1. Історична пам’ять є невід'ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні з мовою і культурними традиціями об’єднує індивідуумів, окремі соціальні групи у нації, наділяє її членів почуттям духовної спорідненості. Такі колективні уявлення про минуле є важливим соціокультурним феноменом колективної та індивідуальної самоідентифікації. Незважаючи на уявну спонтанність та еволюційність процесів, у сучасних умовах держава використовуючи засоби відповідної політики та управління виступає впливовим суб'єктом формування національної пам'яті. З огляду на незавершеність процесу націотворення в Україні та динамічні соціальні зміни, актуальним є питання визначення концептуальних засад державної політики пам’яті, а саме – цілей, пріоритетів, засобів та методів її впровадження. Колективні уявлення про минуле набувають ціннісно-смислового виміру виключно у соціальному контексті й детермінуються „соціальними рамками”. Людські спільноти реконструюють минуле на потребу сьогодення. Зміни соціально-політичного контексту неминуче тягнуть за собою переформатування колективної пам’яті. Державна політика історичної пам'яті в неартикульованому вигляді почала формуватися з моменту розпаду СРСР і постання незалежної України; носила у цілому національно спрямоване наповнення. Традиційно склалося, що цей сектор державного управління в Україні контролювався за безпосереднього керівництва президентів і тому залежав від їхніх особистих поглядів.

2. У чому полягає сутність схеми історії України м.Грушевського та його періодизації українського історичного процесу?

• Сутність схеми історії України М.Грушевського:

"Схема" — термін самого Грушевського. Для нього створення для української історії "раціональної схеми" було одним із найбільших його досягнень. У майбутньому будь-який загальний нарис української історії, що з'являвся після Грушевського, так чи інакше брав до уваги запропоновану істориком "схему".

Його схема історії України стала загальною схемою наукової історіографії. У ній зображується самобутність українського народу. У одній із статей автор, розглянувши домінуючу роль Російської пропаганди «общерускої» концепції культури та мови визнає її хибність та догматичність. «Етнографічна й історична близькість народності українсьоко-руської до великоруської не повинна бути причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям поза історичними стичностями і зустрічами», - зазначає Грушевський. І сама думка про спільну великоруську історію з приписаним до неї початком історії україно-руської вважається неприпустимою комбінацією, вказує на недоцільність общеруської народності.

Проект Грушевського передбачав не просто написання сучасного типу історії, а специфічно національної історії. Створення національної історії українців мусило заповнити наукову прогалину — відсутність їхнього минулого, та стати важливою культурною і політичною заявою зробленою від імені українців. Подібна заява розглядалася як суттєвий фактор, що дозволяв точно охарактеризувати українців.

За допомогою написання національної історії, можна сказати, відбулося повернення народу його дійсної біографії. Національна історія мусила перетворитися на те, що повинна була знати нація про своє минуле.

• Періодизація українського історичного процесу:

Михайло Грушевський був першим, хто спробував здійснити загальну періодизацію українського історичного процесу. Його теорія про наукову періодизацію історії України була надрукована у статті. Заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, за думкою Грушевського єдиним спадкоємцем Києва має бути «українсько-руська народність». Порогом історичних часів для українців Грушевський вважає IV століття по Христу, а перед тим «про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи».

У Грушевського було всього два основних варіанти періодизації: за основними періодами вітчизняної історії, та виключно історіографічна, орієнтована на історіографічні феномени, а не на зовнішні стосовно неї соціально-політичні події. Сучасні історичні дослідники найбільш зацікавлені створенням різних варіантів періодизації Грушевським. Отже, можна сказати, що Михайло Грушевський намагався донести правду до українського народу. Він відображав у своїх проектах справжні історичні події, майже в усьому підтримував свій народ, допомагав домогтися справедливості у тих чи інших конфліктах, завжди відстоював свою точку зору. На думку Грушевського найважливіші періоди української історії нового часу пов’язані з боротьбою за волю і державність України. Він зчинив великий вплив на формування української історіографії новітнього часу.