існування по смерті

Ярослава Мудрого, коли він, внаслідок вищезгаданих причин розподілив державу між своїми синами: Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу – Чернігів; Всеволоду – Переяслав та північний Ростов; Ігорю – Волинь; В'ячеславу – Смоленськ; внукові Ростиславу – Галичину. Прагнення князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Показова, в цьому плані історія розвитку Чернігівської землі від смерті Ярослава Мудрого до Любечського з'їзду.

Чернігів згадується у літопису на другому після Києва місці у текстів договорів Русі з греками під 907 та 945 рр. Співвідношення земель племінних союзів (радимичів, в'ятичів, сіверян та ін.) з державною територією Чернігівської землі є важливою частиною загальної проблеми співвідношення племінних та державних теренів, що тісно пов'язана з вивченням феодальної роздробленості Київської Русі. Проблема цього співвідношення викликала низку дискусій у науковій літературі. Однак, щодо Чернігівської землі у широкому розумінні (з Новгород-Сіверським) більшість дослідників погоджується на її сіверянській приналежності.

Безсумнівна відсутність княжого столу в Чернігові ІІ половини Х – початку ХІ ст. Чернігівський стіл виник внаслідок боротьби між братами Ярославом (Мудрим) та Мстиславом Володимировичами, що призвела до термінового (1024 – 1036) розділу Руської землі по Дніпру. Показово, що після смерті Мстислава у Чернігові не був посаджений князь, а Ярослав став єдиним правителем Русі.

Разом з тим термінове уособлення Лівобережжя сприяло піднесенню Чернігова. Про значні економічні можливості князівства свідчить кам'яне будівництво в Чернігові 1-ої половини ХІ ст. Мстислав заклав близько 1036 р. церкву св. Спаса, побудував кам'яний княжий терем тощо. Літопис відзначає, що Мстислав був "милостивъ, любяше дружину по велику, а имънъя не щадяше", що свідчить про укріплення княжої адміністрації.

У Х – першій половині ХІ ст. на Чернігівщині почали формуватися міста – Чернігів, Сновск, Стародуб, ймовірно Новгород-Сіверський; за цих часів триває й складання територіального й політичного осередку князівства. Святослав Ярославич, засновник роду чернігівських князів, княжив у Чернігові з 1054 р. (по смерті Ярослава Мудрого) до 22 березня 1073 р., коли за допомогою Всеволода Ярославича вигнав з Києва Ізяслава Ярославича й посів київський стіл. Про приналежність Чернігівського столу 1073-1076 рр. відомостей не збереглося. У 1077-78 рр. Чернігівський стіл був предметом сутичок між онуками Ярослава Мудрого з одного боку та Всеволодом Ярославичем з іншого. 15 липня 1077 р. Всеволод замирився з Ізяславом Ярославичем, який знов зайняв Київський стіл, й почав княжити у Чернігові. 25 серпня 1078 р. Борис та Олег Святославичи, прийшовши з Тмутаракані завдали поразки Всеволоду та увійшли до Чернігова. З жовтня 1078 р. вони у свою чергу були розбиті київськими князями Ізяславом та Всеволодом. В останній битві загинули Ізяслав та Борис. Після цього Всеволод почав княжити в Києві (1078-1093) та "переима власть Руськую всю и посади сына своего Володимира в Черниговъ". У 1094 р. Олег Святославич захопив Чернігів у Володимира Всеволодовича (Мономаха), але у 1096 р. був вигнаний звідти Володимиром та Святополком.

У 1097 р. на Любечському сеймі чернігівські володіння Святослава Ярославича вирішено надати його синам – Давиду, Олегу та Ярославу Святославичам.

Аналогічні князівські переміщення простежуються в цей період й у Переяславській землі. За заповітом Ярослава. З 1093 р. Переяславський стіл отримує його син Ростислав Всеволодович, а після його Мудрого Переяславська земля перейшла до Всеволода. Він княжив до 1093 р., при цьому двічі був князем Київським смерті в тому ж році – Володимир Всеволодович (Мономах), який лишається там до свого походу в Київ 1113 р.

Таким чином, на початковому етапі роздробленості простежується: 1) намагання кожного князя оволодіти Києвом, що свідчить про збереження його провідної ролі; 2) спроби закріпити за собою якомога більше земель з батьківського спадку й оборонити свої права на них від інших претендентів.

Любечський сейм 1097 р. закріпив юридично таке становище.